Особливістю громадського життя в українських містах (зокрема тих, що одержали самоврядування за Магдебурзьким правом) було засилля польських і німецьких цехових організацій при повному відстороненні від участі в міському самоврядуванні православних українців. У цей період особливу вагу здобули організації православних церковних громад — братства. Спочатку діяльність братств зводилася до опіки над церквою і взаємодопомоги членів громади — «братчиків».
Однак, уже з другої половини XVI ст., братства стали організаціями, які захищали права українських міщан. Найбільшого розвитку досягло братство у Львові — найбільшому на той час місті України, у якому литовські князі скасували посаду єпископа православної єпархії.
1 січня 1586р. антіохійський патріарх Йоахим, що прибув у Львів, затвердив статут Львівського Успенського братства і надав йому право верховенства над іншими братствами, а в 1587р. константинопольський патріарх Ієремія визнав за Львівським братством право ставропігії (підпорядкування не місцевому єпископові, а безпосередньо патріархові), а також дозволив контролювати діяльність єпископа. Надалі подібні права від східних патріархів одержали також Київське і Луцьке братства.
У 1615р. виникло Київське Богоявленське братство, статут якого був у 1620 р. підтверджений ієрусалимським патріархом Феофаном. У 1620 р. до братства записався гетьман П. Сагайдачний «із усім Військом Запорізьким».
У1617р. було засновано Луцьке братство. У його організації взяла участь частина православної шляхти Волині і міщан Луцька. Це братство займалося суспільно-просвітительською і благодійною діяльністю, протистояло поширенню католицизму й унії на Волині.
У 20—30-х рр. XVII ст. братства виникли й у містах Наддніпрянської України — Немирові, Вінниці, Лубнах.
Провідними в діяльності братств були ідеї відновлення православної церкви. Вони самі обирали священиків з числа мирян — членів братств, намагалися брати участь у виборах єпископів, наполягали на праві громад керувати церковними справами, видавати книги, утримувати школи. У другій половині XVII ст. під тиском церковних ієрархів і шляхти діяльність Київського і Луцького братств поступово занепала, а незабаром вони взагалі припинили своє існування. Львівське ж і ряд інших братств на західноукраїнських землях і в другій половині XVII—XVIII ст. продовжували відігравати важливу роль у суспільно-політичному і культурному житті своїх міст.
