Задунайська Січ існувала в 1775—1828 рр. в гирлі Дунаю на території, що належала в той час Османській імперії. Після зруйнування російським урядом Запорозької Січі в 1775 р. значна частина запорожців, рятуючись від переслідувань і закріпачення, переселилася в низов’я Дунаю, у Добруджу. Турецький уряд надав запорожцям землі між Південним Бугом і Дунаєм.

У1776р. в гирлі Дунаю була заснована перша Задунайська Січ, відома під назвою Усть-Дунайської. За деякими даними, вона розташовувалась на місці сучасного м. Вилкове Одеської обл., за іншими — в околицях с. Караорман. У 1785р. через конфлікт із некрасівцями (російськими козаками-старовірами, які переселились у ту ж місцевість) частина задунайських козаків (7 тис. чол.) переселилася в місцевість Сеймень у Силістрії. Близько 8 тис. задунайців на запрошення австрійського імператора Йосифа II оселилися в Банаті (на території нинішньої Сербії), де вони несли прикордонну службу на австрійсько-турецькому кордоні. Тут у гирлі р. Тиси була заснована Банатська Січ. Однак, бюрократизм і суворий контроль австрійських посадових осіб змусив козаків у 1805 р. повернутися на турецьку територію в Сеймені. Навесні 1813 р. козаки перенесли розташування Січі в місцевість Катерлез (Катерлезька Січ), а в 1815р. у Верхньому Дунайці була заснована найбільш відома Задунайська Січ.

Внутрішній уклад Задунайської Січі був такий же, як і на Запорожжі. Найвищим органом Січі була військова рада, що обирала кошову старшину — кошового отамана, суддю, писаря, осавулів (крім цього, тут з’явилася старшинська посада товмача-драгомана, тобто перекладача). У раді могли брати участь усі козаки. На Січі існувала січова школа і бібліотека, де зберігалася література духовного та історичного змісту. Козаки вели активну господарську діяльність, займалися рибальством, полюванням, скотарством і землеробством. Задунайська Січ поповнювалася селянами-втікачами і козаками з України.

Задунайські козаки змушені були брати участь у воєнних операціях турецької армії, які проводилися для придушення визвольної боротьби християнських народів — сербів (1815—1816рр.), греків (1821 р.), румунів (1821—1822рр.), що суперечило їхнім переконанням. У травні 1828р. під час російсько-турецької війни 1828—1829рр. кошовий отаман Йосип Гладкий на чолі 2-тисячної групи козаків і селян перейшов на територію Росії, де вони прийняли царське підданство. У відповідь турецькі війська зруйнували Задунайську Січ, перебивши її гарнізон, а близько 2 тис. козаків на чолі з наказним гетьманом І. Баланом, які воювали в складі султанської армії, були кинуті у турецьку в’язницю.