Перенаселеність і збезземелювання українського селянства, відсутність робочих місць через недостатній розвиток промисловості викликали масові міграції, які заохочувалися урядовими інстанціями. Проводячи переселення, влада мала на меті послабити гостроту соціальних конфліктів, освоїти нові землі, використовуючи багатий аграрний досвід українського селянства.

Ще влітку 1792 р. Чорноморському козацькому війську визначили для поселення Фанагорійський півострів і землі на правому березі ріки Кубань. Тут, на так званій Чорноморській лінії, українські козаки заснували 40 станиць. Протягом наступних 124 років сюди переселяли також козаків Дунайського, Буджацького, Катеринославського, Азовського козацьких військ.

Наприкінці ХІХ ст. населення Кубані на 60,3% складалося з українців.

Із другої половини XIX ст., особливо в 80-х роках, українські селяни, користуючись запровадженими для переселенців пільгами, у масовому порядку мігрували на східні і південно-східні окраїни Російської держави. На Північному Кавказі чисельність українців досягла 1,3 млн чол. Нижнє Поволжя освоювали 400 тис. українців, більше 100 тис. переселилися в Казахстан і Середню Азію. На початок XX століття українське населення в Сибіру, Примор’ї і Приамур’ї склало більше 230 тис. У період столипінської реформи за 1906—1912 рр. в Сибір переселився ще майже мільйон селян з України, але чверть із них повернулися з різних причин на батьківщину.

Протягом другої половини XIX ст. зі Східної Галичини і Північної Буковини в Америку (переважно в Бразилію, Аргентину, США, Канаду) емігрували близько 250 тис. чол. Протягом 30 років (1871— 1900 рр.) із Закарпаття виїхали 170 тис. чол. У 1892 р. еміграційна хвиля спрямовувалася й у Росію, куди зі Східної Галичини і Північної Буковини переселилися понад 7 тис. чол.