Наприкінці 60-х—у 80-ті рр. XIX ст. в Україні, як і по всій Росії, провідна роль у революційному русі належала народникам, що створили на початку 1870-х рр. гуртки в Києві, Одесі, Харкові. Родоначальниками народницької ідеології були А. І. Герцен і П. Г. Чернишевський. Вони, заперечуючи необхідність розвитку в Росії капіталістичної стадії, вважали за можливе безпосередній перехід до соціалізму через селянську общину, в якій народники бачили зародок соціалізму.

У народництві змагалися два напрямки — революційний, тобто досягнення своїх цілей через селянську революцію, і реформаторський, пропагандистський, який зближував цей напрямок із лібералами.

Особливо виразне розходження ідеологій шкіл народництва проявилося в 70-ті роки в діяльності таких народників, як М. Бакунін, що уособлював революційно-бунтарський напрямок, П. Лавров — пропагандистський, поміркований, П. Нечаев — змовницько-терористичний.

В Україні діяли народовольці А. Желябов, В. Фігнер, В. Засулич, С. Перовська, В. Жебунов та ін. Активну роль у діяльності першої народницької організації 60-х років «Земля і воля» грали українські народники: І. Андрущенко, який активно пропагував ідеї землевольців на Чернігівщині; А. Красовський — підполковник царської армії, який проводив революційну пропаганду серед солдатів і селян України; А. Потебня — штабс- капітан, керівник військової організації «Земля і воля», який загинув у лавах польських повстанців.

Після убивства народовольцями 1 березня 1881 р. Олександра II і страти народників, які приймали участь у цій акції, діяльність «Народної волі» пішла на спад. Надії народовольців на ефективність терору як засобу скинення самодержавства не виправдалися.

У 80—90-ті рр. ХІХ ст. народництво перероджується в ліберальне, представники якого в Україні — М. Левитський, Б. Грінченко і Т. Осадчий — ставили собі за мету не революцію, а боротьбу за реформи.