Наприкінці XVII ст. вище православне духівництво почало переговори з польським королем Сигізмундом III про об’єднання православної і католицької церков.

У 1595 р. православні єпископи Кирило Терлецький і Іпатій Потій домовилися у Римі з папою Климентієм VIII про основні принципи церковної унії. Для оформлення унії в 159бр. Сигізмунд III скликав у м. Бересті церковний собор.

Собор відразу ж розколовся на два окремих собори — православний і уніатський.

В уніатському брали участь: київський митрополит Михайло Рогоза, п’ять єпископів, три архімандрити (настоятелі монастирів), три католицькі єпископи (посланці папи), чимало магнатів і шляхта. 8 (18) жовтня 1596 р. у католицькому костьолі М. Рогоза і єпископи на чолі з І. Потієм підписали угоду про унію і присягнули на вірність папі римському. Уніати визнали своїм главою папу і прийняли основні догмати католицької церкви. Але в уніатській церкві, котра отримала назву греко-католицької, була збережена слов’янська мова і православні обряди.

На православному соборі, що пройшов у будинку князя Костянтина Острозького, були присутні два єпископи, бєлградський митрополит Лука, дев’ять архімандритів (у тому числі києво-печерський), два представники східних патріархів, більше 200 православних священиків. Собор відкинув унію й оголосив ієрархів-відступників позбавленими духовної влади. Учасники православного собору підписали протест проти унії і направили його з делегацією до короля. Однак, Сигізмунд III затвердив рішення уніатського собору.