Скіфи (VII ст. до н.е. — III ст. н.е.) проникали в Північне Причорномор’я декількома хвилями. У другій половині VIIст. до н.е. у скіфів склався союз племен — Велика Скіфія, який проіснував до III ст. до н.е. Усе населення Скіфії, за свідченням Геродота, поділялося на дві основні групи:
— кочові племена (скіфи-кочівники, що населяли степові райони на схід від Дніпра, і царські скіфи, що кочували по Приазов’ю і степовому Криму), основним заняттям яких було кочове скотарство і грабіжницькі військові походи;
— осілі племена (еллінізовані скіфи або калліпіди, що жили поблизу Ольвії; скіфи-хлібороби, зосереджені на Лівобережжі Дніпра; скіфи-орачі, що розташовувалися на захід від Дніпра), які займалися зерновим землеробством.
Пануюче положення в країні належало царським скіфам, що вважали інше населення своїми рабами.
Уже з VI ст. до н.е. відомі перші спроби об’єднання скіфських племен. На рубежі V—IVст. до н.е. поряд із залишками родових відносин у скіфів розвивається рабовласництво і виникає ранньокласова держава на чолі з царями. Влада царя не була абсолютною й обмежувалася радою вождів скіфських племен і народними зборами усіх воїнів.
Найбільшого розквіту Скіфія досягла в IVст. до н.е., під час правління царя Атея, котрий розширив її територію по всьому Північному Причорномор’ю від Дунаю до степового Криму включно. Держава стала централізованою, почалося карбування скіфської монети.
Однак із III ст. до н.е. на Скіфське царство почався постійний натиск з боку сарматів (савроматів) — споріднених скіфам кочових племен, що жили в степах басейнів Волги і Дону. У руках скіфів залишилося лише Нижнє Подніпров’я і Крим, де виникла нова держава — Мала Скіфія зі столицею в Неаполі Скіфському (поблизу сучасного Сімферополя), яка проіснувала до початку III ст. н.е.
