Михайло Сергійович Грушевський (1866—1934 рр.) був одним із провідних діячів Української революції 1917—1920 рр. Він народився 29 вересня 1866 р. у Холмі в сім’ї вчителя гімназії. У 1880 р. вступив у Тифліську гімназію, захоплювався українською історією і літературою. У 1886—1890 рр., будучи студентом Київського університету, вступив до Київської української громади. По закінченні історико-філологічного факультету Київського університету захистив магістерську дисертацію «Барське староство». У 1894 р. очолив кафедру всесвітньої історії Львівського університету, де почав читати історію України. З 1897 р. — голова Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка. Наполягав на єдності всіх періодів історії України, а головною силою історії вважав народ. Написав багатотомну «Історію України-Руси». Дружив з І. Франком. Вступив до Української національно-демократичної партії. Після революції 1905 р. повернувся до Києва і очолив Українське наукове товариство. Він був одним з ініціаторів і організаторів Товариства українських поступовців. У 1914 р., на початку війни, як австро- угорський підданий він був висланий царським урядом до Симбірська, у 1916 р. переїхав до Москви, у березні 1917 р. повернувся до Києва. Від ідеї автономії відмовився після початку війни радянської Росії проти УНР. Бачив Україну народною республікою, розвинутою промисловою і сільськогосподарською країною з високим рівнем культури, освіти і науки. Був обраний першим Президентом УНР. З березня 1919 р. знаходився за кордоном (Чехо-Словаччина, Франція, Німеччина, Швейцарія). У 1924 р. М. Грушевський повернувся в Україну. Його обрали до УАН, де він продовжив широку наукову роботу. Знаходився під постійним контролем органів ДПУ, проти нього висувалися обвинувачення в діяльності вигаданої контрреволюційної організації (Український Національний центр), але він був звільнений від слідства.