Історія України: від найдавніших часів до сьогодення

Виникнення Галицько-Волинського князівства, його соціально-економічний і політичний розвиток

Галицько-Волинське князівство займало північно-східні схили Карпат, а на південь від них - територію між ріками Дністер і Прут, тобто охоплювало всю сучасну Холмщину, Підляшшя, Берестейську і Белзьку землі, частину Лемківщини і Закарпаття. Тут були родючі землі в широких річкових долинах, а також великі лісові масиви і значні поклади кам’яної солі, яку вивозили в усі сусідні країни. На території Галицько- Волинської землі виникли великі міста: Галич, Володимир-Волинський, Перемишль, Львів і т.д. Зручне географічне положення (сусідство з Угорщиною, Польщею, Чехією) дозволяло вести активну зовнішню торгівлю. Крім того, землі князівства знаходилися у відносній безпеці від кочівників. Ще до завоювання цих земель Володимиром Великим слов’янські племена дулібів, бужан, волинян, тиверців і білих хорватів, які їх населяли, створили тут досить міцні племінні княжіння, з великими містами і досить розвинутою економікою.

Значний економічний підйом був основою могутності місцевих бояр, які вели постійну боротьбу за обмеження влади місцевих князівських династій і за незалежність від Київського великого князя. Територію тиверців, розташовану в басейні Дністра і Пруту, приєднав до Київської держави Святослав Ігорович, а басейни рік Сяну і Бугу та Закарпаття - Володимир Святославович, котрий заснував м. Володимир. Після смерті Ярослава Мудрого Волинь закріпилася за його нащадками з династій Мономаховичів та Ізяславичів, а Галичина - за династією Ростиславичів. З ослабленням Київської Русі в 1141 р. виникло Галицьке, а в 1146р. - Волинське князівства. Перше досягло найвищої могутності при Ярославі Осмомислі (1152-1187рр.), друге - при Романі Мстиславовичі (1170-1205рр.).

Об’єднання Галицького і Волинського князівств відбулося при волинському князі Романі Мстиславовичі (1170-1205рр.). Після монголо-татарської навали, яка зруйнувала Русь, Галицько-Волинська держава, використовуючи своє вигідне стратегічне положення на шляху між Чорним і Балтійським морями, продовжувала боротьбу з татарами, домігшись широкого міжнародного визнання і ставши одним з найбільших центрів об’ єднання давньоруських земель. Таким чином, вона ще майже протягом століття зберігала державні і культурні традиції Київської Русі.

Державний лад Галицько-Волинської землі, хоча і мав ряд своєрідних рис, в головному був схожий з державним ладом інших князівств і земель Південно-Західної Русі. Верховна влада в Галицько-Волинській державі належала князеві (іменованому князем усієї Русі, королем, принцепсом), який спирався на бояр і місцеву знать. Князі Галицько-Волинської землі мали судові повноваження. Вони очолювали також усю військову організацію князівства. Князеві належало право збору податків, карбування монет і розпорядження скарбницею, визначення розміру і порядку стягування митних зборів. Атрибутами влади князів були корона, герб, печатка, прапор.

Великі князі прагнули здійснювати вплив і на церковну організацію, використовуючи її у своїх інтересах. Єпископи призначалися за згодою великого князя, і лише потім вони висвячувалися в сан митрополитом.

Прерогативою великокнязівської влади було керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими державами Князівство домоглося широкого міжнародного визнання, установило зв’язки з Польщею, Угорщиною, Римом, Німеччиною й іншими країнами Європи. Важливим кроком у розвитку державної самостійності князівства стало визнання константинопольським патріархатом галицької митрополії.

Однак влада князя (короля) була не безмежною. Важливу роль грали боярська рада, князівські з’їзди, що вирішували питання миру, війни, укладали договори.

Хоча князь у Галицько-Волинській землі, принаймні в окремі періоди, вважався «самодержцем», тобто необмеженим правителем, фактично він залежав від боярства, яке усіма засобами прагнуло обмежити його владу, використовуючи в той же час князя як знаряддя для охорони власних інтересів. Бояри, будучи великими землевласниками, підтримували князівську владу остільки, оскільки вона була виразницею інтересів феодалів у боротьбі з поневоленим ними населенням, захисницею їхніх земельних володінь. В окремі періоди існування Галицько-Волинської Русі значення князівської влади настільки знижувалося, що князі практично не могли започаткувати ні однієї великої політичної акції без згоди і підтримки бояр. Як постійний державний інститут боярська рада діяла в Галицько-Волинській землі вже в першій половині XIV ст. У її склад входили знатні і великі бояри-землевласники, галицький єпископ, суддя князівського двору, деякі воєводи і намісники. Боярська рада скликалася з ініціативи самого боярства, але іноді і за бажанням князя. Однак князь не мав права скликати боярську раду лише з власної ініціативи, не враховуючи думки бояр. Очолювалася рада самими впливовими боярами, котрі прагнули направляти діяльність князя. Формально не будучи вищим органом влади в Галицько-Волинській землі, боярська рада, проте, відігравала велику роль у політичному житті цієї землі, у справі керування нею. Позиції боярської ради посилювала також та обставина, що значна частина бояр займала першорядні посади в системі управління Галицько-Волинської землі.

Система місцевого управління була досить розвинутою. Містами керували тисяцькі і посадники, яких призначав князь. Вони зосереджували в своїй особі адміністративну, військову і судову владу, а також мали право збору з населення данини та різного мита - важливої частини князівських доходів. Округами-воєводствами управляли воєводи, котрі мали не тільки військово-адміністративні, але і судові повноваження.

Територія Галицько-Волинської землі розділялася на волості, якими управляли призначені князем волостелі. Волостелі в межах своєї компетенції мали адміністративні, військові і судові повноваження.

Для ведення судових розглядів по незначних справах, виконання деяких поліцейських функцій у межах сільської громади обиралися старости. Вони цілком підкорялися місцевій князівській адміністрації, вищі посади в якій займали в більшості випадків бояри. Однак зберігалися і елементи племінної демократії. Так, для обговорення найбільш важливих питань іноді збиралося народне віче.

Таким чином, у політичній історії Галицько-Волинських земель існували дві тенденції: з одного боку, великі князі прагнули до максимального зосередження владі у своїх руках, а з іншого боку - боярство і знать постійно намагалися обмежити цю владу, активно брали участь у династичній боротьбі за великокнязівський престол. Це послабляло Галицько-Волинське князівство і стало однією з причин його занепаду.