Гадяцький договір 1658 р. був укладений гетьманом І. Виговським з урядом Речі Посполитої у м. Гадячі. Він був спробою зберегти суверенітет України в умовах російської експансії. За договором Україна (у межах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств) повинна була входити на рівних правах у федерацію з Польщею і Литвою як незалежне Велике князівство Руське. Усі три держави повинні були проводити спільну зовнішню політику. На чолі князівства Руського повинен був стояти гетьман, який обирався довічно Радою і затверджувався королем. Раді, до якої входили представники козаків, міщан, духовенства і шляхта від всіх українських земель, повинна була належати законодавча влада. В Україні мала бути власна державна скарбниця, карбуватися власна монета, існувати своя армія (30 тис. козаків і 10 тис. найманого війська), діяти найвищий судовий трибунал. Польські і литовські війська могли перебувати на території України тільки під командуванням українського гетьмана. Церковна унія скасовувалася, а православна церква в усьому зрівнювалася з католицькою. В Україні має бути засновано два університети, а колегіумів і гімназій з латинською і грецькою мовами навчання — «скільки потрібно». Передбачалося вільне друкарство. Козакам гарантувалися їхні соціальні права, а за поданням гетьмана щорічно 100 козаків одержували шляхетство. Таким чином, Гадяцький договір узаконював українську державність і забезпечував можливість боротьби за об’єднання всіх українських земель.

Надзвичайно сильні антипольські настрої в українському суспільстві зумовили неприйняття договору переважною більшістю козацтва. Польська сторона також не збиралася реалізувати державну рівноправність України. Усе це унеможливило реалізацію договору і призвело до усунення І. Виговського з гетьманства.