Племінний союз антів більшість українських істориків вважають словянським. В той же час деякі автори, як вітчизняні, так і зарубіжні, відносять антів до іраномовного етнічного субстрату. Автори VI ст. (Йордан, Прокопій Кесарійський, Маврикій Стратег) повідомляють, що анти за мовою і походженням подібні до склавинів і в минулому складали з ними єдиний народ. Це дало змогу історикам ідентифікувати антів із предками східних словян. За повідомленями візантійського історика Прокопія Кесарійського і готського історика Йордана, алана за походженням, племінний союз антів, який займав територію між Дністром, Дніпром і на схід від Дніпра, мав досить сильну соціальну і військову організацію, характерну для кінцевого етапу розкладу старого родового ладу і зародження класового суспільства. На зміну родовій общині прийшла нова, територіальна сільська громада, у якій виділялися окремі заможні родини, що володіли визначеною власністю. Таким чином, перші відомості про слов’янські протодержавні утворення, що існували у вигляді союзів племен, відносяться до VI ст.

Автори VI ст. відзначають, що «племена слов’ян і антів подібні за своїм способом життя, за своєю вдачею, за своєю любов’ю до волі», «віддавна живуть у народоправстві (демократії)», відрізняються витривалістю, хоробрістю, згуртованістю, гостинністю, язичницьким багатобожжям і обрядами. У них багато «різноманітної худоби», вони обробляють хлібні злаки, особливо пшеницю і просо. У своєму господарстві вони використовували працю «рабів-військовополонених», але не тримали їх у безстроковому рабстві, а по закінченню деякого часу відпускали «за відомий викуп» або «пропонували залишитися на положенні вільних і друзів». На чолі антів стояли вожді, яких називали «рексами». Візантійці пишуть про численність і силу антів, називають імена їхніх вождів: Ідара і його сина Межамира, Хвалібуда, Доброгаста. З ними рахувалися, їх запрошували на військову службу до Візантії, укладали угоди.

У Йордана є згадка про антського вождя Боза (Буса), найближче оточення якого складали 70 «вельмож» - рада союзу племен. В цей час анти підтримували союзні стосунки з сусідніми племенами гунів. У 385р. готський король Вінітар (Вітімар) прагнув підкорити антів своїй владі, але потерпів поразку. Пізніше йому обмагном вдалося захопити в полон Боза і стратити його разом із синами і «вельможами».

Але все ж і на початку VI ст. анти разом із іншими слов’янськими племенами вели наступ на балканські володіння Візантії. Ці події вплинули і на соціально-економічний развиток слов’ян, сприяли нагромадженню багатств в руках антських вождів. Посилилася їх військова і політична влада. Усе це прискорило майнову і соціальну диференціацію слов’янського суспільства, формування в ньому класових відносин.

Однак розвиткові держави в антів перешкодило вторгнення аварів. Розгромивши в 558 р. аланів Північного Кавказу, вони протягом десяти років наносили поразки племенам Північного Причорномор’ я. Авари прорвалися до Дунаю й у Трансільванії заснували Аварський каганат. Поневоливши склавінів, вони почали боротьбу і з антами. Уклавши союз з Візантією, анти довгий час успішно протистояли аварам на Нижньому Дунаю. Але відірвана від свого основного етнічного масиву частина антів не змогла вистояти проти переважаючих сил кочівників. Боротьба з аварами підірвала сили антського союзу. З VII ст. термін «анти» не фігурує вже в письмових джерелах. У них з VI-VII ст. поширюються такі найменування, як «слов’яни», «склавіни», «склавени».