Кіммерійці (ІХ - перша половина VII ст. до н.е.) згадуються в «Одісеї» Гомера, у працях «батька історії» Геродота, в ассірійських клинописах. Вони займали значну територію між Дністром і Доном, а також Кримський і Таманський півострови. На час проникнення греків у Північне Причорномор’я Керченську протоку називали Боспором Кіммерійським. Етнічна приналежність кіммерійців неясна, однак більшість дослідників схильні бачити в них племена давньоіранського походження, споріднені скіфам.
Згідно з археологічними даними, кіммерійці були скотарями-кочівниками, а також виплавляли залізо з болотної руди. Необхідність у нових пасовищах у сполученні з наявністю залізної зброї (більш ефективної порівняно з розповсюдженою тоді бронзовою) привела до широкомасштабних походів кіммерійців у Малу Азію. Там вони успішно воювали з Урарту, Ассирією, Лідією. Контакти з цими передовими для того часу країнами сприяли державотворчим процесам у кіммерійському суспільстві. Однак утворити повноцінну державу їм так і не удалося.
У VII ст. до н.е. могутня хвиля численних скіфських племен витиснула кіммерійців із Причорномор’я, унаслідок чого Кіммерія розпалася. Частина кіммерійців оселилася в Південному Причорномор’ї, частина мігрувала на Близький Схід. Історики вважають, що деяка частина кіммерійців залишилася в Криму під назвою таврів. Деякі кіммерійські племена, очевидно, були асимільовані скіфами.
