Історія України: від найдавніших часів до сьогодення

Прихід до влади більшовиків і вплив цієї події на Україну

У ніч з 25 на 26 жовтня (7—8 листопада за новим стилем) 1917р. у Петрограді відбулося збройне повстання робітників, солдатів столичного гарнізону і матросів балтійського флоту під керівництвом РСДРП(б) — більшовиків. Це майже безкровне повстання пізніше отримало назву Великої Жовтневої соціалістичної революції. Тимчасовий уряд майже без всякого спротиву було повалено. Влада перейшла до ІІ Всеросійського з’їзду рад і обраного ним «робітничо-селянського уряду» — Ради Народних Комісарів (Раднаркому, РНК). У блок з більшовиками вступили ліві есери. Меншовики й праві есери, котрим ЦК РСДРП(б) також запропонував ввійти до РНК, висунули вимоги відмовитись від влади Рад, усунути з уряду «персонального винуватця Жовтневого перевороту» Леніна, призначити головою уряду одного з лідерів партії есерів — Чернова або Авксентьєва. Більшовицьке повстання охопило всю територію колишньої Російської імперії, за виключенням земель Царства Польського, Прибалтики та Волині, які на той час перебували під австро-німецькою окупацією. Протягом декількох місяців влада СНК була встановлена майже на всій території Росії. Органами влади ставали місцеві Ради робітничих і солдатських депутатів. Серйозний опір більшовики зустріли тільки на Дону, Кубані й особливо в Україні. II Всеросійський з’їзд рад проголосив Росію республікою рад робітничих, селянських і солдатських депутатів (із січня 1918 р. — РСФРР).

Прихід більшовиків до влади проходив під гаслами соціальної і національної справедливості і рівності. Установлювався 8-годинний робочий день. Скасовувалася смертна кара. Вживалися заходи для зміцнення і поширення місцевого самоврядування. Було встановлено диктатуру пролетаріату з метою придушення опору експлуататорських класів — буржуазії і поміщиків. Передбачалося забезпечення свобод: слова, преси, віросповідання, зборів, союзів, страйків. Декрет про землю скасовував поміщицьке землеволодіння, оголошував землю всенародною власністю і надавав селянам право отримати земельні наділи за трудовою нормою. На місцях під проводом більшовиків і лівих есерів почався масовий розподіл між селянами поміщицьких, державних і церковних земель. Декрет про мир проголошував про вихід Росії з імперіалістичної війни і встановлення миру «без анексій і контрибуцій».

В соціально-економічному плані ЦК РСДРП(б) спочатку не ставив завдання негайних соціалістичних перетворень. Не маючи ні досвіду, ні достатньої кількості кадрів для організації виробництва, більшовики під час революції висували гасло не націоналізації промисловості, а введення робітничого контролю над виробництвом і розподілом продукції, що, на їх думку, повинно було покласти край спекуляції і широкомасштабному розкраданню державних коштів підприємцями та банкірами. При цьому підприємства повинні були залишатися у власності їх колишніх хазяїв, а право робітників на адекватну оплату праці повинна була захищати держава і профспілки.

Декретом РНК робітничий контроль уводився над виробництвом, купівлею, продажем продуктів і сировини, їхнім збереженням, а також над фінансовою діяльністю підприємств. Найважливішою метою робочого контролю було навчання робочих навичкам керування підприємствами. Однак опір власників підприємств робочому контролеві, зрив виробництва, локаути і демонстративна невиплата заробітної платні спричинила масові вимоги робітників передати їх підприємства у власність держави. При цьому головним чинником для робітників була впевненість, що новий господар підприємства — «робітничо-селянська» держава — знайде кошти для виплати багатомісячних боргів по заробітній платні. Під тиском робітничих вимог Раднарком був змушений розпочати націоналізацію фабрик і заводів — спочатку лише тих, власники яких не підкорялися органам робочого контролю. Однак вже з листопада 1917р. Раднарком від націоналізації окремих підприємств перейшов до націоналізації цілих галузей промисловості і транспорту. Державний банк перейшов у руки Радянської держави в листопаді 1917 р., а 14 грудня 1917 р. під контроль влади були узяті приватні банки. Увечері того ж дня було прийняте рішення про їхню націоналізацію і злиття з Державним банком. 22 квітня 1918 р. була націоналізована зовнішня торгівля.

Разом з тим радянська держава використовувала деякі форми державного капіталізму, видаючи замовлення ряду приватних підприємців і кооператорів на виготовлення товарів, авансуючи ці замовлення і ставлячи цим самим цих підприємців під свій контроль; заздалегідь закуповувала продукцію окремих приватних підприємств, постачала їм сировину, матеріали, паливо (а підприємці зобов’ язувались здавати їй вироблену продукцію); надавала їм державний кредит, який супроводжувався встановленням державного контролю за діяльністю цих підприємств, і т. п. Радянський уряд домовився з кооператорами про використання апарату споживчої кооперації, створеної ще до революції, з метою організації заготівель і розподілу продуктів, зберіг державну монополію на хліб, запроваджену ще до жовтневого перевороту.

Встановлення робітничого контролю, націоналізація промислових підприємств і транспорту поряд з використанням державного капіталізму в листопаді 1917р. — лютому 1918р. дозволили на деякий час призупинити розвал народного господарства країни, але в довготерміновому плані не змогли сприяти виходу з економічної кризи.

В основі аграрної політики Радянської влади після Жовтневої революції лежав Декрет про землю. Для практичного проведення в житті Декрету про землю 9 лютого 1918 р. ВЦВК прийняв «Основний закон про соціалізацію землі». У ньому підтверджувалося скасування приватної власності на землю, установлювався зрівняльний принцип її розподілу.

У результаті проведення цього закону в життя селяни одержали безоплатно більше 150 млн га землі, що належала до Жовтневої революції поміщикам, буржуазії, монастирям, царській родині. Селяни були звільнені від щорічних платежів за оренду землі і від витрат на покупку землі на суму 700 млн руб. золотом. Їхній борг Селянському поземельному банкові, що складав близько 3 млрд. руб., був ліквідований. Радянська влада передала селянам поміщицьку худобу й реманент вартістю близько 350 млн руб. Ці заходи на перших порах забезпечили радянській владі широку підтримку більшості селянства.

Великим завоюванням робітничого руху став декрет Раднаркому від 29 жовтня 1917 р., який ввів восьмигодинний робочий день, а для осіб, які не досягли 18 років — шестигодинний. Малолітніх (до 14 років) заборонялося приймати на роботу. Була заборонена нічна праця для жінок і підлітків до 16 років. Декрети про страхування у разі безробіття (11 грудня 1917 р.) і про страхування на випадок хвороби (22 грудня 1917 р.) передбачали виплату допомоги безробітним, грошової допомоги у разі хвороби, пологів, допомоги матерям-годувальницям, скорочення для них робочого дня до шести годин, безплатне надання усіх видів лікарської допомоги.

Для обліку безробітних, направлення їх на роботу, подання їм допомоги при профспілках було створено біржі праці. До середини 1918 р. було взято на облік 600 тис. безробітних. У квітні 1918 р. Раднарком надав Петроградській Раді 100 тис. крб. для боротьби з безробіттям і організації громадських робіт.

28 жовтня 1917 р. було оголошено «житловий мораторій», тобто родини військовослужбовців і низькооплачуваних робітників звільнялися на період війни від квартирної плати. Заборонялося підвищувати квартирну плату у приватних домоволодіннях.

II Всеросійський з’їзд рад у зверненні «Робітникам, солдатам і селянам!» заявив, що радянська влада «забезпечить усім націям, що населяють Росію, справжнє право на самовизначення». У Декларації прав народів Росії, прийнятій в листопаді 1917р., проголошувалися рівність і суверенність народів Росії, їхнє право на вільне самовизначення аж до відокремлення й утворення самостійних держав. Вже 4 грудня 1917р. декретом РНК було визнано право на самовизначення за Україною — за першою з національних державних утворень (за Фінляндією таке право було визнане 18 грудня 1917 р., а незалежність Польщі радянський уряд Росії фактично визнав лише влітку 1918 р.). Разом з тим, більшовики вважали

національні рухи буржуазними і антинародними, такими, що заважають трудящим масам об’єднатись у боротьбі проти експлуататорів. Їхній радикалізм у національному питанні значною мірою пояснювався надіями на швидке розгортання всесвітньої пролетарської революції, котра об’ єднає трудящих різних націй у майбутній пролетарській республіці.

Однак соціально-економічні перетворення більшовиків на фоні глибокої економічної кризи наприкінці 1917р. привернули на їхній бік широкі верстви українського населення, в першу чергу — селянства, яке так і не дочекалося від Центральної Ради обіцяної передачі поміщицьких земель. У цей період по всій Україні почався самочинний перерозподіл земельного фонду на основі більшовицького декрету. Селянство і солдатські маси, основну частину яких складали знову ж таки селяни, перестали вважати підтримку Центральної Ради актуальним для себе завданням. Центральна Рада опинилася перед загрозою втрати своєї основної соціальної бази.

В Україні Жовтневе повстання різні політичні течії оцінювали неоднозначно. Офіційно керівництво Центральної Ради його рішуче засудило і порвало зв’язки з більшовиками. Голова Центральної Ради М. Грушевський проголосив, що Київ стане центром об’єднання всіх демократичних сил у боротьбі проти більшовизму. Разом з тим, до співробітництва з більшовиками схилявся голова Генерального секретаріату В. Винниченко і ряд інших впливових діячів Центральної Ради. У цей період у великих промислових центрах України, включаючи Київ, Ради робітничих і солдатських депутатів, хоча й не змогли захопити владу, однак були одними з найвпливовіших політичних сил.