Історія України: від найдавніших часів до сьогодення

Джерела і причини виникнення українського козацтва

Населення новоосвоєних земель, яке звикло до волі, гостро реагувало навіть на незначні утиски. Найпоширенішою формою протесту став відхід у козаки. На початку ХУІІ ст. козацтво перетворилося на досить численну верству суспільства, вплив якої на політичну обстановку в країні швидко зростав.

Перші згадки про українських козаків відносяться до кінця ХУ ст., хоча саме їхнє виникнення відбулося в більш ранній період. Ще за часів Київської Русі літописи згадують про існування на кордоні руських земель і кочового Степу бродників і берладників - вільних людей, котрі не підкорялися князівській владі і жили, зокрема, за рахунок здобичі від набігів на половців і візантійські володіння, а також контролювали броди й переправи на торгових шляхах. Це населення , скоріш за все, було не суто словянським, а поліетнічним. Зокрема, ще в ХУІ ст. контроль над водними переправами був звичним зайняттям нащадків сармато-аланського населення лісостепового Лівобережжя, яке іменувало себе асами (деякі дослідники вважають, що саме з ними пов´язаний етнонім черкаси, який пізніше був перенесений на всіх українських козаків). Однак вважається, що надалі це традиційне для місцевого населення заняття було перервано татаро-монгольською навалою. Саме слово «козак», яке має тюркське походження і означає непідвладну, вільну людину, початково відносилося до непідвладних мурзам татар, що займалися мисливством та здобиччю рабів.

Наприкінці XV - у першій половині ХУІ ст. на литовсько-татарському прикордонні знаходилися й т.зв.бояри-лицарі (дрібні шляхтичі), які очолювали загони, що боролися з татарськими наїздами. До другої половини XVI ст. існувала також аморфна прикордонна військово-промислова спільнота бояр-козаків і бояр-шляхтичів. До початку XVII ст. усі три спільноти ввійшли до козацького стану.

Однак справжню масовість у формуванні українського козацтва викликав процес закріпачення, пов´язаний із переходом українських земель безпосередньо під владу Польщі. Втеча від феодального гноблення характерна і для відповідного періоду історії інших народів. Проте якщо в Європі селяни тікали до міст, що і сприяло їх зростанню і розвитку, то в Речі Посполитій більшість міст належала окремим феодалам і населення цих міст було так само феодально залежним, як і селяни , відробляючи навіть панщину.

Натомість тут перед втікачами відкривалися такі можливості, яких не знала Західна Європа: можливість освоєння величезних просторів на т.зв. «українних» землях, що межували з Диким Полем. У другій половині XV — на початку XVI століть у верів’ях Південного Бугу, на Росі, Тясмині, а також на лівому березі Дніпра — по Трубежу, Сулі, Пслу тощо — з’явилося чимало слобід і хуторів. Їхнє населення вважало себе козаками. Невдовзі козацькі селища зайняли значну порубіжну територію від Дністра до Дніпровського лівобережжя. В подальшому саме ці території отримали назву Україна, в той час як основна маса земель колишньої Київської Русі аж до початку ХІХ ст. зберігала назву руська земля, Русь. Крім того, землі, що знаходилися під владою панів і польської адміністрації, руське населення іменувало традиційною назвою —«волость».

На нових місцях соціальна нерівність серед козацтва не тільки зберігалась, а й надалі поглиблювалась. Користуючись економічною неспроможністю незаможних, багаті експлуатували їх у своїх господарствах. Однак ця форма господарювання принципово відрізнялась від феодальної, оскільки у козацьких господарствах використовувалася наймана праця.

Селяни, які заселяли українні (українські) землі, через постійну загрозу як з боку татар, так і з боку польської шляхти, вимушені були об’єднуватися у військові загони. Крім того, вихідці як із вільних сел та хуторів, так і з панських сіл та міст на «волості» періодично відривалися від своїх основних занять і займалися відхідництвом (рибальством, полюванням у степу) і набігами на татарські улуси. Ідучи в степ, вони об’ єднувалися в невеликі загони - ватаги і обирали зі свого середовища ватажка - отамана.

Через небезпеку постійних татарських набігів козаки змушені були групуватися навколо прикордонних фортець - «містечок». Старости прикордонних земель використовували їх для захисту кордонів, формуючи з козаків бойові загони. За це козаки звільнялися від феодальних повинностей, одержували право «законно» володіти освоєною ними ж землею. На відміну від найманців, що вимагали постійної оплати, козацькі загони, котрі захищали свої поселення, були практично безкоштовною військовою силою (хоча деякі магнати, наприклад князь Василь-Костянтин Острозький, утримували полки найманих «надвірних» козаків).

Феодали прагнули привласнити вже освоєні козаками землі, посилаючи в них озброєні загони своїх слуг і найманців (які часто іменувалися надвірними козаками). Ті вдиралися в козацькі слободи, грабували населення, вбивали тих, хто чинив опір. Наприкінці XV — початку XVI століть панам вдалося привласнити значну частину -козацьких земель на Поділлі, Брацлавщині, Київщині. Щоб закріпити за собою захоплені землі і перетворити їх на свою власність, вони випрошували в уряду т.зв. надавчі листи. В різні часи такі листи були надані королем і великим князем магнатам Язловецьким, Острозьким, Вишневецьким, Струсям, Претвичам. Точні межі закріплених за панством земель не визначались: їм надавалося право ці межі визначати зброєю.

Частина козацтва, що не визнавала панської влади, була помалу відтиснута на південь, до пониззя дніпровських приток — Тясмина, Росі і т. д. Саме в цей час на початку XVI ст. починає помітно збільшуватись козацьке населення навіть на південно-східних кордонах України, головним чином в околицях Канева і Черкас. Місцевості біля Канева і Черкас спочатку належали до одного староства. У Каневі і Черкасах — невеликих на той час містечках — стояли замки, де перебувала адміністрація староства. Вони повинні були перепиняти татарам дорогу в Литву. Насправді ж замки не могли бути надійною перепоною татарам. Литовський і польський уряди, які завжди відчували потребу в коштах, не мали ні грошей, ні зацікавленості дбати про охорону й укріплення фортець. Замки були страшенно занедбані, не мали належної залоги, відповідних гармат, зарядів тощо.

Тому прикордонні старости, які були представниками багатих магнатських родів, вербували загони для оборони своїх земель (як від татар, так і від т. зв.«гулящих козаків»). Намагаючись закріпачити вільне населення козацьких місцевостей, вони одночасно вимушені були звертатися за допомогою до козацтва, надаючи його верхівці деякі пільги і інколи навіть ситуативно визнаючи статус козаків як вільних людей.

Таким чином, причинами виникнення українського козацтва були:

- посилення польського феодального гніту, що викликало масове переселення українців на території, які межували із Диким Полем;

- необхідність створення військової організації життя переселенців через постійну загрозу з боку кримських татар;

- підтримка військової організації козацтва місцевими старостами, зацікавленими в дешевих козацьких загонах для захисту кордонів;

- традиційна необхідність захисту території України від набігів степових народів.

Все це створило умови, при яких козацтво, котре швидко перетворилося на значну військову силу, уже напочатку XVII ст. стало найважливішим чинником захисту України від татарсько-турецької і польсько- католицької загрози.