Польський уряд намагався використовувати козаків для захисту кордонів і боротьби з татарськими набігами. Універсалом від 5 червня 1572 р. король Сигізмунд ІІ Август доручив польському коронному гетьманові (головнокомандуючому) Язловецькому створити загін із 300 козаків, встановивши їм плату по 2,5 злотих на квартал і сукно на жупан. Прийнятих на королівську службу козаків вносили до спеціального списку - реєстру (звідки походить їх назва - реєстрові козаки, реєстровці). Старшим над ними був поставлений шляхтич Ян Бадовський, завданням якого було за допомогою реєстровців «приборкати свавілля» запорізьких козаків. Перший козацький реєстровий загін проіснував недовго, але вже в 1578 р. король Стефан Баторій створив полк у складі 500 реєстровців (козацька делегація була запрошена і на його коронацію).

Старшим реєстру був призначений шляхтич Ян Оришовський. У володіння козакам передавалося м. Трахтемирів неподалік від м. Канева разом із розташованим у ньому монастирем. У місті повинен був розміститися арсенал, а в монастирі - козацький шпиталь. Реєстровому війську надали кілька гармат, королівський прапор, бунчук, булаву і литаври. Крім того, король надав православним майстрам привілей постачати козацтво шаблями угорсько-польського типу.

На реєстрове козацтво покладалося завдання охороняти кордони Речі Посполитої з Диким Полем, і боротися зі «свавіллям» нереєстрових, т.зв. низових козаків, аж до застосування проти них військової сили.

Чисельність реєстру не була постійною: у воєнний час вона збільшувалася, у мирний - скорочувалася. Іноді козацтво за допомогою повстань змушувало уряд збільшувати реєстр. Наприкінці XVI ст. козацький реєстр зріс до 1 тис чол.

Офіційна назва реєстрового козацького війська - «Військо Запорозьке Низове» - збігалася із назвою Запорозької Січі, оскільки реєстровці несли свою службу за дніпровськими порогами, в безпосередній близькості від Січі (яку вони повинні були контролювати). До реєстру записували «кращих» козаків, тобто заможних, оскільки вони повинні були служити за власний рахунок (жалування виплачувалося нерегулярно). Справжнім козаком вважався лише той, хто потрапляв до цього списку. Інша величезна невизнана більшість потрапляла в становище незаконного, «самовільного козацтва».

Реєстр як самостійний стан користувався певними правами й обов’язками і мав обмежену автономію. На чолі реєстру стояв старший (самі козаки називали його гетьманом), що обирався (в окремих випадках призначався) на загальновійськовій раді. Разом з ним обиралася військова старшина: наказний старший (під час походу, у разі відсутності старшого), 4 осавули, обозний - начальник артилерії, писар, полковники і сотники. Польський уряд прагнув висувати на старшинські посади своїх кандидатів, щоб забезпечити контроль над реєстром.

Козаки, що вступили до реєстру, одержували ряд привілеїв: вони цілком переходили під юрисдикцію Війська, звільнялися від податків і повинностей, одержували право на володіння землею. Однак, їхні права і привілеї часто порушувалися магнатами і місцевою адміністрацією.

Таким чином, на початку XVII ст. існувало три категорії козаків:

- реєстрові;

- запорозькі або низові, що жили за межами «волості» і не визнавалися польською адміністрацією;

- волосні і городові, які жили «на волості», але також не мали офіційного статусу.

Нездоланної межі між різними категоріями козацтва не було. Сини багатих козаків ішли на Низ, а розбагатілі запорожці вступали до реєстру. Але всі козаки прагнули набути законного статусу і разом з ним - свободу від зловживань місцевої влади та економічного гніту.