Адміністративно-правове регулювання протидії насильству в сім’ї

1.1. Протидія насильству в сім’ї як об’єкт адміністративно-правового регулювання

На сьогодні насильство в сім’ї є однією з найбільш гострих проблем суспільства, яка досить розповсюджена в усьому світі і з кожним роком набуває все більших масштабів. Насильство в сім’ї існує у всіх без винятку соціальних групах, не залежить від статусу особи, її рівня доходів й інших чинників. Випадки вчинення насильства все частіше трапляються в різних родинах - як неблагополучних, так і навпаки, і найчастіше від цього протиправного діяння страждають жінки й діти, які є найменш захищеною категорією з усіх верств населення.

Так, станом на 2013 рік на профілактичному обліку органів внутрішніх справ перебувало 101 тис. 600 осіб-правопорушників, що застосовували насильство в сім’ї. З них: 92 тис. 500 - чоловіки та 8 тис. 900 - жінки, решта - підлітки [1]. Водночас, за даними Інституту соціологічних досліджень НАН, 68 % жінок зазнають знущання в сім’ї, з них чверть «як правило» або «часто» потерпає від побоїв. Таким чином, кожна десята жінка в сім’ї зазнає постійного насильства [2]. Також занепокоєння викликає той факт, що в Україні майже 60% дітей у віці від 2 до 14 років страждає від психологічного чи фізичного насильства в сім’ї [1].

Не викликає сумніву, що застосування насильства в сім’ї супроводжується низкою негативних наслідків: впливає на моральність, призводить до руйнування сім’ї, супроводжується шкодою фізичному чи психічному здоров’ю дорослої людини, різними захворюваннями, соціальними наслідками, психотравмувальним впливом на дітей та неповнолітніх, що часто сприяє негативним проявам у їхній соціальній адаптації. Різні форми насильства щодо дитини з боку особи, яка має дбати про неї, піклуватися про її виховання, негативно впливають на формування майбутньої особистості, оскільки порушують її повноцінний фізичний, психічний та інтелектуальний розвиток.

Тому очевидно, що насильство в сім’ї є неприпустимим руйнівним чинником, який впливає на гармонію, злагоду та єдність не лише в самій родині, але й у суспільстві та державі загалом, а тому останні разом мають об’єднати зусилля в боротьбі з цим ганебним явищем і виробити ефективні механізми протидії йому.

Як уже зазначалося, необхідність ефективного забезпечення протидії насильству в сім’ї також зумовлена тим, що сьогодні випадки вчинення цього протиправного діяння все більше набувають в Україні широкого масштабу. Так, за даними Департаменту інформаційно-аналітичного забезпечення МВС України, лише 2013 року працівниками органів внутрішніх справ було прийнято 102 381 заяв і повідомлень про вчинені правопорушення та інші події, пов’язані з насильством у сім’ї, за якими складено адміністративні протоколи, а 2014 року - 82 900.

При цьому варто зазначити, що справжні масштаби досліджуваного протиправного діяння неможливо відобразити в жодній статистиці. Це пов’язано з тим, що багато фактів насильства в сім’ї залишаються латентним явищем. Жертви насильства в родині не завжди звертаються до правоохоронних чи інших органів державної влади за допомогою, що пов’язано з різними причинами - страхом перед агресором у сім’ї, соромом за таке ставлення до себе близької людини, зневірою в діяльність правоохоронних органів, відчуттям «своєї власної провини» і відданості родині тощо.

Вищевикладене зумовлює необхідність посилення й удосконалення протидії насильству в сім’ї, що має своїм підґрунтям положення Основного Закону України, який визначає людину, її життя й здоров’я, недоторканність і безпеку в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3). Разом із тим стаття 28 Конституції України встановлює, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню [3]. А тому, як бачимо, насильство в сім’ї є прямим порушенням конституційних прав людини і громадянина.

Водночас слід зазначити, що поряд із Конституцією України головним нормативно-правовим актом, що направлений на протидію насильства в сім’ї, є Закон України від 15 листопада 2001 року № 2789-ІІІ «Про попередження насильства в сім’ї», який на момент його прийняття був першим у країнах Центральної та Східної Європи і СНД спеціальним актом законодавства, що визначав правові й організаційні основи протидії насильству в сім’ї, органи та установи, на які покладається здійснення заходів з попередження насильства в сім’ї.

Зауважимо: у зазначеному Законі наголошується, що насильство може стосуватися різних членів сім’ї - подружжя, неповнолітніх дітей, батьків (у випадках насильства щодо них з боку дорослих дітей), інших членів сім’ї тощо, а також що члени сім’ї, які вчинили насильство, несуть кримінальну, адміністративну чи цивільно-правову відповідальність [4].

Так, у Кодексі України про адміністративні правопорушення (ст. 173-2) передбачено адміністративну відповідальність за вчинення насильства в сім’ї, що полягає в умисному вчиненні будь-яких дій фізичного, психологічного чи економічного характеру (застосування фізичного насильства, що не завдало фізичного болю і не спричинило тілесних ушкоджень, погрози, образи чи переслідування, позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна або коштів, на які потерпілий має передбачене законом право, тощо), унаслідок чого могло бути чи було завдано шкоду фізичному або психічному здоров’ю потерпілого, а так само за невиконання захисного припису особою, стосовно якої його винесено, непроходження корекційної програми особою, яка вчинила насильство в сім’ї [5].

Водночас слід зазначити, що проблема протидії насильству в сім’ї є актуальною для багатьох країн, а тому вона становить предмет міжнародних правових актів з приводу захисту прав людини і громадянина, які ратифіковано багатьма державами, зокрема й Україною.

Так, Україна, розроблюючи ефективні механізми протидії насильству в сім’ї, ратифікувала низку міжнародних договорів, що стосуються досліджуваної нами сфери. Серед них Загальна декларація прав людини від 20 грудня 1948 року, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 року, Міжнародна конвенція про економічні, соціальні та культурні права від 16 грудня 1966 року, Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 року, Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 року, Європейська конвенція про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 року, Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок і Факультативний Протокол до неї від 6 жовтня 1999 року та інші. Зазначені міжнародні правові акти спрямовано на забезпечення прав, свобод, законних інтересів людини і громадянина, протидію будь-якому насильству стосовно людини і громадянина, зокрема й насильству в сім’ї.

Також слід відзначити, що Організацією Об’єднаних Націй також розроблено рекомендації всім країнам - членам ООН - модельне законодавство щодо протидії насильству в сім’ї. Модельне законодавство створено для вдосконалення законодавчої бази окремих країн щодо боротьби з домашнім насильством, у ньому надається визначення поняття насильства в сім’ї, визначаються його форми, детально роз’яснено механізм подання заяв потерпілими, визначено права жертв, обов’язки структур, компетентних у питаннях сімейного насильства, а також установлено заходи екстреної та планової допомоги жертвам, які постраждали від цього жорстокого явища. Модельний закон розроблено як рекомендації з метою вдосконалення чинного законодавства, спрямованого на протидію насильству в сім’ї, усунення причин і умов, які йому сприяють [6, с. 439].

Очевидно, що ратифікація Україною вищезазначених нормативно- правових актів посприяла створенню внутрішньодержавної нормативно- правової бази, направленої на ефективну протидію насильству в сім’ї. Водночас ратифікація нашою державою зазначених актів законодавства означає, що Україна готова дотримуватися міжнародних правових стандартів у досліджуваній нами сфері.

Поряд із цим слід зазначити, що вагоме місце в захисті прав людини і громадянина та протидії насильству в сім’ї посідає правове регулювання, оскільки саме через нього відбувається вплив на осіб, що скоюють зазначене насильство, та допомога потерпілим. А тому очевидно, що протидія насильству в сім’ї неможлива без адміністративно-правового регулювання, яке потребує подальшого дослідження й удосконалення.

Для з’ясування поняття і змісту адміністративно-правового регулювання протидії насильству в сім’ї слід насамперед звернутися до доктринальних положень адміністративного права.

Відтак у теорії права під правовим регулюванням розуміють здійснення за допомогою системи правових засобів (юридичних норм, правовідносин, індивідуальних приписів та ін.) результативного нормативно-організаційного впливу на суспільні відносини з метою їх упорядкування, охорони, розвитку відповідно до суспільних потреб чинного соціального устрою [7, с. 210].

У свою чергу в юридичній енциклопедії правове регулювання визначається як здійснюваний державою за допомогою всіх юридичних засобів владний вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, закріплення, охорони й розвитку, а також вплив на поведінку та свідомість громадян через проголошення їхніх прав та обов’язків, установлення певних дозволів і заборон, затвердження певних правових актів тощо [8, с. 369].

Як справедливо зауважує А. Коренєв, адміністративно-правове регулювання - це процес послідовного використання адміністративно - правових засобів для досягнення цілей регулювання поведінки учасників суспільних відносин [9, с. 60].

М. Яковчук, надаючи визначення адміністративно-правового регулювання, називає його особливою формою управлінської діяльності, здійснюваної уповноваженими органами державної влади, органами місцевого самоврядування та саморегулювальними інституціями, владні повноваження яких спрямовано на реалізацію певних суспільних відносин, заснованих на обов’язковій або добровільній основі [10, с. 9].

Водночас В. Бевзенко зауважує, що адміністративно-правове регулювання є похідною категорією щодо загального правового регулювання, його галузевим різновидом [11, с. 163].

Цікавою є позиція В. Галунька, який зазначає, що адміністративно- правове регулювання - це цілеспрямований вплив норм адміністративного права на суспільні відносини з метою забезпечення за допомогою адміністративно-правових засобів прав, свобод і публічних законних інтересів фізичних та юридичних осіб, нормального функціонування громадянського суспільства та держави. Дослідник також виділяє основні ознаки адміністративно-правового регулювання: цілеспрямований характер, наявність певного предмета і сфери правового впливу, спрямованість на забезпечення прав, свобод і публічних інтересів фізичних та юридичних осіб, організаційний та упорядкований характер, наявність певних стадій, що передбачають регламентацію суспільних відносин, забезпечення на основі реалізації адміністративно-правового методу [12, с. 241-242].

Як бачимо, між вищезазначеними дефініціями вчених з приводу адміністративно-правового регулювання суттєвих відмінностей немає. Усі вони виділяють у визначенні адміністративно-правового регулювання два обов’язкових елементи: владний вплив на суспільні відносини та наявність певних юридичних засобів, за допомогою яких зазначений вплив здійснюється.

При цьому, як зазначається в науковій літературі, значущість правового регулювання опосередковується предметом або об’єктом такого регулювання, тобто середовищем, у якому і під впливом якого право впливає на суспільні відносини [13, с. 449].

З цього приводу Т. Тахович стверджує, що сферою правового регулювання є ті суспільні відносини (економічні, політичні, культурні, національні, релігійні та інші), які потребують правового впливу. Ці відносини складають предмет правового регулювання, є вольовими, об’єктивно потребують впливу з боку держави та мають чітко визначений зміст [14, с. 297].

Для з’ясування сутності адміністративно-правового регулювання протидії насильству в сім’ї слід з’ясувати, що треба розуміти під поняттям «протидія насильству в сім’ї», яке і є предметом зазначеного регулювання.

Водночас для визначення протидії насильству в сім’ї як об’єкта адміністративно-правового регулювання потрібно насамперед розкрити зміст таких складових поняття «протидія насильству в сім’ї», як «протидія», «насильство» та «сім’я».

Зазначимо, що в чинному законодавстві відсутнє поняття «протидія насильству в сім’ї». Закон України від 15 листопада 2001 року № 2789-ІІІ «Про попередження насильства в сім’ї» містить, як нами вже зазначалося, визначення поняття «попередження насильства в сім’ї», під яким необхідно розуміти систему соціальних і спеціальних заходів, спрямованих на усунення причин і умов, які сприяють учиненню насильства в сім’ї, припинення насильства в сім’ї, яке готується або вже почалося, притягнення до відповідальності осіб, винних у вчиненні насильства в сім’ї, а також медико- соціальну реабілітацію жертв насильства в сім’ї [4]. Уперше на законодавчому рівні поняття протидії домашньому насильству з’явилось у проекті Закону України № 2539 від 14.03.2013 року «Про запобігання та протидію домашньому насильству», ініціатором якого був Кабінет Міністрів України. Цей Проект став тривалою роботою над оновленням основного українського Закону щодо попередження насильства в сім’ї, дещо морально застарілого і скорегованого практикою.

Майже рік над ним працювали профільні міністерства - Мінсоцполітики та МВС, було залучено великий проект за підтримки Ради Європи «Запобігання та боротьба з насильством щодо жінок та домашнім насильством в Україні» та групу національних експертів [15]. Закон «Про запобігання та протидію домашньому насильству» мав був урахувати всі недоліки попереднього документа, проте сам виявився недосконалим і був відхилений Верховною Радою України. Очевидно, що поняття «попередження» і «протидія» схожі за своєю етимологією, проте не тотожні, у зв’язку з чим із метою найбільш повного з’ясування сутності адміністративно-правового регулювання протидії насильству в сім’ї слід чітко встановити, що входить у поняття «попередження» та «протидія» і яке з означених понять краще використовувати в зазначеній сфері.

Так, академічний тлумачний словник визначає попередження як запобігання вияву чого-небудь небажаного, а протидію - як дію, що спрямована проти іншої дії, перешкоджає їй [16]. Те ж саме розуміється в загальному значенні під протидією в юридичній енциклопедії за редакцією Ю. Шемшученка та в словнику С. Ожегова [17, с. 660; 18, с. 541].

Розкриваючи поняття «попередження», І. Новасардова розуміє під ним «особливий вид соціальної діяльності, що забезпечує таке перетворення суспільних відносин, у результаті якого усуваються, нейтралізуються чи блокуються детермінанти протиправної поведінки» [19, с. 178].

С. Іванова під попередженням розуміє, з одного боку, повідомлення про небезпеку, а з іншого - вжиття заходів, що відвертають від небезпеки [20, с. 8]. У свою чергу Т. Кальченко зауважує, що «попередити» означає перешкодити чомусь розвинутись, здійснитися за допомогою прийнятих заходів [21, с. 15].

Справедливо зазначає Н. Кобець: «попередити правопорушення - означає не допустити його виникнення» [22, с. 38]. Більше того, А. Зелінський [23, с. 66], А. Лєкар [24, с. 83], А. Сахаров [25, с. 6] під поняттям «попередження» розуміють практичну діяльність не лише відповідних державних органів, але й громадськості щодо виявлення осіб, які мають намір вчинити злочин, з метою недопущення реалізації цих намірів у злочинних діях.

Цікавою є позиція С. Іванової, яка зауважує, що попередження злочинності - це спеціальний вид діяльності держави і суспільства, спрямованої на визначення шляхів і засобів, а також інших можливостей ефективного впливу на злочинність. Основа попередження злочинності закладена у зростанні добробуту народу, його культурного рівня та свідомості, у зміцненні правових засад державного і суспільного життя, дисципліни і т. ін. При цьому попередження злочинності передбачає зокрема ефективну систему, по-перше, заходів загальної профілактики як сукупності соціально-економічних, ідеологічних, культурно-виховних, організаційно- управлінських, правових заходів; по-друге - заходів індивідуальної профілактики [20, с. 8].

Поряд із цим не можна не погодитися з І. Михайловською, яка вважає, що поняття «протидія» є комплексним: охоплює такі види діяльності, як попередження, запобігання, профілактика, припинення, ліквідація [26, с.225].

Водночас М. Мельник, досліджуючи боротьбу і протидію корупції, зауважує, що поняття «протидія» відображає весь комплекс заходів впливу на корупцію, включаючи вплив на соціальні передумови корупції, причини та умови корупційних діянь, правоохоронну діяльність щодо виявлення, розслідування таких діянь, притягнення винних у їх вчиненні осіб до відповідальності [27, с. 38].

На думку В. Кубальського щодо тероризму, «протидія» розглядається як увесь комплекс антитерористичних заходів впливу на тероризм [28, с. 110].

Заслуговує на увагу точка зору О. Ігнатова, який зазначає, що під протидією злочинності необхідно розуміти систему різноманітних видів діяльності та комплексних заходів (які здійснюються суспільством і державою), спрямованих на попередження, усунення, нейтралізацію та обмеження (ослаблення) факторів, детермінуючих злочинність. Автор вважає, що попередження є складником протидії злочинності [29].

Цікавою є позиція А. Закалюка, який вважає, що поняття «протидія» відтворює загальну сутність, що полягає в чиненні супротиву. Воно не розкриває спрямованості, функціональної ролі та змістовної сутності різних форм такого супротиву, що мають значну сутнісну, а звідси й понятійну різницю, як наприклад, запобігання та покарання. Сутнісний зміст зазначеного поняття має лише одну загальну спільність, що полягає в чиненні супротиву злочинам [30, с. 321-322].

Таким чином, ураховуючи вищевикладене, можемо констатувати, що поняття «попередження» та «протидія» відрізняються різним змістовним і функціональним навантаженням, оскільки «попередження» зводиться насамперед до недопущення правопорушення, а «протидія», будучи в свою чергу ширшим за значенням поняттям, - до комплексу заходів, які включають як недопущення і профілактику, так і заходи, що вживаються після вчинення правопорушення.

Оскільки поняття «протидія» на відміну від поняття «попередження» у сфері протидії насильству в сім’ї відображає ширший комплекс заходів впливу в аналізованій сфері та включає в себе останнє як один зі своїх основних елементів, на нашу думку, поняття «протидія» є більш придатним для використання, ніж «попередження», як у теорії права, так і в законодавстві про протидію насильству в сім’ї.

Слід також зазначити, що поняття «запобігання», яке використовувалося в назві проекту Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», було не зовсім вдалим, адже в цьому Проекті поняття «запобігання» та «протидія» домашньому насильству ототожнювалися і визначалися разом як система соціальних і спеціальних заходів, спрямованих на усунення причин і умов, які сприяють вчиненню домашнього насильства, подоланню його негативних наслідків, корекції поведінки осіб, які вчинили домашнє насильство, притягненню їх до юридичної відповідальності, а також реабілітації осіб, які постраждали від домашнього насильства. На наш погляд, це не зовсім правильно. Так, якщо звернутися до тлумачного словника української мови, то «запобігати» трактується як «не допускати, заздалегідь відвертати що-небудь неприємне, небажане» [31]. Таким чином, запобігання слід розуміти як недопущення, відвернення чогось.

Поряд із цим в юридичній енциклопедії запобігання визначається як соціальна діяльність, що полягає в усуненні причин і умов злочинності, є різновидом соціального контролю і соціальної профілактики антигромадської поведінки, зокрема тієї, що виявляється у вчиненні злочинів [32, с. 513]. На думку В. Голіни, А. Зелінського, О. Литвака, до поняття «запобігання» слід відносити всі заходи превентивного характеру [33, с. 74; 34, с. 97; 35, с. 206]. Разом із тим А. Закалюк зазначає, що запобігання злочинності - це різновид суспільної соціально-профілактичної діяльності, функціональний зміст і мета якої полягає в перешкоджанні дії детермінантів злочинності та її проявів, передусім причин і умов останніх через обмеження, нейтралізацію, а за можливості - усунення їхньої дії [30, с. 324]. Цікавою є позиція Р. Антонова, який запобігання злочинам розуміє як систему заходів економічного, соціально-культурного, виховного та правового характеру, що вживаються державними органами, громадськими організаціями з метою протидії злочинності й усунення її причин [36, с. 11]. У свою чергу М. Кобець зазначає, що запобігти злочину означає припинити його, застосувати заходів для того, щоб злочин, який готується, не було завершено, повністю вчинено [22, с. 38-39].

Отже, вищевикладене дозволяє стверджувати, що запобігання спрямовано насамперед на усунення причин і умов злочинності та правопорушень. Таким чином, можемо констатувати, що запобігання, так само як і попередження, є складовою протидії, а тому не можна їх ототожнювати. Тож, на нашу думку, в авторів проекту Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» не було жодних підстав використовувати означені поняття «запобігання» і «протидія» одночасно в назві закону.

Ураховуючи вищевикладене, вважаємо, що в назві Закону України, який визначає правові та організаційні основи протидії домашньому насильству, систему й повноваження органів та установ, на які покладаються функції зі здійснення соціальних і спеціальних заходів щодо протидії зазначеному явищу, слід використовувати поняття «протидія».

Водночас очевидно, що протидія насильству в сім’ї безпосередньо залежить від діяльності суб’єктів, які зобов’язані її здійснювати. Ураховуючи цей факт, найбільш точне формулювання поняття протидії насильству в сім’ї, що повністю відображає його зміст, має містити вказівку на коло осіб, що зобов’язані здійснювати протидію насильству в сім’ї.

Відповідно до Закону таку протидію можуть здійснювати такі суб’єкти публічної адміністрації: спеціально уповноважені органи виконавчої влади з питань попередження насильства в сім’ї, органи внутрішніх справ, насамперед служба дільничних інспекторів міліції та кримінальна міліція у справах дітей, органи опіки й піклування, кризові центри, виконавчі органи місцевого самоврядування, суди, центри медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім’ї, установи та заклади системи освіти, охорони здоров’я, а також установи та заклади, діяльність яких спрямована на запобігання та протидію домашньому насильству. На нашу думку, визначення протидії насильству в сім’ї обов’язково має вказувати на суб’єктів публічної адміністрації, які зобов’язані здійснювати протидію насильству в сім’ї.

Як було зазначено, поняття «протидія насильству в сім’ї» включає складовий елемент «насильство», а тому потрібно розкрити також і його сутнісний зміст. При цьому в контексті монографічного дослідження нас цікавить не просто насильство, а насильство в сім’ї, визначення якого надає Закон України від 15 листопада 2001 року № 2789-ІІІ «Про попередження насильства в сім’ї». Так, у ст. 1 Закону насильство в сім’ї визначається як будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування одного члена сім’ї щодо іншого члена сім’ї, якщо ці дії порушують конституційні права і свободи члена сім’ї як людини та громадянина й завдають йому моральної шкоди, шкоди його фізичному чи психічному здоров’ю [4].

Зауважимо, що поняття «насильство» та «насильство в сім’ї» уже неодноразово були предметом різноманітних наукових досліджень.

Так, відомий польський спеціаліст із попередження домашнього насилля Л. Аларкон, дає таке визначення поняттю «насилля» - це дії, які чиняться однією (або декількома) особами й характеризуються такими ознаками: 1) здійснюються свідомо, спрямовані на досягнення певної мети;

2) завдають шкоди (фізичної, моральної, матеріальної тощо) іншій особі;

3) порушують права й свободи людини; 4) той, хто здійснює насилля, має значні переваги (фізичні, психологічні, адміністративні тощо), і це унеможливлює ефективний захист жертви насилля [37, с. 185].

А. Жалінський зауважує, що на індивідуальному рівні насилля визначається як вплив на поведінку особи, безпосередньо обмежуючи можливість вибору нею бажаного варіанту поведінки, шляхом заподіяння страждань фізичного і психічного характеру [38, с. 103].

О. Коломоєць пропонує під насиллям розуміти будь-який умисний протиправний вплив особи (групи осіб) на іншу особу (групу осіб), який здійснюється всупереч її (їх) волі у формі примушення (утримання) до (від) вчинення дій, що спричиняють (можуть спричинити) шкоду та порушують її (їх) права і свободи. На його думку, насилля в сім’ї є його невід’ємною частиною і своїм корінням сягає часів виникнення «людини розумної». [39, с. 9, 15].

Відповідно до погляду О. Ковальової, насилля в сім’ї визначено як будь-яка умисна дія/бездіяльність чи погроза застосування будь-якої дії/бездіяльності фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування одного члена сім’ї, який володіє значною фізичною чи психологічною перевагою, щодо іншого члена сім’ї, якщо ці дії порушують конституційні права і свободи члена сім’ї як людини та громадянина й завдають йому моральної шкоди, шкоди його фізичному, психічному здоров’ю чи економічним інтересам.

При використанні цього визначення обов’язковим є роз’яснення значення поняття «сім’я» за допомогою переліку осіб, які входять до неї [40, с.13]. Водночас слід зазначити, що у проекті Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», який було подано Кабінетом Міністрів України на розгляд Верховної Ради України, використовувалося поняття «домашнє насильство», під яким розуміються будь-які протиправні діяння фізичного, сексуального, психологічного чи економічного характеру, вчинені щодо члена своєї сім’ї або особи, з якою існують чи існували сімейні відносини (зокрема колишнє подружжя за умови спільного проживання), зокрема жорстоке поводження з дитиною в сім’ї, а також які посягають на права, свободи й законні інтереси особи, завдають їй фізичної, моральної чи матеріальної шкоди чи створюють загрозу заподіяння такої шкоди [41].

Як бачимо, у визначенні поняття «домашнє насильство», яке надається в зазначеному вище законопроекті, на відміну від поняття «насильство в сім’ї», що міститься в чинному законодавстві, розширено перелік осіб, які підпадають під адміністративно-правову охорону від насильства в сім’ї. До таких осіб належать не лише члени сім’ї, а також особи, з якими існують або існували сімейні відносини за умови спільного проживання. Також окрім протиправних діянь фізичного, сексуального, психологічного чи економічного характеру, у визначенні законопроекту окремо виділяють жорстоке поводження з дитиною в сім’ї, що є позитивним нововведенням у законодавство.

Слід зазначити, що в науковій літературі також застосовується поняття «домашнє насильство». Так, розглядаючи проблеми протидії насильству в сім’ї, Е. Яхязаде зазначає, що саме такий термін має вживатися в законодавстві [42, с. 122]. У свою чергу С. Шаргородська визначає домашнє насилля як певні свідомі дії одного члена сім’ї стосовно іншого, якщо ці дії порушують конституційні права й свободи члена сім’ї як громадянина та завдають шкоди його фізичному, психічному або аморальному здоров’ю, а також розвитку дитини [43, с. 14].

Ми погоджуємося з авторами законопроекту «Про запобігання та протидію домашньому насильству» та вченими, які вважають, що в законодавстві про протидію насильству в сім’ї слід використовувати саме поняття «домашнє насильство», оскільки відповідно до чинного Закону України «Про попередження насильства в сім’ї» особами, які підпадають під адміністративно-правовий захист у сім’ї, є лише члени родини. Однак часто на практиці трапляються випадки насильства в сім’ї, домашнього насилля щодо осіб, які не є членами родини, хоча продовжують проживати разом (колишнє подружжя тощо). Отже, використання зазначеного терміна розширить коло осіб, які будуть підпадати під адміністративно-правовий захист у сфері протидії насильству в сім’ї.

Таким чином, здійснивши аналіз законодавства та наукової літератури, можемо констатувати, що поняття «насильство в сім’ї» та «домашнє насильство» характеризуються такими ознаками: 1) вчиняється свідомо і є протиправним діянням; 2) порушує конституційні права та свободи людини і громадянина; 3) вчиняється стосовно члена сім’ї або осіб, з якими існують чи існували сімейні відносини за умови спільного проживання;

4) супроводжується фізичною, моральною, матеріальною шкодою; 5) особа, яка здійснює насильство, має значні переваги перед особою, щодо якої воно здійснюється.

При цьому Закон України від 15 листопада 2001 року № 2789-ІІІ «Про попередження насильства в сім’ї» визначає чотири види насильства:

• Фізичне насильство - умисне завдання одним членом сім’ї іншому члену сім’ї побоїв, тілесних ушкоджень, що може призвести або призвело до смерті постраждалого, порушення фізичного чи психічного здоров’я, завдання шкоди його честі й гідності [4]. При цьому в проекті Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» фізичне насильство більш конкретизоване й розглядається як форма домашнього насилля, що полягає в позбавленні свободи, спричиненні болю, завданні тілесних ушкоджень, учиненні інших насильницьких діянь фізичного характеру проти життя, здоров’я, тілесної цілісності та недоторканності осіб, визначених у Законі, що може призвести до смерті постраждалої особи або призвело до смерті, порушення фізичного чи психічного здоров’я, заподіяння шкоди її честі й гідності [41].

З цього приводу слід вказати, що відповідно до ст. 173-2 адміністративна відповідальність настає тільки за такі діяння фізичного характеру, які не завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень [5].

Як бачимо, фізичне насильство, що утворює склад адміністративного правопорушення, характеризується підвищеним ступенем суспільної шкідливості, оскільки воно порушує особисті права людини і громадянина, посягає на здоров’я, безпеку й недоторканність особи.

• Сексуальне насильство - протиправне посягання одного члена сім’ї на статеву недоторканність іншого члена сім’ї, також дії сексуального характеру щодо дитини, яка є членом цієї сім’ї. Поряд із цим зазначимо, що відповідно до проекту Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» сексуальне насильство - це форма домашнього насилля, що полягає в непристойних зауваженнях, доторканнях, інших протиправних посяганнях на статеву свободу та статеву недоторканність осіб, зокрема в діях сексуального характеру щодо дитини, які завдають шкоди фізичному чи психічному здоров’ю дитини, її честі й гідності або створюють реальну загрозу заподіяння такої шкоди [41].

При цьому з чотирьох передбачених у законодавстві видів насильства тільки сексуальне насилля в сім’ї не може утворювати складу адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 173-2 КУпАП. За вчинення сексуального насилля настає кримінальна відповідальність, передбачена в розділі IV «Злочини проти статевої свободи і недоторканності» КК України.

Однак на сьогодні в науковій літературі побутує позиція науковців, які з цим не згодні. Так, на думку О. Ковальової, необхідно встановити адміністративну відповідальність за вчинення одним членом сім’ї щодо іншого члена сім’ї насильницьких дій сексуального характеру, які не мають ознак злочину та відповідальність за які не передбачено Кримінальним кодексом України [40, с. 16]. На її думку, до таких дій можна віднести: поводження з дружиною як із сексуальним об’єктом; примушення роздягатися проти волі; статеві акти з особливою жорстокістю; примушення дивитися та/чи повторювати порнографічні дії; виявлення виключних ревнощів [44].

Поряд із цим А. Запорожцев, А. Лабунь, Д. Заброда, І. Басиста, І. Дроздова, В. Брижик, О. Мусієнко зазначають, що сексуальне насильство в сім’ї може виявлятися не тільки у вигляді злочинів, а й у сексуальній поведінці, яка не суперечить КК, і все ж відповідно до Закону про попередження насильства порушує сексуальну недоторканність і статеву свободу жінки чи чоловіка. Як указується в літературі, це можуть бути дії, які мають характер настирливого нав’язування сексуальної близькості: постійне нав’язування сексуальної близькості, коли жінка чи чоловік перебувають у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння; нав’язування сексуальної близькості, коли жінка чи чоловік не бажають її, але бояться відмовити; нав’язування жінці чи чоловіку особливих видів сексуальних контактів проти її (його) волі; нав’язування без згоди жінки чи чоловіка фізичного контакту з ерогенними зонами, іншими частинами їхнього тіла тощо [45, с. 16-17]. З ними погоджуються О. Кочемировська та Г. Христова, які також зауважують, що існують інші дії сексуального спрямування, які не мають кримінального характеру, але зазіхають на права та свободи членів сім’ї (залицяння в неприйнятній для жертви насилля в сім’ї формі, звинувачення в сексуальній непривабливості або неспроможності тощо) [46, с. 169].

Ми підтримуємо вищезазначених учених і розділяємо позицію О. Ковальової щодо запровадження адміністративної відповідальності за вчинення дій сексуального характеру щодо члена сім’ї або особи, з якою існують чи існували сімейні відносини за умови спільного проживання, за відсутності складу злочину, передбаченого КК України.

• Психологічне насильство - це насильство, пов’язане з дією одного члена сім’ї на психіку іншого члена сім’ї шляхом словесних образ або погроз, переслідування, залякування, якими навмисно спричиняється емоційна невпевненість, нездатність захистити себе та може завдаватися або завдається шкода психічному здоров’ю. Водночас проект Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» розширює визначення, надане в чинному законодавстві, доповнюючи його вказівкою на вчинення інших дій та наслідки у вигляді шкоди честі та гідності [41].

У свою чергу диспозиція ст. 173-2 КУпАП визначає тільки погрози, образи чи переслідування як прояв психологічного насильства.

У науковій літературі зазначається, що у психологічному насильстві можна виокремити вербальне та емоційне насильство. Вербальне (словесне) чиниться в разі критики та докорів буквально за кожний вчинок. Емоційне насильство може відбуватися взагалі без слів за допомогою відповідної міміки, пози, поглядів, інтонації [47, с. 143].

При цьому деякі дослідники виділяють окремо таке поняття, як «психологічне насильство над дитиною в сім’ї», під яким розуміють тривалий, постійний чи періодичний вплив, що призводить до формування в дитини патологічних рис характеру або шкідливих для розвитку її особистості. До цього виду насильства відносять відкрите несприйняття та критику дитини, її думок, поведінки, почуттів, учинків; приниження її гідності; погрози на адресу дитини, що виявляються в словесній формі без фізичного насильства (наприклад, покинути дитину; погрози розлюбити дитину; загроза суворого покарання Богом, судом, міліцією, школою, спецшколою, притулком, родичами та психіатричною лікарнею) [45, с. 19]; навмисна фізична чи соціальна ізоляція дитини; надмірні вимоги до дитини, що не відповідають її вікові й можливостям; неправда та невиконання обіцянок з боку дорослих; порушення довіри до дитини. Ситуативний негативний психічний вплив, що викликає в дитини психічну травму, також належить до цього виду насильства [48, с. 122].

Також до найбільш поширених різновидів психологічного насильства над дітьми належать: поводження з дітьми як з підлеглими, рабами чи слугами; покарання; відмова повідомляти про рішення, що стосуються відвідин та опікунства; навіювання страху за допомогою розповідей, дій, поглядів; використовування своїх переваг - росту, розмірів і сили; крики; приниження; використання скарг для тиску на дитину, присоромлення дитини; постійне підкреслювання недоліків; контролювання, обмеження у спілкуванні, стеження; використання дітей у конфліктах між батьками; заборона лягати спати або насильне пробудження; звинувачення дитини у всіх проблемах; «торговельна» поведінка одного з батьків щодо любові до дитини; ігнорування; відсутність у сім’ї доброзичливої атмосфери (психологічна ізоляція); недостатнє забезпечення дитини наглядом та опікою [45, с. 19].

Ми вважаємо, що психологічне насилля є підґрунтям, своєрідною основою для всіх інших видів насильства в сім’ї - фізичного, сексуального та економічного. Таким чином, психологічне насилля так чи інакше виявляється в усіх перерахованих видах насильства в сім’ї. Водночас потрібно наголосити, що особливістю психологічного виду насильства в сім’ї є його висока латентність. Психологічне насилля зовні не виражається, хоча й супроводжується негативними та небезпечними наслідками, а тому його дуже важко виявити. При цьому дуже часто жертва психологічного насильства в сім’ї вважає, що таке ставлення до неї є нормою або що вона його заслуговує. Складність виявлення, доказування і протидії саме психологічному насильству в сім’ї пов’язана з відсутністю в чинному законодавстві вичерпного переліку дій, які підпадають під насильство в сім’ї як адміністративне правопорушення.

• Економічне насильство - умисне позбавлення одним членом сім’ї іншого члена сім’ї житла, їжі, одягу та іншого майна чи коштів, на які постраждалий має передбачене законом право, що може призвести до його смерті, викликати порушення фізичного чи психічного здоров’я [4].

З приводу економічного насилля в сім’ї потрібно підтримати О. Ковальову, яка зазначає, що воно характеризується складністю доказування у зв’язку з відсутністю чітких механізмів для цього процесу. Насправді складно встановити, чи умисно позбавляє один член сім’ї іншого члена сім’ї житла, їжі, одягу та іншого майна чи коштів, чи просто не спроможний належною мірою забезпечити всім необхідним родину. Крім того немає чіткого визначення поняття «належної міри» [44].

Зауважимо, що в науковій літературі зазначається, що економічне насильство в сім’ї є різноманітним за видами й виявляється у своєрідному економічному тиску на члена сім’ї. Це не тільки вказані в законодавстві порушення, але й інші види позбавлення чи обмеження трудових і майнових прав - наприклад, заборона працювати члену сім’ї за наявності його бажання і працездатності; позбавлення або обмеження одним членом сім’ї іншого члена сім’ї можливості користуватися й розпоряджатися грошима, які він заробив або які є їх спільною власністю; примушення члена сім’ї виконувати тяжку, непосильну роботу; відмова члена сім’ї (батька, матері) опікувати малолітніх, неповнолітніх членів сім’ї, старих, інвалідів тощо [49, с. 15-16].

Також до економічного насилля в сім’ї відносять створення ситуацій, коли один із членів сім’ї вимушений просити гроші (за їх наявності) на утримання сім’ї або на необхідні власні потреби; ненадання грошей на утримання дітей; дріб’язковий контроль за всіма витратами, вимога звітувати за них; демонстрація того, що домашня робота не має жодної економічної цінності; позбавлення можливості користуватися своїм власним або спільним майном; пошкодження або знищення майна іншого члена сім’ї або спільного майна [50, с.150].

Як бачимо, економічне насильство в сім’ї також характеризується складністю доказування та, на жаль, маємо констатувати, що на практиці дуже важко притягнути до адміністративної відповідальності насильника в сім’ї за означений вид насильства. Поряд із цим слід зазначити, що досить часто перелічені вище види насильства можуть переплітатися і в чистому вигляді нечасто зустрічаються в проблемних родинах.

Підсумовуючи вищевикладене, вважаємо, що під домашнім насильством слід розуміти вчинюваний свідомо протиправний вплив одним (декількома) членом (членами) сім’ї, який (які) має (мають) значні переваги перед іншим членом сім’ї або особою (членами сім’ї, особами), з якими існують або існували сімейні відносини за умови спільного проживання, що виражається в діянні фізичного, психологічного, сексуального та економічного характеру або загрозі здійснення такого діяння, порушує конституційні права, свободи та інтереси людини і громадянина та завдає моральної шкоди або шкоди фізичному чи психологічному здоров’ю.

Останнім елементом поняття «протидія насильства в сім’ї» є поняття «сім’я», яке характеризується наявністю тривалої наукової дискусії з приводу того, що розуміти під ним та кого відносити до членів сім’ї. Це поняття потребує обов’язкового встановлення, оскільки лише його визначення надасть нам можливість правильно кваліфікувати діяння, що підпадає під ознаки правопорушення, передбаченого ст. 173-2 КУпАП [5].

З метою визначення поняття сім’ї та її членства слід проаналізувати відповідні положення таких нормативно-правових актів: Сімейний кодекс України (далі - СК України), Цивільний кодекс України (ЦК України), Кримінальний процесуальний кодекс України (КПК України) та Закон України «Про попередження насильства в сім’ї» (далі - Закон).

Відповідно до чинного СК України сім’я є первинним та основним осередком суспільства (ч.1 ст. 3) [51], проте навряд чи цим визначенням розкривається правове поняття «сім’я», оскільки воно вирішує лише питання щодо місця та значення сім’ї в суспільстві. Слід наголосити, що в СК України взагалі вперше міститься стаття, яка має назву «сім’я», раніше законодавство України ніколи не передбачало такого поняття. У теорії права вчені виявляли різні погляди щодо необхідності і можливості законодавчого визначення сім’ї. Одні підтримували таку ідею [52, с. 122], інші вважали, що закріпити таке поняття безпосередньо в законі неможливо через багатогранність вживання у праві категорії «сім’я», що його наповнення конкретним змістом залежить від багатьох факторів, які настільки індивідуальні, що кожен формальний підхід до сім’ї неминуче суперечив би реальним життєвим ситуаціям [53, с. 11]. Однак, на наш погляд, тільки остаточне законодавче визначення поняття сім’ї з чіткими ознаками цього інституту надасть можливість відповісти на питання «Кого відносити до членів сім’ї», чим полегшить практику застосування досліджуваних норм права.

Основною проблемою в правозастосовній практиці є невизначеність питання про склад сім’ї, тобто її членів, адже, як зазначається в теорії права, «член сім’ї» - це «наскрізний» суб’єкт декількох галузей права [54, с.60], а тому слід погодитися з ученими в тому, що питання про суб’єктний склад сім’ї є каменем спотикання, через який виникають основні суперечки при визначенні сім’ї [55, с.13].

Ми підтримуємо вчених, які вважають, що сім’я - це об’єднання осіб, оскільки саме це визначення дає змогу підкреслити спільність сімейного життя та майнових інтересів її членів, їх взаємну моральну та матеріальну допомогу й підтримку [54, с. 22; 55, с.14].

Зі змісту СК України поняття сім’ї необхідно розкривати через сукупність чітко встановлених обов’язкових ознак. Зазначений інститут характеризують властиві йому ознаки - як основні, так і допоміжні.

Серед ознак, які становлять невід’ємний атрибут поняття сім’ї, визначається спільність проживання. Саме так зазначено у ч. 2 ст. 3 СК

України, відповідно до якої сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Однак деякі винятки, закріплені в цій статті, свідчать про те, що норма про спільність проживання не є усталеним правилом. Так, подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв’язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно; дитина належить до сім’ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає (ч. 2 ст. 3); права члена сім’ї має одинока особа (ч.3 ст.3).

З приводу останніх двох норм у науці ведуться дискусії. Так, І. Жилінкова зазначає, що якщо батьки дитини проживають окремо, то дитина може проживати з одним із них, за таких обставин вона вважатиметься членом сім’ї саме того з батьків, з ким вона проживає [55, с.15]. З таким поглядом навряд чи можна погодитися, оскільки, по-перше, сам закон визначає, що дитина належить до сім’ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає (ч.2 ст. 3 СК), по-друге, розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов’язків щодо дитини (ч.2 ст. 141 СК).

Що стосується норми, згідно з якою права члена сім’ї має одинока особа, то, на наш погляд, законодавець цілком справедливо закріпив цю норму, адже якщо одинока жінка чи чоловік не створили сім’ю, то вони принаймні мають право називатися сім’єю. Разом із тим закон не врахував тих випадків, коли наприклад, дві одинокі літні жінки (або чоловіки), які не мають родичів (прямої чи непрямої лінії), з метою догляду один за одним проживають разом в одній квартирі (будинку), ведуть спільне господарство, набувають певні речі, необхідні для побуту, влаштовують відпочинок, розподіляють побутові обов’язки тощо. Чи буде на них розповсюджуватися вказаний Закон у випадку вчинення одним із них, скажімо, фізичного насилля над іншим? Адже відповідно до Закону членами сім’ї є особи, які перебувають у шлюбі; проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою; їхні діти; особи, які перебувають під опікою чи піклуванням; є родичами прямої або непрямої лінії споріднення за умови спільного проживання [4].

Практика знає також непоодинокі випадки, коли на утриманні певної сім’ї перебувають особи, які не є родичами, над якими не оформлено опіку, але які проживають разом із ними. Як бути в такому разі? Відповідно до ЦК України такі особи мають право навіть на спадкування за законом у п’яту чергу (ст. 1265) [56], проте членами сім’ї відповідно до чинного законодавства вони не є. Як правило поняття «члени сім’ї» вживається поряд із «близькі родичі». Повний перелік близьких родичів і членів сім’ї визначено в чинному КПК України, відповідно до якого до близьких родичів і членів сім’ї належать чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний брат, рідна сестра, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка перебуває під опікою або піклуванням, а також особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом і мають взаємні права та обов’язки, зокрема особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі (п.1 ч.1 ст. 3) [57].

Також постає питання щодо розповсюдження законодавства в сфері протидії насильству в сім’ї на осіб, які розірвали шлюб, але продовжують проживати разом (колишнє подружжя). На сьогодні зазначене законодавство не розповсюджується на таких осіб, хоча вчинення домашнього насилля щодо них можливе. Ми погоджуємося з Б. Левківським, який зауважує, що така позиція законодавця викликає подив, особливо з огляду на економічний стан широкого загалу населення, оскільки після припинення шлюбу значна кількість осіб залишається надалі проживати в одному помешканні. Захистити цю категорію осіб від проявів насильства можливо шляхом уведення додаткових термінів - наприклад, «домашнє насильство» або/і «жертва домашнього насильства». Це дасть змогу поширити дію Закону на випадки насильства, які не підпадають під ознаки насилля в сім’ї, хоча вчиняються особами, які спільно проживають із жертвою насильства [58, с.172]. Як бачимо, вирішити певним чином зазначену проблему має новий Закон України, як би він не називався. На наш погляд, цілком виправданою є така його назва, як «Про запобігання та протидію домашньому насильству», не випадково Центр «Ла Страда-Україна», маючи понад 10-річний досвід у протидії та попередженні домашнього насильства, надав свої пропозиції до вищеназваного проекту Закону, що був презентований 18 грудня 2014 року під час засідання міжвідомчої робочої групи з питань підготовки до ратифікації Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами [15].

Поряд із цим слід зазначити, що, виходячи з положень ч.4 ст.3 СК України, відповідно до якої сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства та змісту КПК України, особи, які разом проживають з іншими особами, пов’язані спільним побутом і мають взаємні права та обов’язки, але не мають з ними родинних зв’язків, є членами сім’ї.

Таким чином, пропонуємо під сім’єю розуміти об’єднання (союз) осіб, які спільно проживають (окрім випадків, визначених СК України), пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки щодо один одного незалежно від спорідненості та офіційного закріплення цього союзу.

Ураховуючи все вищевикладене та той факт, що зміст адміністративно- правового регулювання характеризується наявністю специфічного імперативно-владного методу, з метою з’ясування змісту протидії насильству в сім’ї як об’єкта адміністративно-правового регулювання слід розкрити його ознаки:

- цілеспрямований характер, оскільки така протидія спрямована на врегулювання певних суспільних відносин, а саме таких, що виникають у сім’ї;

- спрямована насамперед на забезпечення конституційних прав, свобод і публічних інтересів людини і громадянина;

- здійснюється на основі норм адміністративного права;

- здійснюється за допомогою засобів і методів адміністративно - правового регулювання, які використовуються суб’єктами публічної адміністрації у сфері протидії насильству в сім’ї;

- супроводжується виникненням суб’єктивних публічних прав і обов’язків у суб’єктів правовідносин, що виникають у процесі протидії насильству в сім’ї.

Таким чином, можемо констатувати, що під адміністративно-правовим регулюванням протидії насильству в сім’ї слід розуміти систему адміністративно-правових засобів, що використовуються суб’єктами публічної адміністрації, які в межах їх компетенції покликані здійснювати протидію насильству в сім’ї на основі норм адміністративного права, спрямованих на здійснення впливу на суспільні відносини з метою забезпечення конституційних прав та законних інтересів людини і громадянина.

Протидія насильству в сім’ї як об’єкт адміністративно-правового регулювання - це комплекс заходів впливу, здійснюваний суб’єктами публічної адміністрації, на яких покладається обов’язок виявлення причин і умов, які сприяли вчиненню насильства в сім’ї, профілактики насильства в сім’ї, попередження, запобігання, припинення насильства, ліквідації наслідків насильства в сім’ї та притягнення винних осіб до відповідальності, що забезпечується на основі норм адміністративного права, направлених на регулювання суспільних відносини з метою забезпечення конституційних прав та законних інтересів людини і громадянина.

Підсумовуючи вищевикладене, можемо зробити такі висновки:

- під домашнім насильством необхідно розуміти вчинюваний свідомо протиправний вплив одним (декількома) членом (членами) сім’ї, який (які) має (мають) значні переваги перед іншим членом сім’ї або особою (членами сім’ї, особами), з якими існують або існували сімейні відносини за умови спільного проживання, що виражається в діянні фізичного, психологічного, сексуального та економічного характеру або загрозі здійснення такого діяння, порушує конституційні права, свободи та інтереси людини і громадянина та завдає моральної шкоди або шкоди фізичному чи психологічному здоров’ю;

- адміністративно-правове регулювання протидії насильству в сім’ї - це система адміністративно-правових засобів, що використовуються суб’єктами публічної адміністрації, які в межах їх компетенції зобов’язані здійснювати протидію насильству в сім’ї на основі норм адміністративного права, направлених на здійснення впливу на суспільні відносини з метою забезпечення конституційних прав та законних інтересів людини і громадянина;

- протидія насильству в сім’ї як об’єкт адміністративно-правового регулювання - це комплекс заходів впливу, здійснюваний суб’єктами публічної адміністрації, на яких покладається обов’язок виявлення причин і умов, що сприяли вчиненню насильства в сім’ї, профілактики насильства в сім’ї, попередження, запобігання, припинення такого насильства, ліквідації наслідків насильства в сім’ї та притягнення винних осіб до відповідальності, що забезпечується на основі норм адміністративного права, направлених на регулювання суспільних відносини з метою забезпечення конституційних прав та законних інтересів людини і громадянина.

Таким чином, можемо констатувати, що протидія насильству в сім’ї як об’єкт адміністративно-правового регулювання - це комплекс заходів впливу, здійснюваний суб’єктами публічної адміністрації, на яких покладається обов’язок виявлення причин і умов, що сприяли вчиненню насильства в сім’ї, профілактики насильства в сім’ї, попередження, запобігання, припинення насильства, ліквідації наслідків насильства в сім’ї та притягнення винних осіб до відповідальності, що забезпечується на основі норм адміністративного права, направлених на регулювання суспільних

відносин з метою забезпечення конституційних прав та законних інтересів людини і громадянина.