Кооперативний рух в Україні виник як складова частина національного руху, спрямована на захист економічних інтересів селянства, яке складало переважну більшість українського народу. Одним із перших організаторів українського кооперативного руху був випускник Харківського університету Микола Левитський, який пропагував серед селян Півдня України різні форми виробничої і споживчої кооперації. Він організував першу землеробську артіль, а потім розробив загальні економічні, правові і моральні принципи організації й існування землеробських артілей.

Велику силу в кооперативному русі як засіб піднесення національної самосвідомості українського селянства бачили вихованці Київського університету: історик Василь Доманицький і лікар Осип Юркевич. Кооперативну діяльність вони почали в селах Київщини, де заснували ощадно-позичкові селянські товариства з крамницями.

Ще ширшого розмаху набув український національно-кооперативний рух у Східній Галичині, де влада не перешкоджала його розвитку. Митрополит греко-католицької церкви Андрій Шептицький прямо зобов’язав священиків очолити кооперативні організації й установи на місцях.

Під керівництвом Костянтина Левицького кооперативну діяльність розгорнуло товариство «Просвіта». На початку XX сторіччя при ньому були створені сотні ощадно-позичкових кас, крамниць, суспільних комор. Центральним органом кооперативного руху в Східній Галичині стало організоване в 1904році «Крайоверевізійне товариство».

На Буковині такі ж функції виконувала з 1903 р. «Селянська каса», що об’єднувала десятки виробничих, кредитних і споживчих кооперативів. Нею керував професор Чернівецького університету Степан Смаль-Стоцький. У гірських селах Закарпаття господарські й освітні кооперативні установи намагався організувати єпископ Юліан Фірцак (так звана «Верховинська акція»), однак, там цей рух не набув розвитку.