Історія України: від найдавніших часів до сьогодення

Виникнення Української Центральної Ради, її керівництво, партійний склад і політична програма

Українська Центральна Рада виникла 4 (17) березня 1917р. як національне представництво українського народу в результаті угоди між ТУП (яке стояло на позиціях автономії України в складі Росії) і Братством самостійників на чолі з Миколою Міхновським (котре проголосило курс на повну державну незалежність України). Завданням Центральної Ради було проголошено об’єднання всіх українських сил. Головою Ради був обраний професор М. С. Грушевський, його заступниками — Дмитро Антонович і Дмитро Дорошенко.

Найбільш численною в Центральній Раді стала Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), що виступала за «соціалізацію» землі (тобто перехід її в руки народу і поділ земельних ділянок серед селянства за трудовою нормою). Восени 1917р. у ній перебувало близько 75 тис. чоловік. До УПСР офіційно вступив і М. Грушевський. Під впливом УПСР знаходилася Українська селянська спілка («Спілка») — досить впливова організація сільських кооператорів.

Другою за чисельністю партією в Центральній Раді була Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), котра стояла на правосоціалістичних позиціях близьких до російських меншовиків. Програма УСДРП передбачала соціалістичну перспективу розвитку, перетворення Росії на демократичну федеративну республіку, автономію України в її складі, соціальні гарантії з боку держави, націоналізацію землі і створення великих державних господарств і т.д. Лідерами партії були В. Винниченко, І. Мазепа, С. Петлюра, М. Порш. Позиції УСДРП у керівництві українським визвольним рухом істотно послабляло взаємне суперництво її лідерів — В. Винниченка, який неодноразово схилявся до співробітництва з більшовиками і більш правого С. Петлюри. У цей період у складі партії було близько 5 тис. чоловік.

У червні 1917р. на конгресі Товариства Українських поступовців (ТУП) була відновлена його діяльність, перервана після революції 1905—1907 рр. Партія прийняла більш «модну» назву Української партії соціалістів-федералістів, однак, насправді вона мала буржуазно-ліберальний характер і була близькою до російських кадетів. Її «соціалістична» програма обмежувалася вимогою розвитку кооперації, а «федералізм» передбачав не автономію України в складі федеративної Росії, а лише «вільні» міжрегіональні зв’язки». Лідерами партії були С. Єфремов, А. Ніковський, Д. Дорошенко. Партія була нечисленною, але досить впливовою, оскільки об’єднувала у своїх лавах більшість представників національно орієнтованої культурної й економічної еліти України.

Основними напрямками своєї політичної програми Центральна Рада проголосила:

1) боротьбу за національно-територіальну автономію із 9 українських губерній і етнічних земель;

2) підготовку до виборів до Установчих зборів із метою вирішення питання про автономію України в складі Російської республіки;

3) співробітництво з Тимчасовим урядом;

4) надання національним меншинам рівних політичних прав.

Улітку 1917 р. пройшли українські станові з’їзди — селянський і робітничий, на яких були представлені національно налаштовані представники цих суспільних верств. Делегати цих з’їздів увійшли до складу Центральної Ради (після цього склад Ради перевищив 800 чоловік). Підтримали Центральну Раду також I і II Всеукраїнські військові з’їзди.