Історія України: від найдавніших часів до сьогодення

Галицько-Волинська держава за наступників Данила Романовича. Занепад князівства

Після смерті Данила у 1264 р. Галицько-Волинська держава розпалася на 4 удільні князівства, які номінально підкорялися великому князеві. Великими князями послідовно були: Шварн Данилович (правив у 1264-1269 рр.), Лев Данилович (1269-1301 рр.), Юрій Левович (1301-1308рр.), Андрій і Лев Юрійовичі (1308-1323 рр.).

Шварн (Шварно) Данилович допоміг синові загиблого великого князя литовського Міндовга Войшелку помститися за убивство батька. На подяку за це в 1267р. Войшелк передав йому литовський великокнязівський престол (сам він ще за життя Міндовга прийняв чернецтво). Таким чином, Галицько-Волинське князівство приєднало до себе і ті давньоруські землі, які були включені до складу Литви.

Однак після смерті Шварна його брат Лев Данилович зруйнував союз між Галицько-Волинським і Литовським князівствами. Призвавши на допомогу монголо-татар, він вторгся в Литву й убив Войшелка (за свідченням літопису, із заздрості, що литовський престол був заповіданий не йому). У 1275 р. і 1277 рр. галицькі, волинські і монгольські війська зробили два успішних походи на Литву, після яких Леву вдалося приєднати до своїх володінь Закарпаття з центром у Мукачеві та Люблинську землю.

Лев Данилович продовжував виплачувати щорічну данину Золотій Орді. У князівстві не припинялися усобиці, тому до початку XIV ст. воно перестало бути єдиним. Об’єднав знову Галичину і Волинь онук Данила Галицкого Юрій I Левович (1301-1315 рр.), що прийняв титул короля Русі. Його сини Андрій і Лев (1315-1323 рр.) були останніми представниками династії Романовичів, котрі мали титул князів усієї Русі.

Лев II і Андрій орієнтувалися на союз з Тевтонським орденом, щоб протистояти натискові Литви. У свою чергу, орденові вони обіцяли допомагати у боротьбі із Золотою Ордою.

Сили Галицько-Волинської землі суттєво підривала ворожнеча між боярством і князівською владою. У результаті володарем князівства в 1324 р. став запрошений боярами син мазовецького князя, 14-річний Болеслав, що прийняв ім’я Юрій II. Після його загибелі у квітні 1340 р. бояри на чолі з Дмитром Дедько (Детько) запросили на волинський престол литовського князя Любарта Гедіміновича. Себе ж Дедько проголосив «управителем землі Руської», тобто Галичини. Таким чином, Галицько-Волинське князівство фактично виявилося включеним до складу Великого князівства Литовського.

У тому ж році польсько-угорські загони спробували завоювати Галичину, але боярин Д. Дедько звернувся по допомогу до монголів. Перемігши польську армію, монголо-литовсько-галицькі дружини ввійшли на територію південної Польщі. Однак на захист польського короля Казимира III виступили війська з Угорщини, Богемії, Німеччини, Франції, Данії, тому бої продовжувалися аж до 1345 р. Домігшись нейтралітету Золотої Орди і хрестоносців, Польща в серпні-вересні 1349 р. захопила Волинь і Галичину, витиснувши звідти литовського князя Любарта Гедіміновича. Деякий час (1370-1387 рр.) Галичиною володіла Угорщина, пізніше - Польща. Волинські землі опинилися під владою Литви.