Адміністративно-правове регулювання протидії насильству в сім’ї

1.2. Суб’єкти публічної адміністрації, які здійснюють адміністративно-правове регулювання протидії насильству в сім’ї

Одним із важливіших інститутів адміністративного права є публічна адміністрація, що й здійснює державне управління. При цьому слід зауважити: незважаючи на той факт, що в радянській доктрині на зазначеному понятті наголошувалося, воно є відносно новим у вітчизняній науці адміністративного права й активно використовується вченими-адміністративістами не так давно.

Як справедливо зазначає А. Пухтецька, у науку адміністративного права України категорія публічної адміністрації потрапила з адміністративного права європейських країн. Роботи європейських учених під поняттям «публічна адміністрація» розуміють: сукупність органів, установ та організацій, які здійснюють адміністративні функції; адміністративну діяльність, яка здійснюється цією адміністрацією в інтересах суспільства; сферу управління публічним сектором з боку тієї ж публічної адміністрації [59].

Провідний адміністративіст В. Колпаков зауважує, що термін «публічна адміністрація» визначають як сукупність органів та інших інституцій, підпорядкованих політичній владі, які забезпечують виконання закону та здійснюють інші публічні управлінські функції. Учений констатує, що насамперед увага приділяється органам виконавчої влади та виконавчим органам місцевого самоврядування, а щодо органів та інституцій публічної адміністрації, то до них функціонально можуть належати також будь-які інші суб’єкти, які здійснюють публічні управлінські функції (наприклад, орган професійного самоврядування, який держава законом уповноважила здійснювати певні реєстраційні функції, або навіть підприємство, яке відповідно до законодавства надає адміністративні послуги, тощо) [60, с.53].

Погоджуючись з цим, Т. Кравцова розуміє під публічною адміністрацією певним чином побудовану систему органів державної виконавчої влади та виконавчих органів місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації та інші суб’єкти, наділені адміністративно-управлінськими функціями, які діють з метою забезпечення як інтересів держави, так і інтересів суспільства в цілому. Публічній адміністрації притаманні властивості, які відрізняють її від інших державних утворень і які можна побачити у визначенні цього поняття [61, с. 525].

На думку І. Величкова та Б. Бенєва, публічна адміністрація - це керована система, що здійснює різноманітні владні функції, притаманні спеціалізованим інституціям і здійснювані адміністративним персоналом, який згідно з визначеними нормативними документами механізмами створює певні суспільні цінності й задовольняє відповідні суспільні інтереси [62, с.18].

Категорія «публічна адміністрація» є складним системним утворенням, у межах якого об’єднується багато суб’єктів, задіяна в реалізації Конституції та законів України, а також актів Президента України, що має на меті задоволення публічного інтересу [63, с. 85].

Ураховуючи вищевикладене, можемо констатувати, що публічній адміністрації загалом властиві такі ознаки:

1) вона є системним утворенням, до складу якого входять органи державної виконавчої влади, виконавчі органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації та інші суб’єкти, наділені адміністративно-управлінськими функціями;

2) діяльність публічної адміністрації насамперед спрямована на виконання закону та здійснення функцій публічного управління;

3) діяльність публічної адміністрації спрямована на задоволення відповідного публічного інтересу та захист прав людини і громадянина.

Таким чином, ураховуючи предмет нашого дослідження, пропонуємо під суб’єктами публічної адміністрації, які здійснюють адміністративно - правове регулювання протидії насильству в сім’ї, розуміти органи державної виконавчої влади, виконавчі органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації та інші суб’єкти, наділені адміністративно-управлінськими функціями, які з метою задоволення публічного інтересу та захисту прав людини і громадянина, виконуючи закони та здійснюючи функції публічного управління, забезпечують адміністративно-правове регулювання протидії насильству в сім’ї.

Водночас слід зазначити, що саме органи виконавчої влади як головні суб’єкти публічної адміністрації здійснюють адміністративно-правове регулювання протидії насильству в сім’ї, а тому постає потреба розгляду їх класифікації та викладення власного бачення з приводу цього питання.

Аналіз наукової літератури дозволяє стверджувати, що на сьогодні існує чимало класифікацій органів виконавчої влади. Так, В. Колпаков класифікує органи виконавчої влади за різними критеріями: залежно від характеру компетенції - на органи загальної, галузевої, функціональної або змішаної компетенції; за сферою дії - на органи управління економікою, соціально-культурним розвитком, в адміністративно-політичній сфері; за способами ухвалення владних рішень - на органи колегіальні та єдиноначальні (одноособові) та ін. [60, с. 55].

У свою чергу Д. Бахрах вважає, що органи виконавчої влади залежно від підстав створення розподіляються на такі, що створюються на підставі конституцій, поточного законодавства або підзаконних актів. На думку вченого, доцільно також класифікувати органи виконавчої влади залежно від державного устрою, галузі діяльності та управлінських функцій на органи загальної компетенції, до яких може бути віднесено презедентури, уряди, тобто органи, що несуть відповідальність і провадять управлінську діяльність на певній адміністративно-територіальній одиниці з різних видів галузей та функціональної компетенції, й органи спеціальної (галузевої, функціональної, змішаної) компетенції; до них може бути віднесено міністерства, які здійснюють управління певною галуззю. При цьому вчений також класифікує органи виконавчої влади залежно від джерела фінансування, наближеності до громадян та інших критеріїв [64, с. 87-88].

Водночас В. Галунько розподіляє органи виконавчої влади залежно від територіального масштабу на вищі, центральні та місцеві, а за характером компетенції - на органи загальної, галузевої, спеціальної та предметної компетенції [12, с. 106-107].

Ю. Битяк класифікує органи виконавчої влади за характером компетенції - на органи загальної, галузевої, міжгалузевої та змішаної компетенції; залежно від порядку вирішення підвідомчих питань - на колегіальні, єдиноначальні та ін. [65, с.78-79].

Поряд із цим важливо наголосити, що щодо класифікації суб’єктів публічної адміністрації, які здійснюють адміністративно-правове регулювання протидії насильству в сім’ї, слід зупинитися на поглядах тих учених, предметом дослідженнях яких були суб’єкти публічної адміністрації в аналізованій нами сфері.

Так, досліджуючи адміністративно-правове регулювання відповідальність за вчинення насильства в сім’ї, О. Коломоєць запропонував класифікацію суб’єктів здійснення попередження насильства в сім’ї за таким критерієм, як рівень компетентності. На його думку, до першого рівня належать органи й установи, які прямо визначені чинним законодавством і для яких ця функція є однією з головних у їхній діяльності (спеціально уповноважені органи виконавчої влади з питань попередження насильства в сім’ї, служба дільничних інспекторів міліції, кримінальна міліція у справах неповнолітніх, органи опіки й піклування, кризові центри, центри медико- соціальної реабілітації жертв насильства в сім’ї, виконавчі органи місцевого самоврядування та суди), до другого рівня входять працівники органів та установ, що за родом своєї діяльності можуть фіксувати прояви насильства в сім’ї (працівники медичних закладів, фахівці з судово-медичної експертизи, працівники дошкільних закладів, вихователі й учителі закладів освіти та культури), а до третього рівня запропоновано віднести неурядові організації, діяльність яких спрямована на захист прав і свобод людини («Ла-Страда Україна», «Харківська правозахисна група» та ін.) [39, с. 11].

У свою чергу О. Ковальова розподіляє органи та установи, які здійснюють попередження насильства в сім’ї, на такі, що зобов’язані здійснювати такі заходи (спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань попередження насильства в сім’ї; служба дільничних інспекторів міліції та кримінальна міліція у справах дітей органів внутрішніх справ; органи опіки і піклування; спеціалізовані установи для жертв насильства в сім’ї); та такі, що не зобов’язані, але можуть сприяти попередженню насильства в сім’ї (органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи й організації незалежно від форм власності, об’єднання громадян, а також окремі громадяни) [40, с. 14].

На наш погляд, класифікації, запропоновані О. Коломойцем та О. Ковальовою, є досить вдалими, але, звертаючи увагу на факт зміни в структурі органів виконавчої влади в контексті адміністративної реформи наприкінці 2010 року та власне бачення системи суб’єктів публічної адміністрації у сфері адміністративно-правового регулювання протидії насильству в сім’ї, ураховуючи вищевикладені класифікації органів виконавчої влади, здійснені провідними адміністративістами, пропонуємо свою систему суб’єктів публічної адміністрації в досліджуваній нами сфері.

Ми вважаємо, що система суб’єктів публічної адміністрації у сфері адміністративно-правового регулювання протидії насильству в сім’ї включає такі елементи:

1) суб’єкти публічної адміністрації у сфері адміністративно-правового регулювання протидії насильству в сім’ї загальної компетенції. До таких суб’єктів слід відности Кабінет Міністрів України та Міністерство юстиції України. Зауважимо, що Кабінет Міністрів України здійснює державне управління підпорядкованими чи/або підконтрольними йому органами галузевої чи спеціальної компетенції, включаючи й суб’єкти публічної адміністрації у сфері адміністративно-правового регулювання протидії насильству в сім’ї. Щодо Міністерства юстиції України, то воно в свою чергу бере участь у розробленні, координації та здійсненні правової експертизи підготовлених проектів законодавчих актів в усіх сферах суспільного життя, зокрема і сфері протидії насильству в сім’ї. До того ж Міністерство юстиції України відповідає за адаптацію вітчизняного законодавства до законодавства Європейського Союзу [66], і очевидно, що його діяльність у цьому напрямку охоплює законодавство й у сфері адміністративно-правового регулювання протидії насильству в сім’ї;

2) суб’єкти публічної адміністрації у сфері адміністративно-правового регулювання протидії насильству в сім’ї галузевої компетенції. Зазначених суб’єктів об’єднує те, що вони виконують функції, безпосередньо пов’язані з правовим регулюванням протидії насильству в сім’ї. До таких органів належать Міністерство соціальної політики України, органи опіки і піклування, спеціалізовані установи для осіб, які вчинили насилля в сім’ї, та жертв такого насилля: кризові центри для членів сімей, у яких вчинено насильство в сім’ї або існує реальна загроза його вчинення, та центри медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім’ї;

3) суб’єкти публічної адміністрації у сфері адміністративно-правового регулювання протидії насильству в сім’ї функціональної компетенції. До зазначених суб’єктів належать підрозділи органів внутрішніх справ, а саме служба дільничних інспекторів міліції та кримінальна міліція у справах дітей, а також органи прокуратури. Суб’єктів цієї групи об’єднує те, що їх діяльність спрямована передусім на реалізацію державної політики в певній сфері, вони здійснюють керівництво з питань, що мають загальний характер для всіх чи багатьох галузей господарства, соціально-культурного будівництва [67, с.146]. Найбільше їх діяльність у сфері адміністративно- правового регулювання протидії насильству в сім’ї виявляється в попередженні, виявленні, припиненні адміністративних правопорушень і притягненні осіб, винних у таких діяннях, до адміністративної відповідальності;

4) суб’єкти публічної адміністрації у сфері адміністративно-правового регулювання протидії насильству в сім’ї та інші суб’єкти такої протидії, які відповідно до законодавства можуть брати участь у протидії насильству в сім’ї. До таких належать служби у справах дітей, центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, заклади освіти, заклади охорони здоров’я, а також різноманітні неурядові організації, діяльність яких спрямована на захист прав і свобод людини й громадянина.

Розглянувши систему суб’єктів публічної адміністрації у сфері адміністративно-правового регулювання протидії насильству в сім’ї, вважаємо за необхідне проаналізувати адміністративно-правовий статус та особливості кожного з елементів, що складають цю систему.

Не зупиняючись на наявній у доктрині адміністративного права науковій дискусії з приводу того, що розуміти під адміністративно-правовим статусом суб’єкта публічної адміністрації, та враховуючи той факт, що більшість учених виділяють у структурі адміністративно-правового статусу три основні елементи - суб’єктивні права публічного суб’єкта правовідносин; його юридичні обов’язки; його правосуб’єктність [68, с. 59], підтримуємо точку зору, що адміністративно-правовий статус владного суб’єкта - це сукупність нормативно визначених прав та обов’язків, що характеризується специфічним обов’язком нести відповідальність у зв’язку з виконанням своїх повноважень і становищем посади керівника в системі управління [69, с. 10].

Таким чином, пропонуємо під адміністративно-правовим статусом публічної адміністрації у сфері адміністративно-правового регулювання протидії насильству в сім’ї розуміти сукупність юридичних обов’язків і прав суб’єктів публічної адміністрації, наділених правосуб’єктністю, що встановлюються за для протидії насильству в сім’ї з метою забезпечення конституційних прав та законних інтересів людини і громадянина.

Очевидно, що безпосередньо адміністративно-правове регулювання протидії насильству в сім’ї здійснюють саме органи виконавчої влади, визначені в Законі України від 15 листопада 2001 року № 2789-ІІІ «Про попередження насильства в сім’ї». Однак, як уже наголошувалося раніше, окрім зазначених органів сприяти у здійсненні заходів з попередження насильства в сім’ї можуть також органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи й організації незалежно від форми власності та об’єднання громадян.

Ось чому наше дослідження вимагає розкриття адміністративно- правового статусу публічної адміністрації, яка спеціалізовано здійснює адміністративно-правове регулювання протидії насильству в сім’ї. Вважаємо за потрібне розпочати з суб’єктів публічної адміністрації у сфері адміністративно-правового регулювання протидії насильству в сім’ї загальної компетенції, а саме з Кабінету Міністрів України.

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, який здійснює таку владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.

Одним з основних завдань Кабінету Міністрів України є вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, створення сприятливих умов для вільного і всебічного розвитку особистості, а тому беззаперечно, що у сфері адміністративно-правового регулювання протидії насильству в сім’ї Кабінет Міністрів України бере безпосередню участь, насамперед через утворення державних органів, які зобов’язані здійснювати таку протидію, та керівництво їхньою діяльністю.

Також Кабінет Міністрів України забезпечує проведення політики соціального захисту, розробляє і виконує загальнодержавні програми соціального розвитку, здійснення заходів щодо забезпечення громадського порядку, боротьби зі злочинністю [70]. Основною формою реалізації компетенції Кабінету Міністрів є ухвалення правових актів - постанов і розпоряджень, які обов’язкові до виконання на території України [71, с. 108].

Поряд із цим слід зауважити, що в адміністративно-правовому регулюванні протидії насильству в сім’ї бере певну участь Міністерство юстиції України, яке є центральним органом виконавчої влади. Його діяльність спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України [66]. При цьому в досліджуваній нами сфері діяльність Міністерства юстиції України спрямовано на розроблення законодавчих актів у сфері протидії насильству в сім’ї, координацію нормотворчої діяльності в зазначеній сфері в міністерствах та інших центральних органах виконавчої влади, здійснення контролю за такою діяльністю та здійснення правової експертизи проектів законів, інших актів законодавства, які подаються на розгляд Кабінету Міністрів України, та проектів законів, які подаються на розгляд Верховної Ради України іншими суб’єктами права законодавчої ініціативи [66].

Отже, Міністерство юстиції України займає вагоме місце у здійсненні адміністративно-правового регулювання протидії насильству в сім’ї, особливо враховуючи той факт, що це Міністерство є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу [66].

Ураховуючи вищевикладене, можемо зробити висновок, що такі суб’єкти публічної адміністрації, як Кабінет Міністрів України та Міністерство юстиції України, безпосередньо відіграють роль у здійсненні адміністративно-правового регулювання протидії насильству в сім’ї.

Другу групу суб’єктів публічної адміністрації у сфері адміністративно- правового регулювання протидії насильству в сім’ї складають суб’єкти галузевої компетенції. Розгляд зазначеної групи пропонуємо розпочати з Міністерства соціальної політики України, оскільки саме цей орган виконавчої влади та його місцеві структурні підрозділи безпосередньо відповідальні за протидію насильству в сім’ї, що є одним із головних напрямків їх діяльності.

Так, Міністерство соціальної політики України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується й координується Кабінетом Міністрів України. Це спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків, попередження насильства в сім’ї та з питань протидії торгівлі людьми.

Зазначимо, що відповідно до Положення «Про Міністерство соціальної політики України», затвердженого Указом Президента України від 6 квітня 2011 року № 389/2011, основним завданням зазначеного Міністерства є участь у розробленні та реалізація державної політики щодо попередження насильства в сім’ї.

Також Міністерство соціальної політики України відповідно до покладених на нього завдань здійснює нормативно-правове регулювання у сферах попередження насильства в сім’ї та протидії торгівлі людьми; координує діяльність відповідних підрозділів органів внутрішніх справ, органів опіки й піклування в питаннях попередження насильства в сім’ї; узагальнює відомості про насильство в сім’ї, за результатами яких визначає потребу регіонів в утворенні спеціалізованих установ для жертв насильства в сім’ї; здійснює контроль за організацією і діяльністю спеціалізованих установ для жертв насильства в сім’ї; розробляє та затверджує методичні рекомендації щодо проходження корекційної програми особами, які вчинили насилля в сім’ї; приймає і розглядає заяви та повідомлення про вчинення насилля в сім’ї та реальну загрозу його вчинення; направляє жертв насилля в сім’ї та членів сім’ї, стосовно яких існує реальна загроза його вчинення, до спеціалізованих установ для жертв насильства в сім’ї; здійснює міжнародне співробітництво, бере участь у підготовці міжнародних договорів України, готує пропозиції щодо укладення, денонсації таких договорів, у межах своєї компетенції укладає міжнародні договори України, забезпечує виконання зобов’язань України за міжнародними договорами у сферах попередження насильства в сім’ї, забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків; виступає в установленому порядку замовником науково-дослідних робіт і соціологічних досліджень у сфері попередження насильства в сім’ї; інформує в межах своїх повноважень і надає роз’яснення щодо здійснення державної політики у сферах попередження насильства в сім’ї, оздоровлення та відпочинку дітей, відповідального батьківства та материнства [72].

Водночас варто наголосити, що ст. 5 Закону України від 15 листопада 2001 року № 2789-ІІІ «Про попередження насильства в сім’ї» поряд із зазначеними вище завданнями центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики з питань попередження насильства в сім’ї, які містяться в Положенні «Про Міністерство соціальної політики України», затвердженому Указом Президента України від 6 квітня 2011 року № 389/2011, визначає, що зазначений орган також має певні повноваження: надає органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам і організаціям незалежно від форми власності, об’єднанням громадян, окремим громадянам методичну і практичну допомогу, консультації з питань попередження насильства в сім’ї; організовує і проводить просвітницьку та роз’яснювальну роботу серед членів сім’ї, де виникає реальна загроза вчинення насилля в сім’ї або де було вчинено таке насилля, про права, заходи й послуги, якими вони можуть скористатися; організовує і проводить просвітницьку та роз’яснювальну роботу серед громадськості про проблеми насилля в сім’ї та заходи, які існують з попередження насильства в сім’ї; організовує проходження корекційної програми особами, які вчинили насильство в сім’ї; звертається до центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування за наданням відповідної допомоги жертвам насильства в сім’ї [4].

Як бачимо, повноваження центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики з питань попередження насильства в сім’ї (Міністерство соціальної політики України), визначені в Законі України від 15 листопада 2001 року № 2789-ІІІ «Про попередження насильства в сім’ї» та в Положенні «Про Міністерство соціальної політики України», затвердженому Указом Президента України від 6 квітня 2011 року № 389/2011, дещо відрізняються. Ми вважаємо, що така ситуація неприпустима, оскільки це може призвести до певних помилок під час правозастосування норм адміністративного законодавства. Тому є потреба доповнити пункт 3 Положення «Про Міністерство соціальної політики України», затвердженого Указом Президента України від 6 квітня 2011 року № 389/2011, відсутніми завданнями Міністерства соціальної політики України, які визначено в Законі України від 15 листопада 2001 року № 2789- III «Про попередження насильства в сім’ї».

Також слід зауважити, що на місцях функції Міністерства соціальної політики України здійснюють органи соціального захисту населення, служби у справах дітей, центри соціальних служб для молоді. Саме вони ініціюють створення та забезпечують роботу при місцевих органах виконавчої влади й органах місцевого самоврядування постійно діючих робочих комісій із питань координації дій щодо попередження насильства в сім’ї. До складу комісій входять представники управління (відділу) у справах сім’ї та молоді, кримінальної міліції у справах дітей, служби у справах дітей, центрів соціальних служб для молоді, а також можуть залучатися представники органів освіти, охорони здоров’я, праці та соціального захисту населення, громадських організацій (за їх згодою) [44].

Таким чином, Міністерство соціальної політики України є одним з основних суб’єктів публічної адміністрації галузевої компетенції у сфері адміністративно-правового регулювання протидії насильству в сім’ї, що забезпечує формування та реалізує державну політику з питань попередження насильства в сім’ї.

Наступним суб’єктом публічної адміністрації у сфері адміністративно - правового регулювання протидії насильству в сім’ї галузевої компетенції є органи опіки й піклування. Закон України від 15 листопада 2001 року № 2789-ІІІ «Про попередження насильства в сім’ї» наділяє їх такими повноваженнями: вони надають допомогу у відновленні порушених прав і захисті законних інтересів неповнолітнім, які мають батьків і проживають у сім’ях, дітям-сиротам, які залишилися без піклування батьків і виховуються в сім’ях опікунів (піклувальників), прийомних сім’ях, дитячих будинках сімейного типу, а також членам сім’ї, визнаним у судовому порядку недієздатними, у випадках, коли стосовно них вчинено або існує реальна загроза вчинення насильства в сім’ї; представляють у суді інтереси дітей та недієздатних членів сім’ї, які вчинили насильство в сім’ї або стали жертвами такого насилля; здійснюють інші повноваження щодо попередження насилля в сім’ї, передбачені законом.

Водночас слід наголосити, що важливу роль у адміністративно - правовому регулюванні протидії насильству в сім’ї відіграють кризові центри, які створюються місцевими державними адміністраціями за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики з питань попередження насильства в сім’ї, відповідно до соціальних потреб регіону. Кризові центри можуть також створюватися органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями, благодійними фондами, об’єднаннями громадян і окремими громадянами за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики з питань попередження насильства в сім’ї.

У сфері протидії насильству в сім’ї працівники кризових центрів мають такі повноваження: здійснюють прийом членів сім’ї, які можуть стати або стали жертвами насильства в сім’ї; здійснюють прийом осіб, які вчинили таке насилля, для проходження корекційної програми; організують надання необхідної психологічної, педагогічної, медичної, юридичної допомоги членам сім’ї, які можуть стати або стали жертвами насилля в сім’ї; розробляють корекційні програми та організовують їх проходження особами, які вчинили насилля в сім’ї; відповідно до можливостей надають притулок для тимчасового перебування членам сім’ї, які можуть стати або стали жертвами такого насилля; повідомляють членів сім’ї, де виникає реальна загроза вчинення насилля або де було вчинено таке насилля, про права, заходи і послуги, якими вони можуть скористатися; повідомляють уповноважені підрозділи органів внутрішніх справ про виявлені факти реальної загрози застосування насилля в сім’ї або про факти вчинення такого насилля; вивчають і узагальнюють причини та умови конкретних проявів насильства в сім’ї; надають інформацію з питань попередження насилля в сім’ї на запит уповноважених органів; забезпечують збереження конфіденційної інформації щодо осіб, які звернулися до кризового центру про допомогу; взаємодіють із засобами масової інформації, громадськими організаціями у проведенні просвітницької та виховної роботи з питань попередження насильства в сім’ї; у випадках, установлених законом, вживають вичерпних заходів щодо забезпечення доступу до безоплатної правової допомоги [4].

Що стосується центрів медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім’ї, то слід зазначити, що вони можуть створюватися в системі чинних закладів охорони здоров’я. До таких центрів поміщаються жертви насилля в сім’ї (з їхньої згоди або на їхнє прохання) на підставі рішення медичної комісії центру. Щодо дитини необхідна згода одного з батьків, усиновителів, опікуна чи піклувальника (у разі, якщо вони не зазнали насильства від одного з них) або органу опіки й піклування. Жертви насилля в сім’ї перебувають у центрах медико-соціальної реабілітації протягом терміну, необхідного для їхнього лікування та психосоціальної реабілітації. За їхнім бажанням вони можуть пройти курс лікування та психосоціальної реабілітації амбулаторно. Зазначимо, що повноваження працівників центрів медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім’ї зводяться до того, що вони надають постраждалим первинну медико-санітарну і психологічну допомогу, окремі види психіатричної допомоги; за необхідності направляють постраждалих для відповідного подальшого лікування; організовують надання цим особам юридичних консультацій та у випадках, установлених законом, вживають вичерпних заходів щодо забезпечення доступу до безоплатної правової допомоги; повідомляють про вчинене насильство в сім’ї уповноважені підрозділи органів внутрішніх справ; надають інформацію з питань попередження насилля в сім’ї на запит уповноважених органів [4].

Щодо суб’єктів публічної адміністрації у сфері адміністративно - правового регулювання протидії насильству в сім’ї функціональної компетенції, то вважаємо за необхідне розпочати їх розгляд з органів внутрішніх справ.

До служб і підрозділів у системі органів внутрішніх справ, які здійснюють протидію насильству в сім’ї, можна віднести службу дільничних інспекторів міліції та кримінальну міліцію у справах дітей [44, с. 80].

Поряд із цим важливо, що обов’язок протидії насильству в сім’ї, як і будь-якому іншому правопорушенню, випливає із Закону України від 20 грудня 1990 року № 565-ХІІ «Про міліцію», у якому у ст. 2 зазначається, що основними завданнями міліції є забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів, запобігання правопорушенням та їх припинення, охорона і забезпечення громадського порядку, виконання адміністративних стягнень, участь у наданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння в межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов’язків.

Водночас слід зазначити, що заходи з попередження насильства в сім’ї, які здійснюються уповноваженими підрозділами органів внутрішніх справ, визначено в Законі України від 15 листопада 2001 року № 2789-ІІІ «Про попередження насильства в сім’ї». Відтак органи внутрішніх справ: виявляють причини й умови, що сприяють проявам насильства в сім’ї, вживають у межах своїх повноважень заходів щодо їх усунення; беруть на профілактичний облік осіб, схильних до вчинення насильства в сім’ї, та проводять виховно-попереджувальну роботу з ними; відвідують сім’ї, члени яких перебувають на профілактичному обліку, за місцем їх проживання і проводять з ними профілактичну роботу; виносять офіційні попередження членам сім’ї про неприпустимість вчинення насильства в сім’ї; приймають та розглядають у межах своїх повноважень, визначених законом, заяви й повідомлення про насильство в сім’ї або про реальну загрозу його вчинення; уживають відповідних заходів щодо припинення насильства в сім’ї, а також дій членів сім’ї, що направлені на виконання реальної загрози вчинення насильства в сім’ї; повідомляють членів сім’ї, де виникає реальна загроза вчинення насильства в сім’ї або де було вчинено таке насилля, про права, заходи і послуги, якими вони можуть скористатися; направляють жертв насильства в сім’ї до спеціалізованих установ для осіб, які вчинили таке насилля, і жертв такого насильства; виносять захисні приписи у випадках, передбачених законом; контролюють виконання вимог захисних приписів; направляють осіб, які вчинили насильство в сім’ї, до кризових центрів для проходження корекційної програми; взаємодіють із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику з питань попередження насильства в сім’ї, з органами опіки і піклування та спеціалізованими установами для осіб, які вчинили таке насилля, і його жертв у питаннях попередження насильства в сім’ї; надають інформацію з питань попередження такого насилля на запит уповноважених органів; здійснюють інші повноваження щодо попередження насильства в сім’ї, передбачені законом [4].

Також важливо, що КУпАП наділяє органи внутрішніх справ владними повноваженнями у сфері адміністративно-правового регулювання протидії насильству в сім’ї шляхом здійснення адміністративно-юрисдикційної діяльності щодо складання на особу, яка вчинила адміністративне правопорушення, передбачене ст.173-2 КУпАП, протоколу про адміністративні правопорушення за вказаною статтею, застосовуючи при цьому засоби адміністративного примусу.

Таким чином, можемо констатувати, що органи внутрішніх справ здійснюють адміністративно-правове регулювання протидії насильству в сім’ї шляхом попередження правопорушення, передбаченого ст. 173-2 КУпАП, його припинення, здійснення адміністративно-юрисдикційної діяльності щодо осіб, які вчинили таке насильство, що підпадає під ознаки адміністративного правопорушення, шляхом складання протоколів про адміністративні правопорушення, застосовуючи при цьому засоби адміністративного примусу.

Поряд із цим слід зазначити, що наступним суб’єктом протидії насильству в сім’ї функціональної компетенції є органи прокуратури. Водночас слід зауважити, що на сьогодні в науці адміністративного права існує жвава дискусія з приводу того, до якої гілки влади належать органи прокуратури. З цього питання ми підтримуємо А. Комзюка, який зазначає, що органи прокуратури займають у системі правоохоронних органів особливе, незалежне та самостійне місце, що дозволяє визначити їх як єдину систему державних органів зі спеціальним конституційним та адміністративно-правовим статусом, який наділяє їх процесуальною незалежністю для ефективного та неупередженого виконання покладених на них обов’язків, основним функціональним призначенням яких є охорона та захист прав, свобод та інтересів людини та громадянина, утвердження режиму законності та правопорядку в суспільстві та державі, та які підзвітні та підконтрольні виключно Президенту України, Верховній Раді України та громадянам України [73, с. 233].

Однак, незважаючи на той факт, що більшість учених вважають, що органи прокуратури не належать до виконавчої гілки влади, у протидії насильству в сім’ї їм відведена значна роль, що очевидно із законодавства України.

По-перше, у ст. 121 Конституції України визначено, що одним з основних завдань прокуратури є нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами [3].

По-друге, у Законі України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-УП (ст. 1) зазначається, що прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави [74].

Поряд із цим Наказ Генеральної прокуратури України від 12 квітня 2011 року № 3 гн «Про організацію правозахисної діяльності органів прокуратури України» зобов’язує за відсутності відповідного уповноваженого державного органу вживати заходів прокурорського реагування, спрямовані на захист прав і свобод людини та громадянина, інтересів держави [75].

З урахуванням вищезазначеного викликає подив відсутність у ст. 3 Закону України від 15 листопада 2001 року № 2789-ІІІ «Про попередження насильства в сім’ї» органів прокуратури серед органів та установ, на які покладається здійснення заходів з попередження насильства в сім’ї, адже, як бачимо, саме органи прокуратури відповідно до закону вживають заходів реагування, що направлені на захист прав, свобод і законних інтересів людини та громадянина, а також інтересів держави в цілому.

При цьому слід підкреслити, що головне завдання органів прокуратури у сфері протидії насильству в сім’ї - здійснення контролю і нагляду за законністю діяльності правоохоронних органів, які протидіють правопорушенням у досліджуваній нами сфері.

Таким чином, можемо констатувати, що органи прокуратури беруть безпосередню участь у протидії насильству в сім’ї та здійснюють заходи із запобігання зазначеному правопорушенню.

Що стосується інших суб’єктів публічної адміністрації у сфері адміністративно-правового регулювання протидії насильству в сім’ї та інших суб’єктів такої протидії, які відповідно до законодавства можуть брати в ній участь, то слід зазначити, що визначення їх переліку неможливе без звернення до законодавства.

Так, аналіз спільного Наказу Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту та Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2009 року № 3131/386 «Про затвердження Інструкції щодо порядку взаємодії структурних підрозділів, відповідальних за реалізацію державної політики щодо попередження насильства в сім’ї, служб у справах дітей, центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді та відповідних підрозділів органів внутрішніх справ з питань здійснення заходів з попередження насильства в сім’ї» [76], Постанови Кабінету Міністрів України від 21 листопада 2013 року №895 «Про затвердження Порядку взаємодії суб’єктів соціального супроводу сімей (осіб), які перебувають у складних життєвих обставинах» [77], Постанови Кабінету Міністрів України від 21 листопада 2013 року №896 «Про затвердження Порядку виявлення сімей (осіб), які перебувають у складних життєвих обставинах, надання їм соціальних послуг та здійснення соціального супроводу таких сімей (осіб)» [78], спільного Наказу Міністерства соціальної політики України, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства освіти і науки України та Міністерства охорони здоров’я України від 19 серпня 2014 року №564/836/945/577 «Про затвердження Порядку розгляду звернень та повідомлень з приводу жорстокого поводження з дітьми або загрози його вчинення» [79] дозволяє зробити висновок, що до зазначених вище суб’єктів належать: служби у справах дітей, центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, заклади освіти, заклади охорони здоров’я.

Наступне, що вимагає наше дослідження - це розгляд повноважень у сфері адміністративно-правового регулювання протидії насильству в сім’ї останніх зазначених суб’єктів такої протидії. Так, відповідно до Наказу Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту та Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2009 року № 3131/386 «Про затвердження Інструкції щодо порядку взаємодії структурних підрозділів, відповідальних за реалізацію державної політики щодо попередження насильства в сім’ї, служб у справах дітей, центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді та відповідних підрозділів органів внутрішніх справ з питань здійснення заходів з попередження насильства в сім’ї» служби у справах дітей ведуть облік дітей, які опинилися в складних життєвих обставинах, зокрема стосовно яких вчинено насильство в сім’ї або існує реальна загроза його вчинення; у разі виникнення безпосередньої загрози життю чи здоров’ю дитини вживають відповідних заходів, визначених законодавством; здійснюють прийом інформації про вчинення насильства в сім’ї або реальну загрозу його вчинення, а також про випадки жорстокого поводження з дітьми або реальної загрози його вчинення та в межах своїх повноважень уживають заходів щодо захисту прав дитини; порушують питання перед відповідними органами про притягнення до відповідальності фізичних та юридичних осіб, які припустили порушення прав, свобод і законних інтересів дітей; представляють інтереси дітей у судах; протягом трьох днів з дня отримання інформації про випадки вчинення насильства в сім’ї стосовно дитини або реальної загрози його вчинення повідомляють відповідний структурний підрозділ, відповідальний за реалізацію державної політики щодо попередження насильства в сім’ї та органи внутрішніх справ для вжиття відповідних заходів; щокварталу, у межах своїх повноважень, надають відповідним структурним підрозділам, відповідальним за реалізацію державної політики щодо попередження насильства в сім’ї, інформацію про вчинення насильства в сім’ї або реальну загрозу його вчинення [76].

Водночас спільний Наказ Міністерства соціальної політики України, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства освіти і науки України та Міністерства охорони здоров’я України від 19 серпня 2014 року №564/836/945/577 «Про затвердження Порядку розгляду звернень та повідомлень з приводу жорстокого поводження з дітьми або загрози його вчинення» дублює деякі повноваження, зазначенні у вищезгаданому Наказі, та поряд із цим визначає, що служби у справах дітей також здійснюють приймання звернень і повідомлень про випадки жорстокого поводження щодо дитини; координують діяльність суб’єктів при вирішенні питань соціального захисту дітей, які постраждали від жорстокого поводження; забезпечують надання необхідної допомоги дитині, яка постраждала від жорстокого поводження, у взаємодії з іншими суб’єктами та з урахуванням найкращих інтересів дитини; направляють дитину до закладів охорони здоров’я для обстеження стану її здоров’я, надання дитині необхідної медичної допомоги, зокрема лікування в стаціонарі, та документування фактів жорстокого поводження з нею [79].

Водночас центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді приймають інформацію про випадки вчинення насильства в сім’ї або реальної загрози його вчинення; забезпечують надання особам, які постраждали від насильства в сім’ї, психологічної, соціально-педагогічної, соціально-економічної, інформаційної, соціально-медичної та юридичної допомоги; здійснюють соціальне інспектування сімей, де трапляються випадки вчинення насилля або існує реальна загроза його вчинення; здійснюють соціальний супровід сімей, де трапляються випадки вчинення такого насилля або існує реальна загроза його вчинення; забезпечують здійснення закладами соціального обслуговування заходів, спрямованих на відновлення соціальних функцій, морального, психічного та фізичного стану членів сім’ї, стосовно яких вчинено насильство в сім’ї або існує реальна загроза його вчинення; протягом трьох днів з дня отримання інформації про випадки вчинення насильства в сім’ї або реальної загрози його вчинення повідомляють відповідний структурний підрозділ, відповідальний за реалізацію державної політики щодо попередження насильства в сім’ї, а у випадку вчинення насилля стосовно дитини - також службу у справах дітей та органи внутрішніх справ; щокварталу в межах своїх повноважень надають відповідним структурним підрозділам, відповідальним за реалізацію державної політики щодо попередження насильства в сім’ї, інформацію про вчинення такого насилля або реальну загрозу його вчинення [76].

Що стосується закладів освіти, то відповідно до законодавства у сфері протидії насильству в сім’ї вони здійснюють приймання звернень і повідомлень про випадки жорстокого поводження щодо дитини; терміново (протягом однієї доби) передають повідомлення в письмовій формі до служби у справах дітей, органів внутрішніх справ про випадок жорстокого поводження з дитиною чи загрозу його вчинення; у межах компетенції вживають заходів щодо виявлення і припинення фактів жорстокого поводження з дітьми або загрози його вчинення в закладах освіти; організовують роботу психологічної служби системи освіти з дітьми, які постраждали від жорстокого поводження; проводять роз’яснювальну роботу з батьками та іншими учасниками навчально-виховного процесу із запобігання, протидії негативним наслідкам жорстокого поводження з дітьми [79].

Водночас заклади охорони здоров’я в досліджуваній нами сфері здійснюють приймання звернень і повідомлень про випадки жорстокого поводження щодо дитини; терміново (протягом однієї доби) передають повідомлення у письмовій формі до служби у справах дітей, органів внутрішніх справ за місцезнаходженням закладу охорони здоров’я про випадок жорстокого поводження з дитиною чи загрозу його вчинення; цілодобово здійснюють прийняття дітей, які постраждали від жорстокого поводження, надають їм необхідну медичну, психологічну допомогу (за наявності в закладі охорони здоров’я психолога) та документують факти жорстокого поводження з дітьми; під час обстеження дитини медичні працівники звертають увагу на ушкодження, що могли виникнути внаслідок жорстокого поводження з нею, повідомляють про це лікаря, який надає дитині первинну медичну допомогу, забезпечують подання інформації до служби у справах дітей та органу внутрішніх справ; проводять лікування дітей, які постраждали від жорстокого поводження, та надають психологічну допомогу (за наявності в закладі охорони здоров’я психолога) [79].

Аналіз зазначених суб’єктів публічної адміністрації у сфері адміністративно-правового регулювання протидії насильству в сім’ї та їх повноважень дозволяє констатувати різницю у строках повідомлення відповідних органів про випадки вчинення насильства в сім’ї. Так, служби у справах дітей та центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді зобов’язані повідомляти відповідні органи протягом трьох днів з дня отримання такої інформації, а заклади освіти і заклади охорони здоров’я - терміново (протягом однієї доби). Ми вважаємо, що в усіх випадках зазначене повідомлення має відбуватися терміново, а тому з метою вдосконалення законодавства до вищезазначених розглянутих нами нормативних актів, що регулюють діяльність служби у справах дітей та центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, мають бути внесені відповідні зміни.

Поряд із цим варто зауважити, що у сфері протидії насильству в сім’ї значну роль відіграють неурядові організації, діяльність яких спрямована на захист прав і свобод людини й громадянина. За оцінками фахівців, нині понад 40 організацій здійснюють проекти, спрямовані на вирішення проблеми насильства, упровадження у вітчизняну практику нових технологій соціальної роботи з профілактики насильства та надання допомоги його жертвам; організацію навчання для фахівців, які причетні до вирішення аналізованої проблеми. Як зазначають В. Бондаровська та О. Кочемировська, здійснення цих заходів стали можливими завдяки партнерству державних органів і неурядових організацій [46, с. 91].

Серед таких організацій особливе місце займає Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда-Україна», який з 1997 року працює в напрямку запобігання торгівлі людьми, особливо жінками та дітьми, ліквідації всіх форм дискримінації та насильства в суспільстві, сприяння дотриманню прав людини, тендерної рівності та захисту прав дітей. Зауважимо, що центр «Ла Страда-Україна» є членом Координаційної ради із запобігання торгівлі жінками при Уповноваженому ВР з прав людини (з 1998 р.), Експертної робочої групи при Міжвідомчій координаційній раді із запобігання торгівлі людьми (з 2003 р.), Громадської ради при МВС України з питань забезпечення прав людини (з 2005 р.).

Основним напрямками діяльності зазначеного центру є вдосконалення державної політики та проведення досліджень (участь у розробленні міжнародних документів, удосконалення національного законодавства, співробітництво з урядовими, міжнародними та неурядовими організаціями в Україні та за кордоном), превентивно-освітня діяльність, інформаційна діяльність, соціальна допомога потерпілим, робота «гарячої лінії» (організація роботи Національних «гарячих ліній» з питань запобігання торгівлі людьми, насильству та захисту прав дітей; розроблення та видання інформаційних і методичних матеріалів для консультантів телефонів довіри та «гарячих ліній»; організація та проведення тренінгів, круглих столів, семінарів, конференцій та інших заходів для консультантів телефонів довіри та «гарячих ліній», надання консультацій через електронну пошту з питань виїзду за кордон з метою працевлаштування, навчання, одруження тощо та з питань насильства в сім’ї) [80]. При цьому варто зауважити, що саме зазначена організація створила Національну телефонну «гарячу» лінію з питань запобігання насильству та захисту прав дітей і жінок [46, с. 91].

Зупиняючись на організаціях, що здійснюють захист прав і свобод людини і громадянина, не можна оминути таку громадську організацію, як Харківська правозахисна група (ХПГ), метою якої є захист прав людини та основних свобод від посягань з боку держави, а також надання допомоги останній в реалізації та захисті цих прав, що в результаті сприятиме побудові та розвитку правової держави в Україні. Так, ХГП була зареєстрована як окрема юридична особа в листопаді 1992 року. ХПГ одночасно працює в таких напрямках: допомога особам, чиї права порушені, громадські розслідування фактів порушення прав людини; правове просвітництво, пропаганда правозахисних ідей через публічні заходи й видавничу діяльність; аналіз стану з правами людини в Україні (насамперед громадянськими правами і свободами).

Значущими були й результати проектів Міжнародного гуманітарного центру «Розрада», представництв БО «Кожній дитині» в Україні, «Надія і житло для дітей» в Україні», Українського фонду «Благополуччя дітей», Програми «Родина для дитини», Школи рівних можливостей, Всеукраїнського громадського центру «Волонтер», більшість з яких була спрямована на адаптацію до українського контексту кращого міжнародного досвіду у сфері попередження насильства стосовно дітей [46, с. 92].

Також серед зазначених організацій слід відзначити Всеукраїнський громадський центр «Волонтер», одним із напрямків діяльності якого є попередження насильства в сім’ї та жорстокого поводження з дітьми. Роботу зазначеної організації важко переоцінити, оскільки саме вона брала участь у вдосконаленні механізмів взаємодії державних органів і громадських організацій щодо попередження насильства в сім’ї через розроблення спільних інструктивно-нормативних актів та їх практичне відпрацювання. Саме за безпосередньої участі цієї організації відбувалося вдосконалення механізму практичної реалізації Закону України «Про попередження насильства в сім’ї» через залучення представників громадськості до здійснення комплексу спеціальних заходів. Водночас метою Всеукраїнського громадського центру «Волонтер» є розроблення та впровадження моделей активізації територіальних громад через створення постійно чинних робочих комісій з попередження домашнього насильства на місцевому рівні. З метою протидії насильству в сім’ї ВГЦ «Волонтер» організував і провів міжвідомче навчання фахівців державних служб, органів та установ, відповідальних за попередження насильства в сім’ї (освітян, медиків, дільничних інспекторів, фахівців управлінь і відділів у справах сім’ї та молоді, служб у справах дітей, центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді), підготував тренінгові посібники. Крім того експерти, залучені ВГЦ «Волонтер», створили методичні видання для суддів, працівників органів прокуратури з питань дотримання законодавства щодо попередження насильства в сім’ї [46, с. 93].

Таким чином, підсумовуючи вищевикладене, можемо констатувати, що вказані суб’єкти публічної адміністрації у сфері адміністративно-правового регулювання протидії насильству в сім’ї та інші суб’єкти такої протидії, які відповідно до законодавства можуть брати в ній участь, відіграють важливу роль у протидії явищу, що досліджується.

Підсумовуючи вищевикладене, можемо констатувати, що аналіз повноважень суб’єктів публічної адміністрації у сфері адміністративно- правового регулювання протидії насильству в сім’ї та інших суб’єктів такої протидії дозволяє нам зробити такі висновки:

1) законодавство у сфері протидії насильству в сім’ї потребує вдосконалення. Так, чинний Закон України від 15 листопада 2001 року № 2789-ІІІ «Про попередження насильства в сім’ї» потребує доопрацювання, насамперед доповнення ст. 3 «Органи і установи, на які покладається здійснення заходів з попередження насильству в сім’ї» переліком органів, які також здійснюють протидію насильству в сім’ї, а саме включити туди органи прокуратури, служби у справах дітей, центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, заклади освіти, заклади охорони здоров’я, оскільки останні не просто можуть сприяти у здійсненні заходів з попередження насильству в сім’ї, як відзначено у ч. 2 ст. 3 згаданого вище Закону, а відповідно до законодавства наділені певними повноваженнями у сфері протидії насильству в сім’ї, визначеними в інших нормативно-правових актах, про які мова йшла вище;

2) повноваження суб’єктів публічної адміністрації у сфері адміністративно-правового регулювання протидії насильству в сім’ї в нормативно-правових актах дублюються; відсутній чіткий розподіл функцій і повноважень між центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики з питань попередження насильства в сім’ї та його органів і відділів на місцях, що може призвести до невідповідного виконання своїх повноважень; повноваження одних і тих же суб’єктів прописані в різних нормативно-правових актах, при тому дещо відрізняються, що суттєво ускладнює процес правозастосування; немає точного розмежування повноважень між органами й установами, які відповідно до ст. 3 Закону України від 15 листопада 2001 року № 2789-ІІІ «Про попередження насильства в сім’ї» здійснюють протидію насильству в сім’ї;

3) незважаючи на наявність Наказу Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту та Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2009 року № 3131/386 «Про затвердження Інструкції щодо порядку взаємодії структурних підрозділів, відповідальних за реалізацію державної політики щодо попередження насильства в сім’ї, служб у справах дітей, центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді та відповідних підрозділів органів внутрішніх справ з питань здійснення заходів з попередження насильства в сім’ї», повноваження суб’єктів публічної адміністрації у сфері адміністративно-правового регулювання протидії насильству в сім’ї мають лише загальний характер, реальної взаємодії та злагодженої системи співпраці між цими органами в Інструкції не простежується. Це ж стосується й Закону України від 15 листопада 2001 року № 2789-ІІІ «Про попередження насильства в сім’ї»;

4) виникає необхідність суттєвого доповнення чинного Закону України від 15 листопада 2001 року № 2789-ІІІ «Про попередження насильства в сім’ї» та розроблення нової Інструкції щодо порядку взаємодії органів, їх підрозділів та установ, відповідальних за реалізацію державної політики щодо попередження насильства в сім’ї, оскільки чинне законодавство більше орієнтується на профілактику та попередження насильства, а не на притягнення винних осіб до юридичної відповідальності та захист прав людини і громадянина.

Підсумовуючи викладене вище, можемо констатувати таке:

- під суб’єктами публічної адміністрації, які здійснюють адміністративно-правове регулювання протидії насильству в сім’ї, слід розуміти органи державної виконавчої влади, виконавчі органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації та інші суб’єкти, наділені адміністративно-управлінськими функціями, які з метою задоволення публічного інтересу та захисту прав людини і громадянина, виконуючи закони та здійснюючи функції публічного управління, забезпечують адміністративно-правове регулювання протидії насильству в сім’ї;

- система суб’єктів публічної адміністрації у сфері адміністративно- правового регулювання протидії насильству в сім’ї включає в себе чотири групи суб’єктів: 1) суб’єкти публічної адміністрації у сфері адміністративно - правового регулювання протидії насильству в сім’ї загальної компетенції (Кабінет Міністрів України та Міністерство юстиції України); 2) суб’єкти публічної адміністрації у сфері адміністративно-правового регулювання протидії насильству в сім’ї галузевої компетенції (Міністерство соціальної політики України, органи опіки і піклування, спеціалізовані установи для осіб, які вчинили насильство в сім’ї, та жертв такого насильства: кризові центри для членів сімей, у яких вчинено насильство в сім’ї або існує реальна загроза його вчинення, та центри медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім’ї); 3) суб’єкти публічної адміністрації у сфері адміністративно-правового регулювання протидії насильству в сім’ї функціональної компетенції (підрозділи органів внутрішніх справ, а саме служба дільничних інспекторів міліції та кримінальна міліція у справах дітей та органи прокуратури); 4) суб’єкти публічної адміністрації у сфері адміністративно-правового регулювання протидії насильству в сім’ї та інші суб’єкти такої протидії, які відповідно до законодавства можуть брати участь у протидії насильству в сім’ї (служби у справах дітей, центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, заклади освіти, заклади охорони здоров’я, а також різноманітні неурядові організації, діяльність яких спрямована на захист прав і свобод людини і громадянина);

- під адміністративно-правовим статусом публічної адміністрації у сфері адміністративно-правового регулювання протидії насильству в сім’ї слід розуміти сукупність юридичних обов’язків і прав суб’єктів публічної адміністрації, наділених правосуб’єктністю, що встановлюються для протидії насильству в сім’ї з метою забезпечення конституційних прав і законних інтересів людини і громадянина;

- на сьогодні об’єктивно назріла необхідність суттєвого вдосконалення чинного Закону України від 15 листопада 2001 року № 2789-ІІІ «Про попередження насильства в сім’ї» та розроблення нової Інструкції щодо порядку взаємодії органів, їх підрозділів та установ, відповідальних за реалізацію державної політики щодо попередження насильства в сім’ї, оскільки чинне законодавство має низку недоліків: повноваження суб’єктів публічної адміністрації у сфері адміністративно-правового регулювання протидії насильству в сім’ї в нормативно-правових актах дублюються; відсутній чіткий розподіл функцій і повноважень між центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики з питань попередження насильства в сім’ї та його органів і відділів на місцях, що може призвести до невідповідного виконання своїх повноважень; повноваження одних і тих же суб’єктів прописані в різних нормативно- правових актах, при цьому дещо відрізняються, що суттєво ускладнює процес правозастосування; немає точного розмежування повноважень між органами й установами, які відповідно до ст. 3 зазначеного Закону здійснюють протидію насильству в сім’ї; Закон більше орієнтується на профілактику та попередження насильства, а не на притягнення винних осіб до юридичної відповідальності та захист прав людини і громадянина.

Таким чином, можемо констатувати, що система суб’єктів публічної адміністрації у сфері адміністративно-правового регулювання протидії насильству в сім’ї включає в себе чотири групи суб’єктів: 1) суб’єкти публічної адміністрації у сфері адміністративно-правового регулювання протидії насильству в сім’ї загальної компетенції (Кабінет Міністрів України та Міністерство юстиції України); 2) суб’єкти публічної адміністрації у сфері адміністративно-правового регулювання протидії насильству в сім’ї галузевої компетенції (Міністерство соціальної політики України, органи опіки і піклування, спеціалізовані установи для осіб, які вчинили насильство в сім’ї, і жертв такого насилля: кризові центри для членів сімей, у яких учинено насильство в сім’ї чи існує реальна загроза його вчинення, та центри медико- соціальної реабілітації жертв насильства в сім’ї); 3) суб’єкти публічної адміністрації у сфері адміністративно-правового регулювання протидії насильству в сім’ї функціональної компетенції (підрозділи органів внутрішніх справ, а саме служба дільничних інспекторів міліції та кримінальна міліція у справах дітей та органи прокуратури); 4) суб’єкти публічної адміністрації у сфері адміністративно-правового регулювання протидії насильству в сім’ї та інші суб’єкти такої протидії, які відповідно до законодавства можуть брати участь у протидії насильству в сім’ї (служби у справах дітей, центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, заклади освіти, заклади охорони здоров’я, а також різноманітні неурядові організації, діяльність яких спрямована на захист прав і свобод людини і громадянина).