Сармати (савромати) (IIIст. до н.е. — III ст. н. э.) — союз споріднених скіфам племен.
Межиріччя Дніпра і Дунаю сарматські племінні союзи захоплювали трьома хвилями:
— у III ст. до н.е. — на чолі з т.зв. царськими сарматами і язигами;
— у II ст. до н.е. — на чолі з роксоланами;
— у II ст.н.е. — на чолі з аланами
Сарматське суспільство переживало перехідний етап від родоплемінних відносин до ранньоклассових, залишаючись своєрідною конфедерацією племінних союзів. Особливістю суспільного ладу сарматів була наявність значних пережитків матріархату. Сарматські «царі» і «цариці» були або виборними військовими ватажками (хоча і з необмеженими під час воєнних дій повноваженнями), або племінними вождями. Вища влада у сарматів належала зборам членів племені, які одночасно складали і військо і тому могли підкорити своїй колективній волі кожного з «царів».
Сармати застосували нову для того часу клинову атаку важкоозброєної кінноти з довгими списами (катафрактаріїв), проти якої не могли вистояти навіть римські легіони.
У 372р. н.е. домінуючі у сарматській племінній конфедерації алани були розбиті гунами, що привело до втрати сарматами пануючого положення в Північному Причорномор’ї.
Значна частина залишилася в межиріччі Дону і Сіверського Дінця, потрапивши згодом у залежність від Хазарського каганату (носії т.зв. салтівської археологічної культури). Останні фігурують у руських середньовічних джерелах під іменем «яси» (щоправда, руські літописи не виділяють їх із загального конгломерату тих аланських племен, що декількома хвилями переселялися наприкінці І тис. н.е. на територію лісостепу із Прикавказзя та Приволжжя). Вони залишалися в лісостеповій зоні сучасної України до XIV ст., входячи в протодержавні об’єднання печенігів, половців та інших кочовиків; частина їх була включена до складу населення руських князівств. За припущенням ряду вітчизняних дослідників яси частково були асимільовані східнослов’янським населенням, ставши одним із субстратів, з котрих у подальшому формувався український етнос.
