Історія України: від найдавніших часів до сьогодення

Суспільно-політичні зміни на українських землях після Люблінської унії

1 серпня 1569 р. у м. Любліні між Великим князівством Литовським і Руським, з одного боку, і Польщею — з іншого була підписана унія, у результаті якої утворилася нова держава — єдина Річ Посполита. Вищим органом держави ставав великий вальний сейм — з’їзд шляхти, на якому кожен шляхтич, незалежно від свого майнового статусу і знатності мав право вето. Шляхта мала права місцевого самоуправління, власного станового суду та повного суверенітету в своїх маєтках. Главою держави був король, який обирався спільно польською та литовською шляхтою (і одночасно був великим князем литовським). У Польщі і Литві зберігалися роздільні уряди, місцева адміністрація, армія, фінанси, державні герби і печатки. У Великому князівстві Литовському як державна мова зберігалася руська, а як чинне законодавство — Литовський Статут. Спеціальними привілеями литовсько-українська шляхта зрівнювалася в правах із польською, звільняючись від сплати податків.

При цьому велика частина українських земель — Волинь, Поділля, Київщина, частина Лівобережжя — виводилися зі складу Литви і передавалися Польщі (Галичина, Холмщина і Підляшшя потрапили під польське панування ще з кінця XIV ст.). Українські землі були розділені на сім воєводств: Руське, Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське і Чернігівське (територія останнього незабаром відійшла до Росії).

Вже в 1569 р. поляки провели ревізії новопридбаних земель і почали їхню роздачу власним магнатам. До початку XVI ст. у руках польських і українських магнатів сконцентрувалися величезні земельні володіння. Основним видом поміщицького господарства став фільварок — велике земельне володіння, землі якого оброблялися кріпаками. Фільварки виробляли хліб на продаж — в першу чергу, до Німеччини (розвиток мануфактурного господарства в Західній Європі в цей час викликав величезний попит на товарне зерно). Для збільшення посівних площ селян зганяли з земель, заміняючи традиційний оброк панщиною. Польські конституції, литовські правові збірники «Устави на волоки» 1557р. і Третій Литовський статут 1588р. остаточно закріпачували селянство. Відповідно до польського феодального права, усі хто не відносився до шляхти або духовенства, зобов’язані були належати або феодалові, або королеві. Таким чином, вільні українські стани — міщани, козацтво, вільні селяни — повинні були перейти у кріпосну залежність. У Польщі поміщики над своїми «підданими» (кріпаками) мали необмежену владу, аж до права страти.

Великі міста належали державі («королівські міста»), а інші — феодалам. У містах, що належали магнатам або церкві, міські жителі так само, як і селяни, вважалися підданими феодалів, платили повинності і відробляли панщину.

Основні результати Люблінської унії:

— Україна остаточно втратила залишки державної автономії, яку вона зберігала в складі Великого князівства Литовського і Руського з часів Київської Русі і Галицько-Волинської держави;

— відбулося остаточне закріпачення селянства, на українські землі поширилося польське феодальне право, набагато більш жорстке, ніж русько-литовське;

— почалося посилене ополячення і покатоличення населення, що привело до досить швидкої полонізації верхівки українського суспільства — магнатів, єпископів, більшої частини шляхти і заможних міщан.