Історія України: від найдавніших часів до сьогодення

Характер Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського в XIV ст.

Протягом XIV ст. Литовське князівство стало однією з найбільших європейських держав, простираючись від Балтійського моря до Чорного. Його офіційна назва - Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське (Жемайтія, або Жмудь - етнографічна область Литви). Столицею Литовсько-руської держави спочатку було білоруське місто Новогрудок, а починаючи з правління Гедіміна - Вільно (сучасний Вільнюс).

Із самого початку це князівство складалась як литовсько-руська держава. Руські князі і бояри часто переходили на службу до литовських князів, оскільки литовське панування було для них прийнятніше, ніж влада Золотої Орди. Дев’яносто відсотків території цієї держави складали руські - українські і білоруські землі. Основне населення складалося з «руських людей», як ще з часів Київської Русі називали себе прямі предки українців і білорусів. Більш висока культура руських земель відбилася на соціально-економічному, політичному і культурному розвитку Литовської держави. Самі литовські князі розглядали свої завоювання як «збирання руських земель», переймаючи державотворчі і політико-правові традиції Київської Русі («старовини не порушуємо і новизни не вводимо»).

Це обумовило переважно руський характер Великого князівства в ХІУ-на початку XV ст. Воно стало як би спадкоємцем Київської Русі. Його державною мовою стала давньоруська мова, в основу державного права лягла «Руська правда». Православ’я, поряд із язичництвом литовських племен, стало державною релігією. Українські землі зберегли автономію, а руські князі і бояри стали васалами великих литовських князів.

У початковий період литовсько-руської держави васальна залежність удільних князів обмежувалася вимогою вірної служби, сплатою щорічної данини і військовою допомогою у випадку війни. Удільні князі, крім того, складали великокнязівську раду - дорадчий орган при великому князі. Великий князь був верховним володарем земель князівства. Він роздавав землю як нагороду за несення служби і мав право відібрати її. Це охороняло князівство від розпаду.

У внутрішніх справах окремих князівств суверенітет удільних князів практично не порушувався. Різні землі самі вирішували місцеві господарські, церковні і судові справи.

Однак згодом литовські великі князі почали проводити політику повного підпорядкування удільних князівств, заміняючи руських князів своїми спадкоємцями і намісниками і зміцнюючи залежний від великокнязівської влади військово-служилий стан - боярство.

Поставлені на князювання в руські землі сини литовських великих князів, як правило, були похрещені по православному обряду, а їх матерями були князівни місцевих руських династій, що забезпечувало законність династичних прав на князювання. Це обумовило досить швидку українізацію литовських князівських родів на Україні. Ставши на чолі російських удільних князівств, вони почали претендувати на повну незалежність від влади Литви. Так, київський князь Володимир Ольгердович рішуче підтримав прагнення місцевого боярства до самостійності і все частіше відмовлявся підкорятися великому князеві, проводячи незалежну фінансову і зовнішню політику. Тільки після приходу до влади у Вільно нового великого князя Вітовта Володимир Ольгердович у 1394 р. був зміщений з Київського князівського столу. Однак синові Володимира Олелькові

Київське князівство було повернуто, і заснована ним династія київських князів Олельковичів стала основним провідником ідей самостійності українських земель.

Таким чином, Велике князівство Литовське було багатонаціональною литовсько-руською державою, де основну масу населення становили «руські люди», а правляча династія була литовською. При цьому складовими частинами його вважалися не етнічні території, а удільні князівства, у переважній частині яких правили нащадки литовської династії, що обрусіли. Оскільки українські землі на той час ще не виділилися остаточно в єдине державне утворення, етнічні відмінності всередині руського населення князівства не набули на той час характеру національних. У той же час локально-діалектні мовні та культурні особливості на територіях майбутньої України та Білорусії вже сформувалися.