Вищий прошарок українського суспільства XIV—XV ст. складали великі землевласники — магнати з литовсько-руських князівських, а також знатних боярських родів. Цей прошарок найбільше був розповсюджений на Волині.

Другу групу складали служилі бояри, що під впливом польського законодавства перетворились на шляхту. Найближчою до селянства за походженням і способом життя була дрібна шляхта — як правило, нащадки тих, хто ніс військову службу. У литовській державі, на відміну від польської, шляхта не мала тих політичних прав, котрі мали магнати, що засідали у великокнязівській раді (пани-рада) і були звільнені від податків.

Окремий суспільний шар складало духівництво, до якого зараховувалися і члени родин священиків. Оскільки православна церква в цей період ще не втратила цілком положення державної, духівництво було численним і мало великий вплив.

Селяни зберігали право на володіння землею. Вони жили окремими дворищами, що складалися з 5— 10 хат (димів). Дворища об’єднувалися в громаду, яку очолював староста (тівун, отаман). Селяни мали свої, т.зв. копні суди, що діяли на засадах «Руської правди». Досить значним був прошарок вільного селянства. Міське населення поділялося на:

— нечисленну (40-50 чол.) міську верхівку, котра монополізувала не тільки владу в міському й цеховому управлінні, але і виключне право самостійно займатися ремеслом і торгівлею;

— середній стан (поспільство) — члени ремісничих і торгових цехів, які працювали на цехову верхівку;

— міський плебс, що не мав ніяких прав, але складав більшість населення міста.

У великих містах почали переважати іммігранти — німці, євреї, поляки, вірмени, греки, — запрошені литовськими і польськими правителями для розвитку міст на Україні. Після приєднання до Польщі Галичини, а згодом і інших регіонів України, серед міського населення активно велася мовна і культурна полонізація, насаджувалося католицтво.