Світова економічна криза 1900—1903 рр. насамперед вразила провідні галузі важкої промисловості України — металургійну і кам’яновугільну. Накопичення великих нерозпроданих запасів чавуну викликало значне зниження цін на нього. Катастрофічно падали ціни і на промислову сировину, метал, вугілля і т.п. У зв’язку з кризою виробництво чавуну в Україні в 1900—1903 рр. скоротилося на 15,08%, виплавка металу на 9,12%, видобуток залізної руди — на 34,8%.

Промислова криза супроводжувалася значним скороченням залізничного будівництва. Випуск паровозів на Харківському паровозобудівному заводі скоротився з 185 у 1900 р. до 120 у 1903 р., на Луганському — з 151 у 1901 р. до 107 у 1903 р.

Щоб урятувати промисловців від руйнування і збитків, царський уряд надавав їм величезну допомогу. Державний банк відкрив широкий кредит великим акціонерним товариствам і вжив ряд інших заходів, щоб запобігти їхньому банкрутству. Тільки у формі кредитів він видав найбільшим металургійним товариствам 60 млн руб.

Поряд із даровими субсидіями царський уряд із метою вирішення проблеми збуту рядом підприємств удався до розширення казенних замовлень. Зокрема, групу привілейованих «постачальників казни» склали п’ять південних металургійних товариств: Новоросійське, Брянське, Південноросійське, Дніпровське, Російсько- Бельгійське і Донецько-Юр’ївське. У 1900 р. вони уклали між собою картельну угоду про розподіл замовлень на залізничні рейки і створили спеціальний орган для обліку цього розподілу. Ціни на казенні замовлення в роки кризи на 9—14% перевищували ринкові. Незважаючи на прогресуюче в роки кризи падіння цін, замовлення казни видавалися на три роки вперед за незмінними цінами.

Однак, усі ці заходи «рятували» лише деякі великі і найбільші підприємства, інші повною мірою відчували на собі дію кризи. За 1900—1903 рр. припинили своє існування сотні промислових підприємств і опинилися викинутими на вулицю десятки тисяч робітників.

Економічна криза прискорила витіснення і поглинання середніх і дрібних промислових підприємств великими, підготовлюючи тим самим ґрунт для подальшої концентрації і монополізації промисловості.

Становище населення

Злиденне і голодне село, обтяжене кріпосницькими пережитками, не могло стати надійною основою для створення стабільного внутрішнього ринку. За своє майно (хату, землю, худобу) селянин повинен був платити значні податки на користь держави. Крім того, у Російській імперії на початку XX ст. він продовжував виплачувати поміщикам викупні платежі за своє особисте звільнення з кріпосництва і за відданий у його розпорядження земельний наділ на основі положень реформи 1861 р. Малоземелля змушувало більшість селян постійно орендувати у поміщиків землю за відробітки, тому що поміщицькі земельні володіння залишалися недоторканними і після аграрних реформ кінця 40-х років в Австрійській і початку 60-х років ХІХ ст. у Російській імперіях. Чимало українських селян в обох імперіях переїжджало на постійне місце проживання в міста і фабрично-заводські селища. Тим самим вони створювали надлишки робочої сили, які давали можливість капіталістам нав’язувати робітникам низьку заробітну плату, не враховуючи ріст цін на основні продукти харчування.

М. Міхновський

У 1900 р. один із колишніх «тарасівців», харківський адвокат Микола Міхновський, видав брошуру під назвою «Самостійна Україна». Ця книга вперше на східноукраїнських землях проголошувала ідеал «єдиної, неподільної, вільної, самостійної України від гір Карпатських до Кавказьких». Однак, на відміну від Галичини, де всі українські партії перейшли на самостійні позиції, постулат політичної самостійності України не прийнявся на східноукраїнському ґрунті. РУП, що спочатку прийняла брошуру Міхновського як свою програму, незабаром відмовилася від неї і перейшла на автономістсько-федералістські позиції в питанні самовизначення України. Міхновський вийшов із РУП і в 1902 р. створив Українську народну партію, яка прийняла за основу постулат політичної самостійності України.

Земсько-ліберальна опозиція царату

У земських установах працювали тисячі інтелігентів: службовців-статистиків, лікарів, агрономів, що посилювало роль земства як центру ліберальної опозиції. Ліберально налаштовані земці висували наступні вимоги: розширення прав земства, надання політичних свобод, ліквідація кріпосницьких пережитків у законодавстві (тілесні покарання), скликання загальноросійського Земського собору або Установчих зборів для вироблення конституції, допущення української мови в сферу освіти, культури і державні установи.

Формами дії земської опозиції були створення ліберальної преси, скликання з’їздів земських службовців, банкети з прийняттям петицій до уряду про розширення громадянських прав.

У 1904р. земці-ліберали створили нелегальний «Союз визволення».

2-й з’їзд «Союзу визволення» 20 жовтня 1904 р. затвердив тактичний план, за яким передбачалося провести в листопаді під конституційними гаслами земський з’ їзд, сесії земських зборів і «банкетну кампанію», присвячену до 40-річчя судової реформи. Відповідно до плану 6—9 листопада 1904р. уперше легально зібрався з’їзд земських діячів, який прийняв петицію про створення народного представництва із законодавчими правами. «Банкетна кампанія» проходила по всіх губернських центрах і провінційних містечках України. Резолюції, що приймалися на ювілейних банкетах і вечорах, висували вимоги скликати народних представників, прийняти конституцію, розширити права земств.

Поширення марксизму

Наприкінці ХІХ — на початку XX ст. марксизм став в Європі найпопулярнішим економічним ученням. Соціал-демократичний рух, який виник на його основі, орієнтувався на поширення марксистських ідей наукового соціалізму в середовищі робітничого класу, підготовляючи в такий спосіб його організовану участь у майбутній демократичній революції.

Важливим етапом у розвитку соціал-демократичного руху в Україні стало створення в Петербурзі В. І. Леніним та іншими марксистами «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», відділення якого виникли в Києві і Катеринославі. Почала видаватися в Києві і перша робітнича газета «Вперед». Згодом марксисти проголосили про створення Російської соціал-демократичноїробітничої партії— РСДРП, однак, і після її I з’їзду рух залишався ідейно й організаційно роз’єднаним. На IIз’їзді РСДРП, що відбувся за кордоном у 1903 р., були прийняті програма й статут партії, однак, при цьому виникли дві фракції — більшовиків і меншовиків, що утруднювало роботу партії серед робітників.