Історія України: від найдавніших часів до сьогодення

§ 20. Українська культура і духовне життя народу на початку XX ст.

Освіта

Неписьменність серед сільського населення України досягала 75%—85%. На початку XX ст. із 6240 сіл Галичини 2214 не мали нормальних, а 981 — ніяких шкіл. Середніх же шкіл у Галичині нараховувалося 49, із них з українською мовою викладання — тільки 4. На Буковині існувала тільки одна українська гімназія. У Закарпатті шкільне навчання велося угорською мовою.

На українських землях у складі Російської імперії не було запроваджене деклароване царським урядом обов’язкове початкове навчання. Тут на кожну тисячу людей припадало тільки 67 учнів. Навіть після вимушеного скасування Валуєвського циркуляра і Емського указу під впливом революції 1905—1907 рр. російський царат так і не дав дозволу викладати в школах України рідною мовою.

Література

Українська література цього періоду розвивалася під впливом посилення національного і соціального руху. Чільним у ній був революційно-демократичний напрямок. Революційно-романтичний поет Олександр Олесь (Кандиба, 1878—1944 рр.) політизував свою творчість, поставивши її на службу розвитку української культури.

Українські письменники-демократи, самі будучи активними учасниками визвольного руху, підкорили його ідеалам і свою літературну творчість. Повість Михайла Коцюбинського (1864—1913 рр.) «Фата Моргана» — це епопея соціальної боротьби в українському селі напередодні і під час революції 1905— 1907 рр. Володимир Винниченко (1880—1951 рр.) у численних оповіданнях і повістях («Біля машини», «Федько — халамидник», «Голота», «Солдатики» та ін.) яскраво показане тяжке життя

сільськогосподарського пролетаріату, зображує підприємницьку діяльність української буржуазії, жахи солдатчини і царських в’язниць. Після поразки революції твори Винниченка (романи «Чесність з собою», «Рівновага», «Заповіти батьків», п’єси «Щаблі життя», «Дисгармонія» та ін.) поповнюються образами інтелігенції, що зневірилася в ідеалах соціалізму, потрапила під вплив занепадницької психології і життєвих інстинктів. Василь Стефаник (1871—1936 рр.) надрукував чотири збірки новел («Синя книжечка», «Кам’яний хрест», «Дорога», «Моє слово»). Основна маса героїв творів Стефаника — це сільська біднота, селяни — мученики і страждальці, приречені індивідуалістичним суспільством на життя в постійних злиднях.

До кращих творів світової літератури про селянство відноситься повість буковинської письменниці Ольги Кобилянської (1863—1942 рр.) «Земля», в котрій розкрито прагнення селян до отримання землі у власність.

Музика

Видатний український композитор Микола Лисенко (1842—1912 рр.) писав пісні на вірші Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, німецького поета Генріха Гейне та інших відомих поетів, зробив сотні обробок українських народних пісень. М. Лисенко в 1904 році заснував у Києві музично-драматичну школу, яка готувала диригентів, хормейстерів і виконавців на народних українських інструментах, а також співаків і режисерів.

Вихованець цієї школи Кирило Стеценко (1882—1922 рр.) усе життя віддав збиранню, вивченню і пропаганді української народної пісні. На тексти пісень Шевченка, Франка, Грабовського, Лесі Українки Стеценко склав ряд музично-вокальних творів, які розучував у керованих ним самодіяльних народних хорах. Такою ж музично-просвітньою діяльністю займалися Микола Леонтович (1877— 1921 рр.) і Олександр Кошиць (1875—1944 рр.), які у той же час брали участь в українському національному русі. У Галичині Філарет Колесса (1871—1947 рр.) підготував і видав кілька збірок українських обрядних пісень, спеціально досліджував мелодику українських народних дум, а Станіслав Людкевич (1879—1979 рр.) під впливом революції 1905—1907 рр. написав монументальну кантату «Кавказ» на слова відомої поеми Т. Шевченка.

Живопис

Блискучий живописець, учасник українського національного руху Іван Труш (1869—1941 рр.) створив галерею портретів відомих діячів української демократичної культури Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стефаника, Миколи Лисенка та ін. Художні полотна Миколи Пимоненка (1862—1912 рр.), у яких поетично оспівана Україна і її народ, не раз експонувалися не тільки на всеросійських виставках, але і за кордоном у Парижі, Берліні, Мюнхені. Такі картини М. Пимоненка, як «Жертва фанатизму», «Конокрад», «Проводи рекрутів», «Проводи запасних», «На Далекий Схід» та інші, були спрямовані на викриття темних сторін у житті українського села того часу, духовного мракобісся, ворожого народу самодержавного ладу.

Архітектура

У розвитку архітектури панував стиль модерну, у якому нерідко використовувалися українські мотиви. Так, зразком українського національного стилю в архітектурі був побудований в 1907 р. за проектом архітекторів Василя Кричевського і Костянтина Жукова будинок Полтавського земства. Мотиви української народної архітектури були використані й у проектах будинків, побудованих у перші десятиліття XX сторіччя: товариства «Дністер» у Львові (арх. І. Левицький), першого в Україні критого ринку — Бессарабського в Києві (арх. Г. Гай), меморіального храму під Берестечком на Волині (арх. В. Максимов), «Народного дому» у Дрогобичі (арх. А. Лушпинський).

Наука

В 1904 році в Петербурзі російською мовою був виданий «Очерк истории украинского народа» М. Грушевського (1866—1934 рр.), що витримав у 1906, 1911 і 1913 рр. ще три перевидання. Український варіант книги під назвою «Ілюстрована історія України» виходив також у Петербурзі в 1911 і 1917 рр. Сам автор визначав ці роботи як своєрідний конспект свого фундаментального багатотомника «Історія України- Руси», вихід у світ якого було подією не тільки науковою, але і політичною.

Написана істориком-демократом просвітительського напрямку Олександрою Єфименко (1848—1918 рр.) ще в 90-х рр. XIX ст. популярна праця «История украинского народа» побачила світ у Петербурзі російською мовою під час першої демократичної революції. У вивченні історії Слобідської України провідне місце займав Дмитро Багалій (1857—1932 рр.) — автор фундаментальних праць з історії Харкова і Харківського університету, а також праць з історії розвитку української культури на Слобожанщині. Митрофан Довнар-Запольський (1867—1934 рр.) опублікував ряд монографічних досліджень з історії народного господарства Великого князівства Литовського і руських земель періоду середньовіччя і почав наукову монографічну розробку декабристознавства («Таємне товариство декабристів», «Ідеали декабристів»).

Першорядну роль у розвитку українських гуманітарних наук і національної масової самосвідомості зіграли чотиритомний «Словник української мови», складений Борисом Грінченком (1863—1910 рр.) і тритомна «Українська граматика» (1905—1908 рр.) Агатангела Кримського (1871—1942 рр.), що вийшли в період революції 1905—1907 рр.

В Австро-Угорській імперії світового визнання домоглися українські вчені — професори університетів у Відні, Празі, Інсбруку: Іван Пулюй — працями у сфері фізики й електроніки (він же разом із Пантелеймоном Кулішем займався перекладом Біблії українською мовою), Іван Горбачовський — працями з хімії, М. Борискевич — як видатний медик-окуліст та ін. На українських землях, підвладних Російській імперії, чимало зробили для перемоги над людськими хворобами вчені-медики. Так, Данило Заболотний (1866— 1929 рр.) першим у світовій науці відкрив шляхи поширення чуми і запропонував ефективні способи боротьби з цією страшною хворобою.

Академік Володимир Вернадський (1863—1945 рр.) першим науково обґрунтував цілісність Всесвіту, розробив учення про ноосферу. Досить значний і його внесок у дослідження ґрунтів і корисних копалин України.

У розвиток фізики і радіофізики великий внесок зробив професор Харківського університету Д. Рожанський — основоположник Харківської школи радіофізиків.

Світовою популярністю користувалися праці з теоретичної механіки академіка С. Тимошенка, географів П. Тутковського, В. Линського, геолога Г. Медвецького, фізика М. Пильчикова та інших. Видатний фізик В. П. Грабовський став одним із засновників теорії і практики телебачення. Уперше відкрив випромінювання, назване пізніше рентгенівськими променями, український фізик І. Пулюй, який працював у наукових установах Праги, Відня, Вюрцбурга.

Технічному прогресу в металургії присвятив усе своє свідоме життя М. Курако (1872—1920 рр.). Працюючи тривалий час у Донбасі, в умовах постійних поліцейських переслідувань за демократичні погляди і зв’язки з революційним підпіллям, він зумів побудувати в Донбасі за власними новаторськими проектами доменні печі, що не поступалися західноєвропейським.

Розвиток авіації

У 1908р. в Одесі був створений перший у Росії аероклуб. Його члени С. Уточкін (1876—1916рр.) і М. Єфімов (1881—1920 рр.) у 1910р. зробили перші в Росії польоти на аероплані. Беручи участь у вітчизняних і міжнародних авіаційних змаганнях, вони неодноразово встановлювали нові рекорди швидкості, висоти і тривалості польоту. Російський льотчик П. Нестеров (1887—1914рр.), член Київського товариства повітроплавання в серпні 1913 р. у Києві вперше продемонстрував «мертву петлю». Першим українським пілотом був один із засновників РУПЛев Мацієвич (1877—1910 рр.).

У 1912 р. у майстерні Одеського аероклубу було побудовано до двадцяти аеропланів різних систем. Пізніше на базі цієї майстерні виник перший в Україні авіаційний завод. Інтенсивне будівництво нових конструкцій літаків, вертольотів і планерів розгорнулося в Києві на базі активно діючого Київського товариства повітроплавання. Саме тут почали свою діяльність Д. Григорович (1883—1938рр.), що сконструював перший у світі гідролітак у 1912р., та І. Сікорський (1889—1972рр.) — конструктор перших у світі багатомоторних літаків і вертольотів.