Відділи січових стрільців сформувалися ще перед Першою світовою війною при громадських організаціях — «Січі», «Пласт» і «Соколи» — спочатку у Львові (березень 1913 р.), потім—у Бориславі, Тустановичах, Сокалі і Яворові. На початок 1914 р. на території Східної Галичини було 96 воєнізованих загонів У.С.С. Перші збори цих загонів відбулися 28 червня 1914 р. у Львові. 30 липня 1914 р. для керівництва ними було утворено «Українську бойову управу». 1 серпня, 1914 р. представники західноукраїнських політичних партій Східної Галичини утворили Головну Українську Раду (ГУР). ГУР створила Центральну Бойову Раду, яка звернулася до австро-угорського уряду з проханням організувати окрему українську військову частину— легіон Українських січових стрільців (УСС), або «усусів». Перший курінь УСС очолив підстаршина Дмитро Вітовський. На кінець серпня 1914 р. до загонів У.С.С. було мобілізовано близько 28 тис. чоловік, але австрійське командування обмежило кількість новоутвореного легіону до 2,5 тисяч.

Незабаром легіон УСС був перетворений на полк, а при ньому створений кіш — запасна частина, що займалася набором новобранців. Уперше бійці УСС вступили в оборонні бої з кубанськими козаками російської армії на Верецькому і Ужоцькому перевалах. Після цих боїв відбулося доукомплектування УСС українськими селянами із закарпатських сіл.

«Українські січові стрільці» брали участь у боях з Червоною Армією на півдні України. Восени 1918 р. їх було передислоковано на Буковину, а згодом — у Галичину. У 1918р. на основі частин УСС була сформована Українська Галицька Армія (УГА) як регулярна армія ЗУНР.

У лютому 1919 р. «Українські січові стрільці» складали бригаду з трьох куренів, що діяли в складі УГА. Влітку 1919 р. «січовики» вели бойові дії проти Червоної Армії і військ Денікіна. Є свідчення, що у вересні 1919 р. під Уманню відбулася зустріч командування бригади з представниками штабу Махна, де розглядалася пропозиція У.С.С. про спільні дії проти частин Червоної Армії.

У лютому 1920 р. у частинах УГА, що перебували у Вінниці, утворився ревком, який уклав угоду з командуванням 12-ої армії радянських військ про утворення «Червоної Української Галицької Армії» (ЧУГА) у складі трьох бригад. Командиром першої бригади був комуніст М. Баран (згодом—заступник голови Галицького революційного комітету). У травні 1920 р. у ході боротьби з польською армією дві бригади перейшли на бік Пілсудського, а третя потрапила в оточення і припинила своє існування.

«Українських січових стрільців» слід відрізняти від іншого формування — «Січових стрільців», яке було утворено наприкінці 1917 р. у Києві з військовополонених солдатів австрійської армії-галичан, які перебували в Дарницькому таборі. Активну діяльність у формуванні цих частин брав «Галицько- Буковинський комітет допомоги жертвам війни» (утворений у Києві влітку 1917 р.). Бійці УГА вважали курінь під командуванням Є. Коновальця «реакціонерами» і не підтримували зв’язків із цим формуванням, що складалося з їхніх земляків.

Спочатку нове військове з’єднання мало назву «Галицько-Буковинський курінь січових стрільців», а вже згодом — «1-ий курінь січових стрільців» на чолі з колишнім офіцером австро-угорської армії Євгеном Коновальцем, який став найбільш боєздатною військовою частиною УНР у 1918 р. У курені налічувалося тоді близько 400 чоловік.

Наприкінці лютого 1919 р. загони «Січових стрільців» під тиском червоних частин відходять до Проскурова, де відбулася їх реорганізація у дві дивізії корпусу У.С.С. У жовтні 1919 р. вони беруть участь в боях проти Червоної Армії на Волині й Поділлі.

Після завершення громадянської війни на Україні частини У.С.С. сконцентрувалися на західноукраїнських землях, які відійшли за Ризьким договором від 18 березня 1921 р. до складу Польщі. Згідно з договором, РСФРР і Польща зобов’язалися не допускати на своїй території організацій і груп, «діяльність яких спрямована проти іншої сторони». На виконання цього договору Польща розформувала підрозділи «Українських січових стрільців».