Адміністративно-правові засади інформаційного суспільства

3.1 Передовий європейський досвід у сфері інформаційного суспільства (адміністративно-правові аспекти)

Формування єдиного інформаційного простору в Україні здійснюється на основі концепції єдиної (загальної) інформаційної політики Євросоюзу, а також реалізується шляхом втілення стратегій, програм і проектів міжурядових регіональних організацій, у межах яких розглядаються й розв’язуються проблеми становлення інформаційного суспільства в Європі, розвитку «інфраструктури», інформаційних комунікаційних магістралей, телекомунікаційних мереж, проблеми інформаційної економіки, електронної торгівлі тощо [133].

Європейська інформаційна політика реалізується через стратегії, програми і проекти міжурядових регіональних організацій, таких як Рада Європи, Європейській Союз, Організація з безпеки і співробітництва у Європі, Центральноєвропейська Ініціатива, Організація Північноатлантичного Співробітництва, в рамках яких розглядаються і вирішуються такі проблеми: становлення інформаційного суспільства в Європі; розвитку «інфраструктури», інформаційних комунікаційних магістралей, телекомунікаційних мереж; проблеми інформаційної економіки, електронної торгівлі тощо [25].

Найбільш представницькою міжурядовою організацією континенту є Рада Європи, яку було створено 1949 р. Нині її членами є 46 держав- учасниць. Штаб-квартира РЄ розташована у Страсбурзі (Франція). Як відомо, основними органами РЄ є: Комітет Міністрів, до складу якого входять міністри закордонних справ усіх держав-членів РЄ; Парламентська Асамблея, яка є дорадчим органом; Конгрес місцевих і регіональних влад Європи, що є консультативним органом. З листопада 1995 р. Україна є повноправним членом РЄ. Рада Європи розвиває гуманітарне співробітництво шляхом забезпечення прав людини і розвитку плюралістичної демократії, створення системи європейського інформаційного права, упровадження європейських стандартів і принципів у національні інформаційні програми і чинне законодавство [25].

Таким чином, формування інформаційного простору в Україні має здійснюється на основі концепції єдиної інформаційної політики Євросоюзу, яка реалізується через стратегії, програми і проекти вищенаведених міжурядових регіональних організацій.

На думку А. Савич, адміністративно-правові аспекти правової політики ЄС у галузі розвитку інформаційного суспільства складаються з чотирьох основних компонентів. Телекомунікаційна політика ґрунтується на статті 95 Договору щодо гармонізації внутрішнього ринку: «Економіко-соціальним комітетом належить ухвалити заходи щодо зближення законодавчих, підзаконних чи адміністративних норм держав-членів, спрямованих на запровадження та функціонування внутрішнього ринку» [21].

Згідно зі статтею 81 Договору щодо забезпечення конкуренції заборонено як несумісні з внутрішнім ринком усі угоди між суб’єктами господарювання, рішення об’єднань суб’єктів господарювання та узгоджені практики, що можуть вплинути на торгівлю між державами-членами й метою чи наслідком яких є запобігання, обмеження чи спотворення конкуренції на внутрішньому ринку, зокрема ті, що прямо чи опосередковано встановлюють ціни на купівлю чи продаж, чи будь-які інші торгівельні умови; обмежують чи контролюють виробництво, ринки, технічний розвиток чи інвестиції; розподіляють ринки чи джерела постачання; застосовують неоднакові умови в еквівалентних правочинах з іншими торгівельними сторонами, створюючи цим невигідні для них умови конкуренції; зумовлюють укладання договорів прийняттям додаткових зобов’язань інших сторін, які за своєю суттю чи згідно з торгівельними звичаями не пов’язані з предметом цих договорів [21].

Стаття 47 Договору вимагає заходи щодо полегшення особам започаткування та ведення самостійної підприємницької діяльності. Для цього Європейській Раді належить видати директиви про взаємне визнання дипломів, сертифікатів та інших документів, що засвідчують кваліфікацію, та видати директиви про координацію положень, закладених у законах, підзаконних чи адміністративних актах держав-членів про започаткування та ведення самостійної діяльності. Також визначено, що Європейській Раді належить приймати рішення про директиви, виконання яких охоплює зміни принаймні в одній державі-члені наявних правових принципів, що регулюють професії, стосовно навчання та доступу до них фізичних осіб [21].

Таким чином, телекомунікаційна політика ЄС ґрунтується на заходах щодо зближення законодавчих, підзаконних та адміністративних норм держав-членів, спрямованих на запровадження функціонування внутрішнього ринку, забезпечення конкуренції у вжитті заходів щодо полегшення особам започаткування та ведення самостійної підприємницької діяльності.

Підтримку технологічного розвитку інформаційних і комунікаційних технологій (ІКТ) регулює розділ XVIII Договору «Дослідження та технічний розвиток», в якому зокрема визначено, що країни-учасниці ЄС мають:

1) прагнути зміцнювати наукові та технічні підвалини промисловості Спільноти та підтримувати її конкурентоспроможність на міжнародному рівні, водночас сприяючи всій дослідницькій діяльності, на усій своїй території сприяти висококваліфікованій науковій та технічній дослідницькій діяльності підприємств (курсив наш), зокрема малих і середніх, дослідницьких центрів та університетів, а також їхній співпраці, що дасть підприємствам змогу використовувати потенціал внутрішнього ринку, зокрема надасть доступ до національних державних контрактів, визначить спільні стандарти та усуне правові й фіскальні перешкоди цій співпраці (ст. 163);

2) виконувати наукові та технічні дослідницькі й демонстраційні програми, сприяючи співпраці між підприємствами, дослідницькими центрами та університетами, поширювати та оптимізувати результати діяльності у сфері досліджень, технічного розвитку та демонстрацій, заохочувати навчання та мобільність науковців (ст. 164);

3) прийняти багаторічну рамкову програму, що формулює всі дії у сфері науки, яку належить ухвалити Раді після консультацій з Економіко- соціальним комітетом і в якій потрібно: установити наукові та технічні цілі та дотичні пріоритети; визначити загальні напрямки таких дій; установити максимальний сукупний обсяг і докладні правила фінансової участі кожної країни. Рамкову програму належить виконувати через окремі програми, розроблені для кожного типу діяльності. У кожній окремій програмі потрібно визначити докладні правила її виконання, установити її тривалість та обумовити засоби, що їх визнано потрібними (ст. 166);

4) щоб виконати багаторічну рамкову програму, Раді Європи належить: визначити правила участі підприємств, дослідницьких центрів та університетів; закласти правила, що регулюють поширення результатів досліджень (ст. 167);

5) під час виконання багаторічної рамкової програми може бути вирішено запровадити додаткові програми, що залучають лише деякі держави-члени, які фінансують ці програми з урахуванням можливої участі Спільноти. Раді Європи потрібно ухвалити правила, що їх належить застосовувати до додаткових програм, зокрема стосовно поширення знань і доступу інших держав-членів (ст. 168);

6) під час виконання багаторічної рамкової програми Спільнота може створювати за згоди зацікавлених держав-членів положення про участь кількох держав-членів у наукових дослідницьких програмах, зокрема в структурах, створених для виконання цих програм;

7) під час виконання багаторічної рамкової програми Спільнота може створювати положення про співпрацю з третіми країнами та міжнародними організаціями у сфері її досліджень, технічного розвитку та демонстрацій (ст. 170);

8) Спільнота може створювати спільні підприємства чи будь-які інші структури, потрібні для ефективної реалізації наукових і технічних, дослідницьких і демонстраційних програм Спільноти (ст. 171) [21].

Таким чином, відповідно до Договору, з метою підтримки технологічного розвитку інформаційних і комунікаційних технологій зміцнюються наукові підвалини промисловості та підтримується її конкурентоспроможність шляхом сприяння висококваліфікованій науковій та технічній дослідницькій діяльності підприємств (зокрема малих і середніх), дослідницьких центрів та університетів (ст. 164).

Умови для конкурентоспроможності інформаційного сектору ЄС створюються відповідно до розділу XVI «Промисловість», місією якої є те, що Спільноті та державам-членам належить забезпечувати наявність умов, потрібних для того, щоб промисловість була конкурентоспроможною: згідно з системою відкритих і конкурентоспроможних ринків їхні дії належить спрямовувати на те, щоб пришвидшити пристосовування промисловості до структурних змін, поліпшувати довкілля, що сприяє заснуванню та розвитку підприємств у всій Спільноті, зокрема малих і середніх, поліпшувати довкілля, що сприяє співпраці підприємств, заохочувати ефективніше використання промислового потенціалу інноваційних політик, досліджень і технічного розвитку (ст. 157) [21].

Зазначені положення отримали свій подальший розвиток у розділі XV «Транс’європейські мережі» (ст.ст. 154, 155 і 156 Договору про ЄС). Тут зокрема визначається, що Спільнота розробляє низку настанов, що охоплюють цілі, пріоритети та головні напрямки заходів, окреслені у сфері транс’європейських мереж; ці настанови визначають проекти спільного інтересу, виконує будь-які заходи, що можуть виявитися потрібними, щоб забезпечити взаємодію мереж, зокрема у сфері технічного стандартування; може підтримувати проекти спільного інтересу, що їх підтримують держави- члени та їх визначено в рамках настанов, зазначених у абзаці першому, зокрема через аналіз здійсненності, надавання гарантій позик чи відсоткових субсидій. Спільнота також може сприяти фінансуванню окремих проектів держав-членів у сфері транспортної інфраструктури через Фонд гуртування [21].

Таким чином, в ЄС підтримується конкурентоспроможність інформаційного сектору шляхом відкритого конкурентоспроможного ринку, заснування та розвитку підприємств (зокрема малих і середніх), заохочення ефективного використання промислового потенціалу інноваційних досліджень і технічного розвитку. З цією метою мають розвитися транс’європейських мережі, зокрема шляхом упровадження єдиних технічних стандартів.

Однією з головних передумов розвитку інформаційної політики ЄС у процесі розширення стала програма PRINCE «Пріоритетні інформаційні акції для європейського громадянина», заснована 1995 р. з ініціативи Європейського Парламенту [133]. Європейська Комісія визначила три пріоритетних інформаційних заходи для європейських громадян: 1) «Євро: Валюта для Європи» (спрямовано на надання інформації про введення єдиної валюти в Європі); 2) «Громадяни в першу чергу» (призначено для підвищення обізнаності та надання інформації щодо можливостей для фізичних осіб в рамках єдиного ринку); 3) «Будівництво Європи разом» (призначено для стимулювання дискусій серед європейців на основних європейських політики та розвитку ЄС). Кожна з цих дій керується принципами децентралізації, субсидіарності, партнерства й координації між європейськими інститутами, а також близькості до громадянина. Будь-яка організація, що представляє громадянське суспільство, може запропонувати заходи зв’язку адресації з одним або декількома з трьох означених вище дій. Поки ці пропозиції відповідають критеріям, Комісія може надати підтримку - або фінансову, або через доповідачів та інформаційні матеріали, у межах наявних ресурсів [170].

Тим самим однією з головних передумов розвитку інформаційної політики ЄС є програма PRINCE «Пріоритетні інформаційні акції для європейського громадянина» (1995 р.): «Євро Валюта для Європи»; «Громадяни в першу чергу» - для підвищення обізнаності й надання інформації щодо можливостей для фізичних осіб в рамках єдиного ринку; «Будівництво Європи разом».

Засади європейської інформаційної політики ЄС концептуально сформульовано в доповіді комісії під головуванням М. Бангеманна (1994 р.). У ній підкреслюються визначальна й перетворювальна роль інформаційних і комунікаційних технологій, які «прискорюють промислову революцію». Головний акцент у документі робиться на економічному зростанні за рахунок інтенсивного розвитку і використання нових ІКТ. Доповідь містила заклик до координації розрізнених національних політик і дій, які є необхідними для створення нових можливостей для європейських країн, нових робочих місць для громадян, нових товарів і послуг для споживачів. У доповіді чітко позначені «будівельні блоки інформаційного суспільства», його технологічна основа: цифрові мережі інтегрованих послуг, широкосмугові лінії зв’язку, мобільна телефонія, супутниковий зв’язок. Крім того, було названо десять основних практичних додатків ІКТ у повсякденному житті, які могли б стати «містком в інформаційне суспільство»: телевізійна діяльність; дистанційне навчання; мережі, що зв’язують університети й дослідницькі центри; телекомунікаційні послуги для малого та середнього бізнесу; комп’ютерне управління транспортними послугами; комп’ютерний контроль за повітряним сполученням; комп’ютерні мережі в сфері охорони здоров’я; електронна торгівля; транс’європейська мережа національних і муніципальних адміністративних органів; міські інформаційні супер- магістралі. Автори документа стверджували, що нові можливості, надані ІКТ, можуть призвести до поліпшення якості життя людей, кращого соціально - економічного устрою і більшої згуртованості суспільства. Для досягнення такого ефекту потрібна цілеспрямована підготовка людей до життя й роботи в інформаційному суспільстві, тому як одне з пріоритетних завдань називалася реалізація освітніх, навчальних і просвітницьких програм. Особливої уваги, на думку авторів доповіді, заслуговували і такі серйозні проблеми, як захист інтелектуальної власності та авторського права, приватного життя та персональних даних [22].

Таким чином, засади Європейської інформаційної політики ЄС концептуально сформульовано в доповіді комісії під головуванням М. Бангеманна (1994 р.), яка спрямована на координацію розрізнених національних політик і дій, які є необхідними для створення нових можливостей для європейських країн, нових робочих місць для громадян, нових товарів і послуг для споживачів, зокрема розвитку цифрових мереж інтегрованих послуг, широкосмугових ліній зв’язку, мобільної телефонії та супутникового зв’язку.

Нова економіка та Інтернет стоять на першому місці в програмі ЄС від часу Лісабонського саміту 2000 р. [303]. Тоді лідерами ЄС було позначено нову й досить амбіційну мету - перетворити Європу на регіон із конкурентоспроможною і такою, що динамічно розвивається, економікою знань (інформації). Для досягнення цієї мети Європейська Комісія розробила всеосяжну стратегію, відому як план «Електронна Європа 2002» (e-Europe 2002 Action Plan). Мета її полягає в необхідності збільшення підключення до Інтернету в Європі, відкриття всіх комунікаційних мереж для конкуренції та заохочення використання Інтернету, роблячи акцент на навчанні та захисті прав споживачів. Він є невід’ємною частиною Лісабонської стратегії побудови в Європейському Союзі найбільш динамічної економіки, заснованої на знаннях, до 2010 року. Заходи були згруповані відповідно до трьох основних завдань: 1) дешевший, швидший і безпечний Інтернет; 2) інвестування в людей і навички; 3) стимулювання використання Інтернету. План дій зазначає, що, незважаючи на лібералізацію телекомунікаційних послуг, досі мало конкуренції, ринок повільно працює у виробництві нових моделей, таких як тарифні з фіксованою ставкою або у вільному доступі.

Тому план дій передбачає встановлення більш низьких цін, щоб мати високошвидкісний доступ в Інтернет [166].

Для цього Електронна Європа 2002 рекомендує: прийняти п´ять директив для нової структури в галузі електронних комунікацій, які стосуються загальних рамок, доступу і приєднання, дозволів й ліцензування, універсального обслуговування та захисту даних; уведення більшої конкуренції в локальних мережах доступу. Роздільний місцевий цикл означає відкриття його для вільної конкуренції, з тим щоб забезпечити доступ з абонентських ліній у нових телекомунікаційних операторів і провайдерів послуг; поліпшити координацію в рамках політики Європейської частоти [166].

План дій розглядає збільшення ефективності використання електронних мереж науковими спільнотами Європи, для чого виділяються достатня кількість коштів для дослідження мереж за Програмою IST (Технології інформаційного суспільства - тематична програма 5-го Європейської Рамкової програми науково-технологічного розвитку та демонстрації (RTD), забезпечивши високошвидкісний доступ до мережі Інтернет в університетах; сприяти програмі World Technology (WWG), мета якої полягає у сприянні співробітництву між віддаленими географічно один від одного груп дослідників, що забезпечує їм можливість обмінюватися інформаційними даними [166].

Захищені мережі доступу, особливо з використанням смарт-карт, мають важливе значення для зміцнення довіри користувачів в електронному бізнесі. Для цього План дій спрямований на поліпшення загальної безпеки онлайн-трансакцій, зокрема шляхом підтримки галузі ІТ сертифікації безпеки шляхом координації зусиль на взаємне визнання; сприяння приватності технології та консолідації практики. Що стосується безпеки смарт-карт, План дій пропонує сектори та організації зі стандартизації, у співпраці з Європейською комісією, щоб забезпечити наявність ядра загальних специфікацій для смарт-карт сумісності та безпеки. План дій також пропонує рентабельні рішення для смарт-карт розроблених для включення безпечних електронних транзакцій [166].

Молодь в цифрову епоху. План дій «Електронна Європа 2002» визнає, що помітним є прогрес, досягнутий у підключенні шкіл до мережі Інтернет, але закликає до того, що ще потрібно зробити в цій галузі, зокрема до заходів з підключення шкіл до дослідницьких мереж і забезпечення шкіл, викладачів і студентів зручним доступом до Інтернет і мультимедійних ресурсів; забезпечити доступність освітніх послуг та платформи електронного навчання для вчителів, учнів і батьків; готувати вчителів з використання цифрових технологій; адаптувати навчальні шкільні програми, щоб включити нові засоби навчання та використання інформаційних і комунікаційних технологій [166].

Робота в економіці, заснованій на знаннях. План дій підкреслює, що основна відповідальність за забезпечення зайнятості і пристосовності працівників у новій економіці, зокрема шляхом надання навичок та адаптації, лежить на державах-членах і соціальних партнерах. Тому він закликає до надання шансу працівникам стати грамотними в цифровій техніці засобами неперервної освіти; збільшити кількість ІТ-навчання та курсів; створити Європейський диплом для оформлення основних навичок у сфері ІТ; налаштувати точки доступу до Інтернету в громадських місцях і встановити телецентри в усіх громадах, забезпечуючи доступ до навчальної та електронної роботи [166].

Участь для всіх в економіці, заснованій на знаннях. Одним із пріоритетних напрямків Плану дій Електронна Європа +2002 є забезпечення широкого доступу до інформаційних технологій. Більш конкретна мета - збільшити участь в ІТ-сфері для людей з обмеженими, а також тих, хто не повною мірою отримує вигоду від інформаційного суспільства. Так, План рекомендує більш ефективну координацію на європейському рівні, щоб уникнути інфо-виключення; публікацію «дизайн для всіх» щодо стандартів для ІТ-продуктів з тим, щоб поліпшити можливості працевлаштування людей з особливими потребами; прийняття ініціативи Web Accessibility (WAI) керівних принципів для загальнодоступних веб-сайтів [166].

Стимулювати використання Інтернету. Прискорення електронної комерції. Розвиток електронної комерції залежить від трьох чинників: створення внутрішнього ринку електронної комерції, підвищуючи довіру споживачів і приносячи значну частку державних закупівель у мережі. У цьому контексті План дій пропонує прийняти законодавство ЄС у галузі авторського права, маркетингу фінансових послуг, електронних грошей, юрисдикції та ПДВ за певні електронні послуги; підвищувати довіру споживачів в електронній комерції з розвитку альтернативних механізмів вирішення конфліктів і прийняття цільових марок і кодексів поведінки; упроваджувати більше спільного регулювання й саморегулювання; заохочувати малі й середні підприємства в переході на цифрові технології та поліпшенні їх правової визначеності, що зумовлюють електронні послуги; створення «EU» домену верхнього рівня імені [166].

Електронний доступ до державних послуг. Висновки Європейської Ради в Лісабоні закликають держави-члени забезпечити узагальнений електронний доступ до всіх основних державних послуг. План дій пропонує різні заходи в цьому напрямку, зокрема розвивати скоординований підхід до інформації державного сектору, заохочувати використання з відкритим вихідним кодом у державному секторі та спрощених адміністративних процедур онлайн для бізнесу [166].

Здоров’я-онлайн. Для того, щоб розвивати онлайн-послуги для здоров’я, План дій Електронна Європа 2002 рекомендує забезпечити, щоб постачальники медичних послуг мали відповідну інфраструктуру телематики до кінця 2002 року і створити набори критеріїв якості сайтів, пов’язаних зі здоров’ям, а також медичних технології та мережі оцінювання [166].

Цифровий контент для глобальних мереж. План дій закликає до зміцнення й оновлення ініціатив, які забезпечують підтримку галузей контенту в цифрову епоху. Тому пропонується, що програма (Електронний контент) буде запущена для стимулювання розвитку та використання європейського цифрового контенту на глобальних мережах. Вона також припускає, що механізм координації створений для програм цифрування для всіх держав-членів [166].

Інтелектуальні транспортні системи. Для того, щоб вирішити проблеми заторів, безпеки і браку нових транспортних послуг, необхідно розвивати нові технологічні рішення і прискорити їх розгортання. Тому план дій закликає держави-члени і європейські інститути переконатися у створенні єдиної європейської системи; прийняти план розгортання інтелектуальних транспортних систем для автомобільного транспорту; прийняти рішення про подальший розвиток інфраструктури Galileo; прийняти директиву для європейських внутрішніх звітів та інформаційної системи перевезення вантажу; прийняти специфікації для бездротового зв’язку у

високошвидкісних поїздах [21; 133; 166].

Таким чином, план «Електронна Європа 2002» має перетворити Європу на найбільш конкурентоспроможну й таку, що розвивається найбільш динамічно, економіку знань шляхом збільшення підключення до Інтернету на основі конкуренції (дешевше і швидше) і заохочування його використання (інвестування в навички людей). Зокрема впроваджується пріоритетне використання електронних мереж науковими спільнотами, здоров’я-онлайн, у підтримку галузей цифрового контенту, розроблення інтелектуальних транспортних систем.

Європейський Союз є одним із державних утворень, що найактивніше проводить політику розвитку ІКТ і, крім того, домігся тут помітних результатів. Концептуальне й адміністративне оформлення такої політики робить її інтегральною частиною стратегії ЄС з підвищення конкурентоспроможності європейської економіки й підвищення рівня життя [133].

Європейський вимір глобального інформаційного суспільства, втілений в Окінавській Хартії Глобального Інформаційного суспільства (Окінава - 2000), викладено у таких положеннях: 1) використання можливостей нових комунікаційних технологій; 2) подолання технологічного розриву між країнами Європи та ефективне співробітництво в галузі високих технологій і ринку; 3) сприяння участі у становленні інформаційного суспільства та нової економіки; 4) прогресивний розвиток.

Окінавська Хартія є закликом до ефективного міжнародного співробітництва - політичного, економічного, гуманітарного, культурного - для світового прогресу [25]. Тим самим ця Хартія в Європейському інформаційному просторі пропонує використання можливостей нових комунікаційних технологій, подолання технологічного розриву між країнами, сприяння у становленні інформаційного суспільства та нової економіки.

У цьому контексті Рада Європи визначили основні положення і принципи для побудови інформаційного суспільства в Європі: 1) створення об’єднаної системи комп’ютерних мереж для вільного обігу інформації

2) стимулювання соціального та суспільного розвитку європейських країн;

3) упровадження концепції інформаційної економіки, розвиток глобального ринку інформаційних послуг та електронної торгівлі; 4) захист основних прав і свобод людини та засобів масової комунікації; 5) дослідження проблем негативного впливу нових інформаційних і комунікаційних технологій на соціальний захист і трудові права населення Європи; 6) дотримання культурної самобутності та ідентичності нації; 7) захист прав інформаційної інтелектуальної власності в європейському інформаційному просторі [25].

Тим самим інформаційна політика Ради Європи визначає основоположні засади щодо створення об’єднаної системи комп’ютерних мереж, упровадження концепції інформаційної економіки, розвитку глобального ринку інформаційних послуг та електронної торгівлі, дотримання культурної самобутності та ідентичності, захисту права інформаційної інтелектуальної власності.

Європейський Союз підтримує доктрину інформаційної економіки, упровадження нових технологій у традиційні сектори виробництва, спрямовує розвиток «інтелектуальної торгівлі» для зростання економічної стабільності й конкурентоспроможності Європи на міжнародних ринках [25].

Одним із провідних засобів діяльності Європейської Комісії у сфері інформаційного суспільства є інформаційні кампанії - для висвітлення громадянам різних сфер діяльності Євросоюзу. Серед них: заходи інформаційного характеру, що передували введенню євро; форум «Майбутнє Європи» щодо інформування населення про розширення ЄС та обговорення проблем, пов’язаних з програмами створення національних електронних урядів [133].

Одною з основних організаційних форм координації наукових досліджень і розробки технологій у країнах Євросоюзу є так звані «рамкові програми». Країни ЄС створюють спільний фонд РП, визначають пріоритетні напрямки розвитку науки і фінансують багатобічні міжнародні проекти на конкурсній основі. У 8 рамкових програмах, які реалізуються дотепер, беруть участь три групи країн: країни-члени ЄС, країни асоційовані й неасоційовані. Країни з двох перших груп беруть участь у фінансуванні РП, однак асоційовані країни мають обмежені, порівняно з країнами-членами ЄС, права. Неасоційовані країни у свою чергу поділяються на дві підгрупи: індустріальні країни, вчені з яких не фінансуються Єврокомісією, і країни- партнери міжнародного співробітництва, вчені з яких фінансуються [133].

РП ЄС існують з 1984 року, причому перші 6 програм тривали по 5 років, а починаючи від 7-ї РП (2007-2013 рр.) тривалість РП збільшилася до 7 років. Також поступово збільшувався і бюджет РП: від 3,75 млрд. євро в 1-й РП до 53,22 млрд. євро в 7-й РП. Зараз реалізується 8-ма Рамкова програма Європейського Союзу «Обрій-2020», у якій на 2014 р. виділено 1,8 млрд. євро. РП постійно змінює ідеологію відповідно до загальних тенденцій розвитку науки і технологій, удосконалюючи при цьому систему управління. Основним робочим інструментом для координації участі в РП та інформаційного забезпечення на національному рівні є національні контактні точки у країнах, які співробітничають з ЄС, основним завданням яких є поширення інформації про РП, а також надання всебічної (організаційної, інформаційної, консультаційної і т. ін.) допомоги в підготовці проектів національними науковими і науково-виробничими колективами, а також підприємствами малого і середнього бізнесу для участі в конкурсі [133].

Європейська модель інформаційної політики відрізняється поняттям «об´єднана Європа» та бере до уваги стратегію європейської інтеграції. Характерними її рисами є варіативність і політична спрямованість програм побудови інформаційного суспільства для різних країн, зумовлених новою європейською геополітикою, становленням інформаційної економіки, різними можливостями постіндустріального розвитку [133].

Розвиток інформаційно-комунікаційних технологій та інформатизації суспільства в Європейському Союзі входить до кола його найважливіших пріоритетів і реалізується насамперед у межах політики у сфері інформаційного суспільства (Information society policy) та аудіовізуальної продукції і ЗМІ (Audiovisual and Media policy). Від початку другого десятиліття ХХІ ст. дано відлік новому етапу розвитку інформаційного суспільства в Європейському Союзі, пов’язаному з прийняттям документа «Стратегія «Європа 2020»» (Europe 2020 Strategy) - нової політичної стратегії розвитку Європейського Союзу до 2020 року, орієнтованої на підтримку зайнятості населення, підвищення продуктивності й соціального згуртування в Європі. Європейський Союз нині є прикладом для розгляду процесів формування та реалізації багаторівневої інформаційної політики та взаємоузгодження цих рівнів між собою. Європейська інтеграція є прикладом взаємного об’єднання зусиль і можливостей. Україні, яка підписала Угоду про асоціацію з ЄС, у процесі європейської інтеграції слід ретельно вивчити та запровадити досвід інформаційної політики ЄС [25].

Таким чином, провідними засобами діяльності Європейської Комісії у сфері інформаційного суспільства є інформаційні кампанії, зокрема: «Стратегія «Європа 2020» нової політичної стратегії розвитку Європейського Союзу до 2020 року; «Майбутнє Європи»; «Обрій 2020», що визначає пріоритетні напрямки розвитку науки щодо фінансування багатобічних міжнародних проектів на конкурсній основі через Національні контактні точки.

Організація Північноатлантичного Блоку (НАТО) створена 1949 р., розташована у Брюсселі (Королівство Бельгія). НАТО є міжурядовою організацією, у якій всі держави-члени повною мірою зберігають суверенність і незалежність. Вона виступає як інструмент гарантування безпеки, свободи та незалежності його членів, а також дійовий засіб сприяння розповсюдженню демократичних цінностей та виникненню європейських демократичних інститутів. 1997 р. між НАТО та Україною було підписано меморандум про домовленість з питань планування необхідних заходів на випадок надзвичайних ситуацій. Цього ж року в Києві було відкрито Центр інформації та документації Альянсу [25].

Інформаційна політика НАТО включає як гуманітарні, так і військові аспекти інформаційного співробітництва і забезпечує програми обміну інформацією, упровадження нових технологій в оборонну доктрину та політичне співробітництво, сприяє поширенню ідей толерантності й культури миру. У своїй діяльності Організація Північноатлантичного Договору використовує різноманітні системи управління інформаційними процесами: 1) політичні інформаційні системи здійснюють моніторинг зміни ситуацій, які мають вплив на регіональну та світову безпеку, відстежують перебіг конфліктів на всіх стадіях і дають рекомендації щодо розвитку ситуацій відповідно до певних дій; 2) економічні системи призначені для обробки даних про оборонні бюджети, визначення їх зв’язку з економікою та безпекою, автоматизують процеси планування та розподілення бюджетів, а також процеси переведення військового виробництва на випуск продукції цивільного призначення (конверсії); 3) військові інформаційні системи використовуються при вивченні реальних і потенційних загроз, пов’язаних із розповсюдженням зброї масового знищення, аналізу їх впливу на обороноздатність Альянсу та його членів, розробкою рекомендацій щодо військових заходів, у яких може виникнути потреба; 4) наукові та екологічні системи інформаційного забезпечення відповідних програм організації з дослідження наукових проблем і проблем захисту довкілля; 5) інформаційні системи планування розподілу цивільних ресурсів на випадок надзвичайних ситуацій [25].

З погляду відкритості доступу до інформації НАТО, як і будь-яка подібна організація, має: системи найвищого ступеня таємності, призначені для забезпечення прийняття рішення на рівні Комітету оборонного планування, Військового комітету та Генерального секретаря, а також Північноатлантичної Ради; секретні системи Міжнародного військового штабу, які використовуються для координації дій регіональних верховних головнокомандувачів у зв’язку із системами Об’єднаних збройних сил; конфіденційні системи відділів політичного та економічного управління, планування та ядерного планування, що використовуються для інформаційного забезпечення щоденних операцій цих відділів; відкриті системи, метою створення яких є регулярне та постійне інформування широкої громадськості про діяльність організацій, зокрема засобами Інтернет [25].

Інформаційна політика Альянсу була розумно продумана, а тому ефективно реалізована в багатьох країнах ЄС. У середині 90-х, тобто саме тоді, коли вирішувалася доля так званої першої хвилі розширення на Схід шляхом приєднання Польщі, Угорщини та Чехії, НАТО уявлялася не тільки як військова організація, а і як політичний союз. Такий підхід формувався з багатьох факторів (деяка невизначеність щодо ролі НАТО після закінчення холодної війни, його позиції щодо міцних на той час пацифістських течій і прагнень його розпаду), однак дозволив прийняти нові держави, незважаючи з опір Росії [40].

НАТО акцентувала увагу на тому, щоб не зводити прагнення країн до членства в цій організації до питання загрози з боку так званого російського чинника, який з усією очевидністю був би значним спрощенням. Альянс апелював до представників еліти країн, щоб не проводилася антагоністична політика щодо Росії, не руйнувалася ледь лише збудована після холодної війни система європейської безпеки. Організовувалися численні зустрічі, на яких обговорювалося це питання [40].

Найбільшу популярність здобули такі пропаговані формули: освіта «Nato-bis», «land lease» або повторюваний постулат «союзи». Численність цих пропозицій створила хаос у ЗМІ та суспільстві. Інформація - це не пропаганда. Це означало, що події та процеси, які стосувалися НАТО, були представлені в ЗМІ в такому ж стилі, як і всі інші, а не за якимось планом або за особливими правилами [40].

Інформаційні системи НАТО, розроблені для забезпечення невійськових аспектів діяльності організації, більш відкриті для дослідження. Яскравим прикладом може бути Система дослідження проблем очищення довкілля (ECHS) на основі технологій Інтернет, розроблена Комітетом з проблем сучасного суспільства НАТО (CCMS). Мета цієї програми - інформаційне забезпечення пілотних досліджень, що проводить Комітет у сфері охорони довкілля, зокрема вузькопрофесійною технічною інформацією, а також створення основи для обміну інформацією про стан довкілля, яка складає наднаціональний інтерес [25].

З 1993 р. НАТО почала використовувати Інтернет для надання інформації із загальних проблем регіональної та світової безпеки і щодо участі Альянсу в розв’язанні цих проблем. З цією метою було створено інтегровану базу даних НАТО (NIDS), яка дозволяє користуватися документами, публікаціями та дослідженнями НАТО в політичній, військовій, економічній, науковій та гуманітарній сферах, зокрема текстами комюніке, офіційних заяв, повідомлень для преси, програм, а також різноманітними інформаційно-довідковими матеріалами. Інтегрована база даних також містить деякі аналітичні матеріали, підготовлені для використання різними органами НАТО (наприклад, Штабом Верховного головнокомандувача Об’єднаними збройними силами НАТО в Європі).

Окрім того, через цю систему можна отримувати інформаційні, довідкові та аналітичні матеріали, які готують для широкої громадськості інші міждержавні інституції та неурядові організації (наприклад, ОБСЄ, Рада Європи, Північноатлантична асамблея тощо) [25].

Північноатлантичний блок через ЗМІ здійснює вплив не лише на країни-партнери, а й на світову громадську думку в цілому. Саме для виконання цих функцій і було створено Бюро НАТО з інформації та друку, Службу друку та ЗМК, Комітет НАТО у справах інформації та культурних зв’язків. За підтримання щоденних контактів із засобами масової інформації відповідає Служба друку та засобів масової інформації, якій доручено передавати журналістам офіційні заяви та повідомлення, організовувати інтерв’ю з Генеральним секретарем, відповідати на запити журналістів і забезпечувати відвідання НАТО представниками засобів масової інформації. Бюро інформації та друку НАТО надає необхідну допомогу неурядовим організаціям та інформаційним центрам у країнах-учасницях РПАС, зокрема в тому, що стосується програм відвідування НАТО, семінарів, конференцій та видавничої діяльності [25].

Таким чином, Організація Північноатлантичного Блоку (НАТО) як інструмент гарантування безпеки, свободи та незалежності його членів, а також дійовий засіб сприяння розповсюдженню демократичних цінностей та виникненню європейських демократичних інститутів розповсюджує свою інформаційну політику як на гуманітарні, так і на військові аспекти інформаційного співробітництва й забезпечує програми обміну інформацією, упровадження нових технологій в оборонну доктрину та політичне співробітництво, сприяє поширенню ідей толерантності і культури миру. У своїй діяльності НАТО використовує політичні, економічні, військові, наукові та екологічні системи управління інформаційними процесами.

Організація з безпеки і співробітництва в Європі була заснована як політичний консультативний процес. Секретаріат ОБСЄ міститься у Відні (Австрія). До організації входять 53 країни з Європи, Центральної Азії та

Північної Америки. Україна стала членом ОБСЄ в січні 1992 р. ОБСЄ формує інформаційну концепцію в напрямку превентивної (попереджувальної) дипломатії, урегулювання конфліктів, забезпечення професійної інформаційної діяльності, незважаючи на кордони, охорони інформаційних прав етнічних спільнот і національних меншин. 3 січня 1995 року вона набула статусу міжнародної організації. До компетенції ОБСЄ входить проведення самітів, форумів, нарад, політичних консультацій з питань безпеки та співробітництва в Європі, взаємовідносин у різних сферах між ОБСЄ, НАТО, ЄС, СНД, з питань прав людини і демократії [25; 142].

Зокрема метою діяльності організації є: покращення розповсюдження і доступу до усної, друкованої, кіно-, радіо- і телевізійної інформації та розширення інформаційного обміну; заохочення співробітництва в галузі інформації на базі коротко- та довгострокових угод; покращення умов здійснення журналістської діяльності на території інших держав-учасниць [25; 142].

Тим самим Організація з безпеки і співробітництва у Європі як політичний консультативний орган превентивної (попереджувальної) дипломатії забезпечує врегулювання конфліктів, професійної інформаційної діяльності, охорони інформаційних прав шляхом розповсюдження та забезпечення доступу до усної, друкованої, кіно-, радіо- і телевізійної інформації, розширення інформаційного обміну та покращення умов здійснення журналістської діяльності.

Центральноєвропейська Ініціатива (ЦЄІ) є регіональним угрупованням країн Центральної та Східної Європи, діяльність якої має на меті налагодження багатостороннього співробітництва в політичній, соціально-економічній, науковій та культурній сферах і сприяння на цій основі зміцненню стабільності й безпеки в регіоні. До її складу входить 18 країн - Албанія, Австрія, Білорусь, Боснія і Г ерцеговина, Болгарія, Хорватія, Чеська Республіка, Угорщина, Італія, Македонія, Молдова, Польща, Румунія, Сербія, Словаччина, Словенія, Чорногорія та Україна. У листопаді 1989 р. у

м. Будапешті Італією, Австрією, Угорщиною та Югославією було створено угруповання під назвою «Квадрогонале» з метою зокрема забезпечення підготовки Угорщини та Югославії до їхнього майбутнього членства в Європейському Союзі. Поступово розширюючись, 1992 року угруповання змінило назву на Центральноєвропейська Ініціатива. Виконавчий секретаріат ЦЄІ розташований у м. Трієсті (Італія). Структурно діяльність ЦЄІ здійснюється на трьох рівнях - глав урядів, міністрів закордонних справ, а також національних координаторів країн-членів Ініціативи [143].

Інформаційна політика Центральноєвропейської Ініціативи (ЦЄІ) спрямована на інтеграцію країн-учасниць до проектів і програм ЄС, РЄ, ОБСЄ для забезпечення регіонального й субрегіонального співробітництва, для створення і функціонування інформаційно-документаційного центру оперативного обміну інформацією, для реалізації програми ЦЄІ-2010 спільно з ЄС з метою зростання економічної стабільності за рахунок інформаційного сектора і включення країн-членів ЦЄІ в міжнародну торгівлю та світове господарство [25].

ЦЄІ шукає можливості відігравати більш помітну роль як регіональна міжнародна організація, одним з пріоритетних напрямків діяльності якої є всебічне сприяння вступу її країн-членів до Євросоюзу. ЦЄІ активно співпрацює з іншими європейськими регіональними організаціями, такими як Адріатично-Іонічна Ініціатива, Рада регіонального співробітництва, ОЧЕС, Рада держав Балтійського моря тощо. У реалізації своїх цілей ЦЄІ спирається на підтримку парламентарів і бізнесових кіл країн-членів через спеціально утворені структури. Це відповідно Парламентський вимір ЦЄІ та Ініціатива Центральноєвропейських торгівельних палат. Зазначені структури не входять безпосередньо до ЦЄІ і діють незалежно, здійснюючи загальну координацію через Секретаріат ЦЄІ [143].

Україна почала розвивати контакти з ЦЄІ з 1992 р. шляхом участі в діяльності кількох робочих груп Ініціативи. У березні 1994 р. наша держава отримала статус члена Асоційованої Ради ЦЄІ, а 31 травня 1996 р. набула статусу повноправного члена. Україна розглядає ЦЄІ як важливий механізм інтеграції до європейського економічного та політичного простору, а також зміцнення стабільності в регіоні та подальшого розвитку всебічних відносин між країнами-членами Ініціативи. Фахівці України беруть участь у діяльності чинних у рамках ЦЄІ експертних мереж за такими напрямками, як транскордонне співробітництво, транспорт, енергетика, наука і технології. На постійній основі здійснюється робота, спрямована на активізацію участі підприємств та організацій України в реалізації проектів співробітництва в рамках Ініціативи [143].

Україна входить до Центральноєвропейської ініціативи з 1996 року і розглядає свою участь в цій організації як один із напрямків реалізації зовнішньополітичного курсу держави і концепції стратегічного партнерства - інтеграції до європейських та євроатлантичних структур. Діяльність у рамках ЦЄІ створює для України можливості підготовки до набуття повноправного членства в ЄС, практичного оволодіння методами спільного напрацювання політичних рішень, співробітництва у сфері розвитку телекомунікацій, науки і нових технологій, засобів масової комунікації. Україна - член робочих груп ЦЄІ з науки і технологій, міжнародних інформаційних обмінів, розбудови транспортних оптоволоконних магістралей, які реалізують план дій ЦЄІ до 2010 року та програми і проекти пріоритетного значення [25].

Таким чином, Центральноєвропейська ініціатива як регіональне угруповання країн Центральної та Східної Європи здійснює співробітництво в політичній, соціально-економічній, науковій та культурній сферах, забезпечує регіональне і субрегіональне співробітництво, для створення й функціонування інформаційно-документаційного центру оперативного обміну інформацією з метою зростання економічної стабільності за рахунок інформаційного сектору.

Отже, вищевикладене дає можливість сформулювати висновки щодо адміністративно-правових аспектів передового європейського досвіду у сфері інформаційного суспільства:

1) формування інформаційного простору в Україні здійснюється на основі концепції єдиної інформаційної політики Євросоюзу, яка реалізується через стратегії, програми і проекти міжурядових регіональних організацій, таких як Рада Європи, Європейській Союз, Організація з безпеки і співробітництва у Європі, Центральноєвропейська Ініціатива, Організація Північноатлантичного співробітництва;

2) засади Європейської інформаційної політики ЄС концептуально сформульовані в доповіді комісії під головуванням М. Бангеманна (1994 р.), яка спрямована на координацію розрізнених національних політик і дій, які є необхідними для створення нових можливостей для європейських країн, нових робочих місць для громадян, нових товарів і послуг для споживачів, зокрема розвитку цифрових мереж інтегрованих послуг, широкосмугових ліній зв’язку, мобільної телефонії та супутникового зв’язку;

3) телекомунікаційна політика ЄС ґрунтується на заходах щодо зближення законодавчих, підзаконних та адміністративних норм держав- членів, спрямованих на запровадження функціонування внутрішнього ринку, забезпечення конкуренції щодо вжиття заходів для полегшення особам започаткування та ведення самостійної підприємницької діяльності;

4) відповідно до Договору, з метою підтримки технологічного розвитку інформаційних і комунікаційних технологій зміцнюються наукові підвалини промисловості та підтримується її конкурентоспроможність шляхом сприяння висококваліфікованої наукової та технічної дослідницької діяльності підприємств (зокрема малих і середніх), дослідницьких центрів та університетів (ст. 164);

5) ЄС підтримує конкурентоспроможність інформаційного сектору шляхом відкритого конкурентоспроможного ринку, заснування та розвитку підприємств (зокрема малих і середніх), заохочення ефективного використання промислового потенціалу інноваційних досліджень і технічного розвитку. З цією метою мають розвиватися транс’європейські мережі, зокрема шляхом упровадження єдиних технічних стандартів;

6) одним із вагомих чинників розвитку інформаційної політики ЄС є програма PRINCE «Пріоритетні інформаційні акції для європейського громадянина» (1995 р.): «Євро - валюта для Європи»; «Громадяни в першу чергу», що призначено для підвищення обізнаності та надання інформації щодо можливостей для фізичних осіб у рамках єдиного ринку; «Будівництво Європи разом»;

6) план «Електронна Європа 2002» має перетворити Європу на найбільш конкурентоспроможну і таку, що розвивається найбільш динамічно, економіку знань шляхом збільшення підключення до Інтернету на основі конкуренції (дешевше і швидше) і заохочування до його використання (інвестування в навички людей). Зокрема щодо впровадження пріоритетного використання електронних мереж науковими спільнотами, здоров’я-онлайн, підтримки галузей цифрового контенту, розробки інтелектуальних транспортних систем;

7) Окінавська Хартія Глобального Інформаційного суспільства (Окінава - 2000) на Європейському інформаційному просторі пропонує використання можливостей нових комунікаційних технологій, подолання технологічного розриву між країнами, сприяння у становленні інформаційного суспільства та нової економіки;

8) інформаційна політика Ради Європи визначає основоположні засади щодо створення об’єднаної системи комп’ютерних мереж, упровадження концепції інформаційної економіки, розвитку глобального ринку інформаційних послуг та електронної торгівлі, дотримання культурної самобутності та ідентичності, захисту права інформаційної інтелектуальної власності;

9) провідними засобами діяльності Європейської Комісії у сфері інформаційного суспільства є інформаційні кампанії, зокрема: «Стратегія «Європа 2020» нової політичної стратегії розвитку Європейського Союзу до 2020 року; «Майбутнє Європи»; «Обрій 2020», що визначають пріоритетні напрямки розвитку науки щодо фінансування багатобічних міжнародних проектів на конкурсній основі через національні контактні точки;

10) Організація Північноатлантичного Блоку (НАТО) як інструмент гарантування безпеки, свободи та незалежності його членів, а також дійовий засіб сприяння розповсюдженню демократичних цінностей та виникненню європейських демократичних інститутів розповсюджує свою інформаційну політику як на гуманітарні, так і на військові аспекти інформаційного співробітництва і забезпечує програми обміну інформацією, упровадження нових технологій в оборонну доктрину та політичне співробітництво, сприяє поширенню ідей толерантності і культури миру. У своїй діяльності НАТО використовує політичні, економічні, військові наукові та екологічні системи управління інформаційними процесами;

11) Організація з безпеки і співробітництва в Європі як політичний консультативний орган превентивної (попереджувальної) дипломатії забезпечує врегулювання конфліктів, професійної інформаційної діяльності, охорони інформаційних прав шляхом розповсюдження та забезпечення доступу до усної, друкованої, кіно-, радіо- і телевізійної інформації, розширення інформаційного обміну та покращення умов здійснення журналістської діяльності;

12) Центральноєвропейська ініціатива як регіональне угруповання країн Центральної та Східної Європи здійснює співробітництво в політичній, соціально-економічній, науковій та культурній сферах, забезпечує регіональне й субрегіональне співробітництво для створення і функціонування інформаційно-документаційного центру оперативного обміну інформацією з метою зростання економічної стабільності за рахунок інформаційного сектору.

Отже, адміністративно-правові аспекти передового європейський досвіду у сфері інформаційного суспільства полягають у тому, що воно базується на концепції інформаційної економіки, розвитку глобального ринку інформаційних послуг та електронної торгівлі, дотримання культурної самобутності та ідентичності, захисту права інформаційної інтелектуальної власності, шляхом розвитку цифрових мереж інтегрованих послуг, широкосмугових ліній зв’язку, мобільної телефонії, супутникового зв’язку, проведення інформаційних кампаній на засадах відкритої конкуренції, яка призводить до здешевлення інформаційних послуг і подолання технологічного розриву між країнами.