Археологічні культури, котрі деякі дослідники ХХ ст.. повязували із протословянським конгломератом (Середньостогівська кінця IV — першої половини III тис. до н. е,Трипільська 3 тис. до н.е. Фатьянівська 2 тис. до н.е. та ін.) не показують прямих звязків із більш пізніми предками слов’ян. Скоріш за все, вони мали полі етнічний характер і здійснили вплив на подальше формування ряду етнічних утворень, у тому числі, можливо, й слов’янства. Більшість сучасних дослідників виводять походження слов’ян від племен Iтисячоріччя до н.е., які створили археологічні культури:

- культуру шнурової кераміки, розповсюджену від нинішньої Німеччини до Західної України (кінець III — перша половина II тис. до н. е.)Вона є спільною для германців, балтів і словян;

- тшинецько-комарівську (XV—XI ст. до н. е.), поширену в південно-східній частині сучасної Польщі, а також в українському Лісостепу, Поліссі, носіїв якої вважаються попередниками як східних, так і західних слов´ян;

- білогрудівську (XI—IX ст. до н. е.), що сформувалася на території сучасної України;

- чорноліську (IX—VII ст. до н. е.), яка займала лісостепову зону Правобережної України між Дністром і Дніпром);

— зарубинецьку (кінець III ст. до н. е. — II ст. н. е.) культуру землеробів українського Лісостепу. Пряма наступність між чорноліською та зарубинецькими археологічними культурами не прослідковується, і період VII—III ст. до н. е. є невизначеним для етногенезу слов’ян. Тому у вітчизняній літературі прийнято вважати нащадками праслов´ян-чорнолісців т. зв. скіфів-орачів, і скіфів-хліборобів, яких давньогрецький історик Геродот називав серед народів Великої Скіфії, що заселяли Лісостеп.

Зарубинецька культура раннього залізного віку отримала свою назву від с. Зарубинці на Київщині, яке в 1899 р. відкрив В. Хвойка. Була поширена на території Середнього і Верхнього Подніпров´я, охоплюючи площу близько 500 тис. км2. Відомі заплавні та мисові поселення цієї культури, іноді захищені валами та ровами. Селища розташовувалися гніздами, віддаленими одне від одного. Кожне гніздо складалося з 10—15 поселень, які належали одному племені. Носії зарубинецької культури мали розвинуте металообробне виробництво. Із заліза виготовляли знаряддя пра ці та зброю. Гончарам зарубинецької культури був відомий ручний гончарний круг. Нині археологами відкрито близько 500 поселені і 1000 поховань. Етнічна приналежність носіїв зарубинецькоі культури визначається як слов´янська. Археологічні знахідки свідчать, що зарубинці підтримували регулярні торговельні зв´язки з античними містами-колоніями Північного Причорномор´я. Вони займалися орним землеробством, присадибним скотарством, мисливством і рибальством.

Від другої половини І ст. н. е. території, заселені зарубинцями, опинилися в зоні експансії сарматів. Це змусило основну масу носіїв культури залишити освоєні землі й відійти у Верхнє Подніпров´я і Південне Побужжя.

Вважається, що на рубежі нашої ери слов’яни вже сформувалися як велика етнічна спільність. У цей період вони розселялися між Віслою і Дніпром.

Наприкінці II — напочатку III ст. у Надчорномор´ї поширилася черняхівська культура, яка включає слов´янські, готські, фракійські та сарматські елементи. Загалом вона відповідає протодержавному утворенню готів — т.зв. «імперії» Германаріха, яка найімовірніше була об’єднанням союзів різних за етнічним походженням племен на чолі з готами.

В останній третині IV ст. черняхівська культура занепадає внаслідок навали гунів. Більшість готів переселилася на Середній Дунай. Слов´яни визнали владу гунів і почали освоєння нових територій, звільнених від готів.

У V ст. прослідковується виникнення трьох нових слов´янських культур — пеньківської (її носії ототожнюються з антами, про яких візантійський автор Прокопій Кесарійський писав, що вони в VI ст. заселяли лісостепові землі між Сіверським Донцем та Дунаєм), празько-корчацької (яка ототожнюється зі склавинами, що за повідомленням Йордана проживали у межиріччі Дністра і Дунаю до верхів’їв Вісли), та колочинської у північному Подніпров’ї (про носіїв якої у візантійських джерелах не згадується). Венедів, які проживали північніше верхів’їв р. Вісли, значна частина вітчизняних істориків вважала словянами, однак із кінця ХХ ст. їх прийнято вважати предками балтських племен.

Таким чином, у другій половині I тисячоріччя н.е. слов’яни займали велику територію, що простиралася між Ельбою на заході, межиріччям Волги і Оки на північному сході, озером Ільмень на півночі і Північному Причорномор’ ї на півдні.

У VI ст. слов’яни неодноразово виступали у військові походи проти найбільшої держави того часу - Візантії. Такі походи могли здійснюватися тільки великими племінними союзами. Від цього часу до нас дійшов ряд творів візантійських авторів, що містять своєрідні військові настанови по боротьбі зі слов’ янами.

Так, візантієць Прокопій Кесарійський у книзі «Війна з готами» писав: «Ці племена, слов’яни й анти, не керуються одною людиною, але віддавна живуть у народоправстві (демократії), і тому в них щастя і нещастя в житті вважається справою спільною. Вони вважають, що один лише бог, творець блискавок, є владикою над усіма, і йому приносять у жертву биків і здійснюють інші священні обряди. У тих і других та сама мова. І колись навіть найменування в слов’ ян і антів було одне й те ж».

Після 500р. анти і склавши масово переходять Дунай і вступають у володіння Візантії. Широко розселившись по землях Східно-Римської імперії, особливо на Балканському півострові і навіть у Малій Азії, по узбережжю Егейського й Адріатичного морів, слов’яни незабаром стали тут основною масою населення, частково витиснувши місцеві эллшзоваш народи.

У VI-VIII ст. слов’яни заселили землі за р. Ельба, подекуди дійшовши до Рейну. Також у VI ст. слов’яни розселялися у верхівях Дунаю. Звідси слов’янські поселенці зайняли басейн Ельби, злившись із іншим потоком слов’ян-колоністів, що направлявся від вісло-одерського межиріччя. Так у V!-VIn ст. виникла своєрідна культура слов’ян-ободритів і лужицьких сербів, поселення яких проіснували в межиріччі Одеру й Ельби до XIII ст. У цей же час слов’яни Середнього Подніпров’я просувалися на північ по Дніпру і Десні і на схід на Сіверський Донець та Дон. На північному сході вони вийшли до верхів’їв і в межиріччя Волги й Оки, до берегів Ладожського озера.

У другій половині I тисячоріччя н.е. завершилося розселення слов’ян. У результаті 150-літнього розселення вони зайняли половину Європейського континенту і стали значною військовою і політичною силою. На цей час зі спільнослов’янського масиву племен виділлилися три гілки: східна, західна і південна. Старі назви (венеди, анти) зникли.