Адміністративно-правові засади інформаційного суспільства

2.1. Поняття і зміст адміністративно-правового регулювання інформаційного суспільства

Інформаційне суспільство не перебуває у правовому вакуумі. На то воно й суспільство, щоб люди могли спілкуватися однин з одним, вирішуючи разом свої проблеми. Однак наявність норм права ще не означає, що їх виконання буде автоматичне. На шляху норм права до людини та людських об’єднань відбувається низка об’єктивних і суб’єктивних перепон. На жаль, такі перепони виникають майже завжди. Не часто в адміністративно - правових відносинах виникають ситуації, коли норми права просто виконуються. Як правило, для їх утілення в життя необхідний певний каталізатор. В юридичній літературі висвітлюється декілька шляхів утілення норм адміністративного права в життя. Частина вчених вважає, що такого каталізатора не потрібно, а достатньо категорії адміністративно-правових відносин. У минулу епоху такою категорією було державне управління, що розкривалося в певних галузях, сферах і секторах суспільного життя. У наш час вчені-адміністративісти часто використовують з цією метою категорію «публічне адміністрування». Однак, на наш погляд, найбільш придатним для розкриття динаміки адміністративно-правового регулювання інформаційного суспільства є механізм такого регулювання.

У теорії права існують певні тенденції щодо місця й ролі механізму правового регулювання. Оскільки ця категорія юриспруденції не має законодавчого врегулювання, усі визначення мають доктринальний характер. Більшість науковців розглядає механізм правового регулювання як систему, або сукупність засобів, за допомогою яких відбувається впорядкування суспільних відносин (широкий підхід).

Класик правової думки С. Алексєєв механізмом правового регулювання вважає взяту в єдності сукупність правових засобів, за допомогою яких забезпечується правовий вплив на суспільні відносини. На його думку, за допомогою цих засобів не лише відбувається впорядкування суспільних відносин, а й здійснюється вплив на свідомість і поведінку суб’єктів. Тому поняття «механізм правового регулювання» дає змогу не лише зібрати разом усі явища правової дійсності (норми, правовідносини, юридичні акти та ін.), а й схарактеризувати їх як цілісність, показати в системно-динамічному вигляді, що характеризує результативність правового регулювання, його здатність гарантувати з правового боку досягнення поставлених законодавцем цілей; висвітлити у зв’язку з цим специфічні функції, які виконують конкретні явища в правовій системі, показати їх зв’язок і взаємодію. О. Скакун механізм правового регулювання тлумачить як процес переведення нормативності права в упорядкованість суспільних відносин, здійснюваний за допомогою системи правових засобів і форм з метою задоволення публічних і приватних інтересів, забезпечення правопорядку («належне» у праві стає «сущим», тобто норми права перетворюються на правомірну поведінку суб’єктів права). З огляду на це підкреслюється можливість упорядковувати суспільні відносини за допомогою різноманітних засобів і з використанням певних форм. Цілями такого впорядкування є забезпечення правопорядку, задоволення публічних і приватних інтересів тощо [139].

У вітчизняній теорії права найбільш повно проблему механізму правового регулювання розкрив О. Мурашин. На його думку, правове регулювання - це інструмент соціального управління, що має упорядковувати суспільні відносини, забезпечуючи реалізацію позитивних інтересів суб’єктів. У рамках цього процесу зустрічаються різноманітні перепони, що без своєчасного їх усунення знижують ефект правового регулювання. Перепоною можна вважати той чинник, який заважає процесу упорядкування соціальних зв’язків і діє на противагу правовим цілям і принципам. Перепони - це природні та штучні труднощі, бар’єри, що гальмують із тих чи інших причин управлінський процес і заважають задоволенню правомірних інтересів громадян і організацій [27, с. 404-406].

Механізм правового регулювання саме і є такою системою правових засобів, яка дозволяє найбільш послідовно та юридично боротися з правопорушеннями, тому що окремо взяті юридичні інструменти цього повною мірою забезпечити не зможуть. Звідси випливає об’єктивна потреба в такому улаштуванні правових засобів, яка створювала б можливість для безперешкодного задоволення інтересів суб’єктів. До того ж правове регулювання в процесі свого здійснення складається з визначених етапів і відповідних їм елементів, що забезпечують рух інтересів суб’єктів до цінностей [27, с. 405-406].

Кожен з етапів і юридичних елементів механізму правового регулювання спонукається «до життя» в силу конкретних обставин, які відображають логіку правової упорядкованості суспільних відносин, особливості впливу правової форми на соціальний зміст. Тим самим професор О. Мурашин доходить висновку, що механізм правового регулювання - єдина система правових засад, за допомогою яких здійснюється результативне правове впорядкування суспільних відносин і подолання перепон, які стоять на шляху задоволення інтересів суб’єктів права [27, с. 406].

На слушну думку О. Мурашина, мета механізму правового регулювання - забезпечити безперешкодний рух інтересів суб’єктів до цінностей, тобто гарантувати їх справедливе задоволення. Механізм правового регулювання - це система різних за своєю природою і функціями правових засобів, що дозволяють досягати його цілей. Це вже формальна ознака, яка свідчить про те, що названий механізм є комплексом правових елементів, з одного боку, різних за своєю природою і функціями, а з іншого - усе ж таки взаємопов’язаних загальною метою в єдину систему. Цей механізм показує, як працює та чи інша ланка при досягненні його цілей, дозволяє виділити основні, ключові, опорні юридичні інструменти, які займають відповідне ієрархічне становище серед усіх інших [27, с. 4-7].

О. Мурашин визначив, що механізм правового регулювання - це комплексне явище, складовими елементами якого є: 1) норми права - основа механізму правового регулювання; 2) юридичний факт - конкретні життєві обставини, з виникненням яких законодавець пов’язує виникнення, зміну чи припинення правовідносин, 3) правові відносини, тобто суспільні відносини, які відбуваються в межах, визначених нормами права, 4) акти реалізації прав і обов’язків - це дії суб’єктів щодо здійснення приписів правових норм. Крім того вчений відзначає, що існує низка явищ, які на всіх етапах суттєво впливають на процес правового регулювання суспільних відносин і мають у механізмі правового регулювання універсальний характер. Такими чинниками (допоміжними елементами) є: а) законність; б) правова свідомість; в) правова культура [85; 27, с. 408-411].

Виходячи з вищевикладеної теорії та основоположного матеріалу попереднього розділу щодо механізму правового регулювання у сфері інформаційного суспільства, можна дійти висновку, що цей механізм є системою правових засобів, яка дозволяє найбільш послідовно та юридично боротися з перепонами щодо забезпечення прав фізичних і юридичних осіб в інформаційному суспільстві - це сукупність правових засобів, за допомогою яких забезпечується правовий вплив на суспільні відносини інформаційного суспільства шляхом переведення нормативності права в упорядкованість суспільних відносин у цій сфері, що здійснюваний за допомогою системи правових засобів і форм з метою ефективного забезпечення інформаційних прав, зокрема права збирати інформацію, права зберігати інформацію, права вільно використовувати інформацію і права поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб.

Більш спеціально для науки адміністративного права України проблему теорії механізму адміністративно-правової охорони розкрив професор В. Галунько, який вважає, що правове регулювання в суспільстві здійснюється за допомогою певних механізмів - різних елементів правової системи, що здійснюють регулятивний вплив на суспільство, невід’ємною та важливою складовою адміністративно-правового регулювання є механізм такого регулювання. Цей механізм відіграє в житті людини досить значну роль. Він застосовується практично в усіх сферах життєдіяльності суспільства, але особливо - у сфері суспільних відносин, де, як правило, пов’язується зі здійсненням певного явища, процесу, реалізацією відносин´ [2, с. 206-229].

Змістовна ознака механізму адміністративно-правового регулювання передбачає визначення цілей такого регулювання. До таких цілей належить обов’язок публічної адміністрації засобами адміністративного права:

1) попередити протиправне посягання на права, свободи та публічні законні інтереси фізичних і юридичних осіб; 2) не дозволити порушення фізичними та юридичними особами прав свобод і публічних законних інтересів третіх осіб; 3) припинити порушення прав, свобод і публічних законних інтересів фізичних та юридичних осіб; застосувати всі передбачені компетенцією заходи щодо поновлення прав, свобод і публічних законних інтересів фізичних і юридичних осіб; забезпечити притягнення винних осіб до адміністративної чи іншого виду юридичної відповідальності [2, с. 206-229].

У свою чергу різноманітні засоби адміністративного права, що є інструментами правового впливу на поведінку об’єктів управління, використовуються з метою реалізації зазначених цілей, визначають зміст формальної ознаки механізму адміністративно-правового регулювання. В. Галунько пропонує використовувати широкий підхід до змісту елементів адміністративно-правового регулювання, до яких він відносить норми адміністративного права, їх зовнішнє вираження - джерела адміністративного права; принципи адміністративного права; тлумачення норм адміністративного права; адміністративно-правові відносини; адміністративно-правовий статус суб’єктів адміністративного права; індивідуальні акти суб’єктів публічної адміністрації; форми діяльності суб’єктів адміністративного права; методи адміністративного права; адміністративно-правові режими; адміністративні процедури; ефективність адміністративно-правового регулювання. При цьому він зазначає, що з метою досягнення найбільшої ефективності щодо спеціальних об’єктів адміністративно-правового регулювання запропонована система механізму може наповнюватися висвітленими вище та додатково розробленими елементами, та доходить висновку, що механізм адміністративно-правового регулювання (охорони) - це засоби функціонування єдиної системи такого регулювання з метою забезпечення прав, свобод і публічних законних інтересів фізичних та юридичних осіб, функціонування громадянського суспільства і держави [2, с. 206-229].

Такі підходи В. Галунька у сфері адміністративно-правового регулювання міграційного процесу уточнює професор О. Бандурка, який вважає, що механізм адміністративно-правового регулювання міграційного процесу досліджено як динамічну категорію на засадах виокремлення таких стадій адміністративно-правового регулювання: формування і дія юридичних норм, виникнення прав та обов’язків, реалізація прав та обов’язків [6].

У свою чергу Ю. Слабунова ознаками механізму адміністративно- правового забезпечення прав громадян органами прокуратури визначає те, що він становить собою систему взаємопов’язаних елементів, які забезпечують функціонування механізму як єдиного цілого; спрямований переважно на забезпечення реалізації прав громадян, тобто створення умов, за яких громадяни мають можливість реалізувати свої права, а також гарантій такої реалізації; заснований на специфічних адміністративно-правових засобах і методах забезпечення - нагляду, контролю, примусу тощо; в основі цього механізму лежить визначена адміністративно-процесуальними нормами процедура застосування засобів і методів забезпечення; суб’єктом цього механізму є органи прокуратури та їх посадові особи, об’єктом - реалізація прав і законних інтересів громадян [139].

До загальної структури адміністративно-правового механізму забезпечення прав громадян Ю. Слабунова включає такі блоки: нормативно- правовий (сукупність норм права та нормативно-правових актів, юридичні факти); інституційно-організаційний (система органів прокуратури у сфері забезпечення прав громадян); процедурно-функціональний (принципи та інструменти, методи регулювання, а також процедури й алгоритми реалізації діяльності прокуратури із забезпечення прав і свобод громадян, включаючи техніки й технології управління); забезпечувальний (кадрове, інформаційне, матеріально-технічне та інше забезпечення); інформаційно-аналітичний (аналіз стану розвитку та існування об’єкта забезпечення) [139].

Таким чином, механізм адміністративно-правового регулювання інформаційного суспільства характеризується такими особливостями:

1) змістовна ознака механізму адміністративно-правового регулювання у сфері інформаційного суспільства передбачає визначення цілей такого регулювання. До таких цілей належить обов’язок публічної адміністрації засобами адміністративного права попередити протиправне посягання на права, свободи та публічні законні інтереси фізичних і юридичних осіб у сфері інформаційного суспільства (наприклад, попередити посягання на таємницю кореспонденції, на свободу літературної, художньої, наукової та технічної творчості); не допустити порушення фізичними та юридичними особами прав, свобод і публічних законних інтересів третіх осіб, насамперед права інтелектуальної власності, свободи засобів масової інформації; припинити порушення прав, свобод і публічних законних інтересів фізичних та юридичних осіб (наприклад, втручання будь-кого у приватне життя громадян); застосувати всі передбачені компетенцією заходи щодо поновлення прав, свобод і публічних законних інтересів фізичних і юридичних осіб; забезпечити притягнення винних осіб до адміністративної чи іншого виду юридичної відповідальності (наприклад, відповідно до ст. 914 КУпАП за відмову від надання чи несвоєчасне надання за запитами повної та достовірної екологічної інформації, передбаченої законодавством, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику зі здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення й охорони природних ресурсів, має право складати протокол про адміністративне правопорушення, а суд - накласти санкції у вигляді накладення штрафу на службових і посадових осіб від трьох до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян) [52];

2) при формуванні змістовної ознаки механізму адміністративно- правового регулювання у сфері інформаційного суспільства доцільно скористатися широким його розумінням, відповідно до якого до елементів такого механізму слід віднести: норми адміністративного права та їх зовнішнє вираження - джерела адміністративного права; спеціальні принципи діяльності публічної адміністрації у сфері інформаційного суспільства; адміністративно-правові відносини у сфері інформаційного суспільства; адміністративно-правовий статус суб’єктів публічної адміністрації, яка забезпечує права і свободи у цій сфері; форми й методи діяльності суб’єктів публічної адміністрації та адміністративні процедури забезпечення прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб в інформаційному суспільстві.

У цьому переліку первинними є норми адміністративного права в їх зовнішньому вираженні джерелах адміністративного права. На слушну думку Р. Мельника, до джерел адміністративного права належать формалізовані національні джерела адміністративного права; формальні міжнародні (європейські) джерела адміністративного права; неформальні джерела адміністративного права [28, с. 90].

Основоположним джерелом адміністративного права є Конституція України [2, с. 65]. На наш погляд, положення Конституції у сфері інформаційного суспільства можна класифікувати на:

1) негативні - визначення сфери, куди держава й інші особи не мають права втручатися (права на приватність). Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо (ст. 31). Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте й сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не припускаються збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ст. 32);

2) позитивні - конституційні норми, які гарантують фізичним і юридичним особам певну підтримку від держави: захист суверенітету й територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу (ст. 17). Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір (ст. 34);

3) активні - визначені Конституцією України норми, які громадяни можуть використовувати за власною ініціативою: Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також права на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням і поширенням такої недостовірної інформації (ст. 33).

Вагомі адміністративно-правові норми, які забезпечують адміністративно-правове регулювання інформаційного суспільства, містяться в спеціальних законах України від 2 жовтня 1002 р. № 2657-ХІІ «Про інформацію», від 13 січня 2011 р. № 2939-УІ «Про доступ до публічної інформації», від 1 червня 2010 р. № 2297-УІ «Про захист персональних даних».

Так, Закон України від 2 жовтня 1002 р. № 2657-ХІІ «Про інформацію» визначив, що право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім суб’єктам інформаційних відносин рівні права й можливості доступу до інформації. Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом. Суб’єкт інформаційних відносин може вимагати усунення будь-яких порушень його права на інформацію. Забороняється вилучення і знищення друкованих видань, експонатів, інформаційних банків, документів з архівних, бібліотечних, музейних фондів, крім установлених законом випадків або на підставі рішення суду. Право на інформацію, створену в процесі діяльності фізичної чи юридичної особи, суб’єкта владних повноважень або за рахунок фізичної чи юридичної особи, Державного бюджету України, місцевого бюджету, охороняється в порядку, визначеному Законом. Основними видами інформаційної діяльності є створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорона та захист інформації [31].

Метою Закону України від 13 січня 2011 р. № 2939-УІ «Про доступ до публічної інформації» є забезпечення прозорості та відкритості суб’єктів владних повноважень і створення механізмів реалізації права кожного на доступ до публічної інформації. Він визначив, що публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством, або яка перебувала у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації [30].

У свою чергу Закон України від 1 червня 2010р. № 2297-УІ «Про захист персональних даних» регулює правові відносини, пов’язані із захистом й обробкою персональних даних, і спрямований на захист основоположних прав і свобод людини і громадянина, зокрема права на невтручання в особисте життя у зв’язку з обробкою персональних даних. Він поширюється на діяльність з обробки персональних даних, яка здійснюється повністю або частково із застосуванням автоматизованих засобів, а також на обробку персональних даних, що містяться в картотеці чи призначені до внесення до картотеки, із застосуванням неавтоматизованих засобів [29].

Значний масив джерел права інформаційного суспільства зосереджено в численних підзаконних нормативно-правових актах. Понад 400 постанов Кабінету Міністрів України присвячені цій проблематиці. Наприклад, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 р. № 2 «Питання діяльності Міністерства інформаційної політики України» визначено, що Міністерство інформаційної політики України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується й координується Кабінетом Міністрів України. Воно є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у сфері забезпечення інформаційного суверенітету України, зокрема з питань поширення суспільно важливої інформації в Україні та за її межами, а також забезпечення функціонування державних інформаційних ресурсів [103].

Заслуговують на увагу норми адміністративного права, зосереджені в Постанові Кабінету Міністрів України від 7 травня 2008 р. № 439 «Про затвердження Державної цільової програми розвитку системи інформаційно-аналітичного забезпечення реалізації державної інноваційної політики та моніторингу стану інноваційного розвитку економіки». У ній зазначається, що однією з основних проблем реалізації державної інноваційної політики та забезпечення переходу на інвестиційно - інноваційну модель розвитку економіки є неналежне інформаційно- аналітичне супроводження зазначеного процесу, а також відсутність системи моніторингу стану інноваційного розвитку економіки. Для ефективної реалізації державної інноваційної політики слід перейти на принципово новий рівень її інформаційно-аналітичного забезпечення та моніторингу стану інноваційного розвитку економіки. Об’єднання інформаційних ресурсів, з використанням яких відображаються стан, умови, особливості та перспективи провадження інноваційної діяльності в Україні, та створення на цій основі аналітичної системи, здатної забезпечити об’єктивне оцінювання інноваційного розвитку економіки за переліком адаптованих до стандартів Організації економічного співробітництва і розвитку показників, прогнозування тенденцій інноваційного розвитку економіки та вивчення впливу на нього інструментів державного регулювання є передумовою підвищення ефективності державної інноваційної політики. Мета цієї програми полягає у створенні правових, економічних і організаційних умов для розвитку та ефективного функціонування системи інформаційно- аналітичного забезпечення реалізації державної інноваційної політики та моніторингу стану інноваційного розвитку економіки як основи реалізації такої державної політики [111].

Інший приклад: відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 28 листопада 2012 р. № 1134 «Про запровадження Національної системи індикаторів розвитку інформаційного суспільства» затверджено перелік індикаторів розвитку інформаційного суспільства, зокрема: кількість інтернет-користувачів у розрахунку на 100 осіб; кількість інтернет-користувачів широкосмугового доступу в розрахунку на 100 осіб; частка користувачів мобільного Інтернету у відсотках до загальної кількості інтернет-користувачів; частка витрат на програмне забезпечення у відсотках до загальних витрат на інформаційні технології; рівень обчислювальної потужності інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури; кількість домогосподарств, що мають комп’ютери, у розрахунку на 100 домогосподарств; рівень концентрації населення в зоні покриття рухомого (мобільного) зв’язку; рівень розвитку рухомого (мобільного) зв’язку; прибуток від надання послуг рухомого (мобільного) зв’язку; кількість власників телефонів фіксованого зв’язку на 100 осіб; рівень якості ліній фіксованого зв’язку; потенційний попит на товари, роботи й послуги у сфері інформаційних технологій [109].

Положення Постанови Кабінету Міністрів України від 21 листопада 2011 р. № 1277 «Питання системи обліку публічної інформації» визначили загальні вимоги щодо забезпечення збереження та доступу до публічної інформації шляхом створення, функціонування й ведення системи обліку публічної інформації, в якій реєструються документи, що перебувають у суб’єктів владних повноважень [107].

Вагомим теоретичним надбанням для сфери інформаційного суспільства є Постанова Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 р. N 958 «Про затвердження Положення про Державну інформаційну систему електронних звернень громадян», призначена для подання громадянами до органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування звернень у формі електронних документів, забезпечення оперативного контролю з боку громадян за розглядом їх звернень, ведення органами виконавчої влади й органами місцевого самоврядування обліку звернень і контролю за вирішенням порушених у них питань. Система включає програмно-технічні комплекси та інші технічні засоби, що забезпечують формування, надсилання, одержання звернень громадян у формі електронних документів, оброблення і зберігання звернень, контроль за їх розглядом і комплексну систему захисту інформації з підтвердженою відповідністю [108].

Ці практично теоретичні норми адміністративного права було реалізовано в нормах, визначених в Указі Президента України від 28 серпня 2015 N523 «Про Порядок розгляду електронної петиції, адресованої Президентові України», що стали новою епоху у сфері інформаційного суспільства. Тисячі електронних петицій подані громадянами з різних актуальних питань (понад 25 тис.) і були розглянуті Президентом України [117]. Подібні петиції громадяни можуть подавати до Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України та органів місцевого самоврядування (наприклад, жителі Харкова можуть звернутися до Харківської міської ради, до міського голови та виконавчого комітету з електронними петиціями через спеціальний розділ, який почав працювати на офіційному сайті міськради). Петиції проходять модерацію та публікуються для голосування. Голосувати за петицію можна буде протягом трьох місяців. Після того як петиція набере в підтримку не менше тисячі підписів, її розглянуть [160].

Таким чином, внутрішні формалізовані норми адміністративного права у сфері інформаційного суспільства за їх зовнішнім виразом (джерелами) можна кваліфікувати на ті, що містяться в Конституції України, рамочних і спеціальних законах України, постановах Кабінету Міністрів України та Верховної Ради України, наказах органів центральних і місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Що стосується міжнародних джерел у сфері інформаційного суспільства, то насамперед звернемо увагу на джерела Європейського Союзу. Норми європейського інформаційного права ієрархічно, системно та структурно взаємопов’язані, утворюють інститути міжнародного інформаційного права, визначають цілісність механізму правового регулювання інформаційних відносин між суб’єктами права. Інститути європейського інформаційного права є відносно постійною групою юридичних норм, які регулюють певні види міжнародного обміну інформаційними продуктами та послугами. Так, вирізняють такі інститути інформаційного права: права людини у сфері інформації та комунікації, право державної таємниці, право програмних продуктів, право купівлі та продажу інформаційних продуктів і послуг, право засобів масової інформації, телекомунікацій і зв’язку, право використання штучних космічних об’єктів, право інформаційної інтелектуальної власності, право інформаційної безпеки тощо [71; 94].

Міжнародне співробітництво в рамках європейських міжурядових організацій надає можливість використати потенціал регіональних інститутів, які задекларували у своїх політичних документах важливу роль проблем, що постали перед людством у процесі переходу до нової ери. Європейські організації - Рада Європи, Європейський Союз, Організація з Безпеки і Співробітництва в Європі, Центральна Європейська Ініціатива, міжнародні спеціалізовані інституції та неурядові організації реалізують стратегії інформаційного суспільства, упровадження моделі e-Europe, підкреслюють необхідність національних підходів як складового компонента реалізації регіональної та глобальної інформаційної політики [73].

Джерелами європейського інформаційного права є: 1) міжнародні угоди регіонального характеру, зокрема конвенції РЄ та ЄС, рекомендації, резолюції, директиви, регламенти, рішення, хартії, статути, програми, правила процедури тощо; 2) внутрішнє законодавство країн Європи;

3) судова та арбітражна практика, зокрема прецедентні рішення Європейського суду з прав людини, Європейського суду ЄС, Арбітражного суду, рішення національних судів європейських країн; 4) міжнародні звичаї, тобто принципи й норми, яких дотримуються в односторонньому порядку суб’єкти європейського права і які стосуються регламентації професійної діяльності у сфері інформації та комунікації [71; 94].

Міжнародні угоди, що є основним джерелом європейського інформаційного права, зокрема Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод, Європейська культурна конвенція, Європейська угода про обмін інформацією наукового, освітнього та культурного характеру та інші, регулюють змістові, технічні та професійні аспекти міжнародного обміну інформацією в Європі. Змістовий аспект регулювання стосується впливу та формування світової і національної громадської думки, а також є невід’ємною складовою зовнішньої і внутрішньої політики держав як суб’єктів міжнародного права. Змістовні норми проголошують право та свободу кожного на пошук, отримання й поширення інформації та ідеї будь- якими засобами незалежно від державних кордонів. Ще однією важливою правовою нормою є обмеження основних інформаційних прав і свобод з метою забезпечення правомірних вимог моралі, громадського порядку, пропаганди ідей, національної безпеки тощо [71; 94].

Традиційно в країнах Європейського Союзу значну увагу приділяють професійним аспектам адміністративно-правового регулювання професійної діяльності журналістів, тут найбільш вагомими є Резолюція (74) 26 Комітету міністрів Ради Європи «Про право на відповідь - стан особи відносно преси», Декларація Комітету міністрів Ради Європи «Про свободу вираження поглядів та інформації», Рекомендація № R (84) 3 Комітету міністрів Ради Європи «Про принципи телевізійної реклами», Рекомендація 1067 (1987) Парламентської асамблеї Ради Європи «Про культурний вимір мовлення в Європі», Рекомендація № R (89) 7 Комітету міністрів Ради Європи «Про принципи поширення відеозаписів насильницького, жорстокого чи порнографічного змісту», Резолюція 1003 (1993) Парламентської асамблеї Ради Європи «Про етичні принципи журналістики», Рекомендація № (94) 12 «Незалежність, дієвість та роль суддів», Рекомендація № R (94) 13 Комітету міністрів Ради Європи «Про заходи щодо сприяння прозорості ЗМІ», Резолюція № 1 Ради Європи «Майбутнє громадського мовлення», Резолюція № 2 Ради Європи «Свободи журналістів і права людини», Рекомендація 1276 (1995) Парламентської асамблеї Ради Європи «Про силу візуальних образів» та ін. [144].

Характерною рисою сучасного європейського інформаційного права є його вплив і взаємозв’язок із конституціями країн-членів міжнародних організацій. Демократичні принципи інформаційного права знайшли відбиття в конституціях розвинених країн Європи, а також у конституціях нових незалежних держав Центральної та Східної Європи, які стали на шлях побудови демократичного та плюралістичного суспільства. Конституція враховує прогресивний розвиток міжнародного права та національні інтереси. Саме в ній або в конституційних законах визначається верховенство міжнародної норми над внутрішньодержавною, права й обов’язки держави та громадян, а також обмеження цих прав відповідно до чинного законодавства [71; 94].

Таким чином, міжнародні джерела у сфері інформаційного суспільствам характеризуються такими особливостями:

- характерною рисою сучасного європейського інформаційного права є взаємодія загальноєвропейських норм і конституцій країн-учасниць;

- вагомими джерелами адміністративного права у сфері інформаційного суспільства є джерела права Європейського Союзу, серед яких - міжнародні угоди регіонального характеру, зокрема конвенції РЄ та ЄС (рекомендації, резолюції, директиви, регламенти, рішення, хартії, статути, програми, правила процедури тощо); внутрішнє законодавство країн-учасниць ЄС; міжнародні звичаї;

- до цих джерел належать основоположні джерела ЄС: Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод, Європейська культурна конвенція, Європейська угода про обмін інформацією наукового, освітнього та культурного характеру та ін.;

- традиційно в країнах Європейського Союзу значну увагу приділяють професійним аспектам адміністративно-правового регулювання професійної діяльності журналістів, серед яких найбільш вагомими є Резолюція (74) 26 Комітету міністрів Ради Європи «Про право на відповідь - стан особи відносно преси», Декларація Комітету міністрів Ради Європи «Про свободу вираження поглядів та інформації».

Усе вищевикладене дає можливість сформулювати такі висновки:

1) механізм правового регулювання у сфері інформаційного суспільства - це сукупність правових засобів, за допомогою яких забезпечується правовий вплив на суспільні відносини інформаційного суспільства шляхом переведення нормативності права в упорядкованість суспільних відносин у цій сфері, що здійснюваний за допомогою системи правових засобів і форм з метою ефективного забезпечення інформаційних прав, зокрема права збирати інформацію, права зберігати інформацію, права вільно використовувати інформацію і права поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб;

2) змістовна ознака механізму адміністративно-правового регулювання у сфері інформаційного суспільства складається з набору цілей: обов’язку публічної адміністрації попередити, не допустити та припинити протиправне посягання на права, свободи та публічні законні інтереси фізичних і юридичних осіб у сфері інформаційного суспільства та забезпечити притягнення винних осіб до адміністративної чи іншого виду юридичної відповідальності;

3) до елементів механізму адміністративно-правового регулювання у сфері інформаційного суспільства належать: норми адміністративного права та їх зовнішнє вираження - джерела адміністративного права; спеціальні принципи діяльності публічної адміністрації у сфері інформаційного суспільства; адміністративно-правові відносини у сфері інформаційного суспільства; адміністративно-правовий статус суб’єктів публічної адміністрації, яка забезпечує права і свободи у цій сфері; форми та методи діяльності суб’єктів публічної адміністрації та адміністративні процедури забезпечення прав свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб в інформаційному суспільстві;

4) конституційні джерела в аналізованій сфері поділяються на: негативні - визначення сфери, куди держава та інші особи не мають права втручатися (права на приватність); позитивні - конституційні норми, які гарантують фізичним і юридичним особам певну підтримку від держави; активні - визначені Конституцією України норми, які громадяни можуть використовувати за власною ініціативою;

5) вагомі адміністративно-правові норми, які забезпечують адміністративно-правове регулювання інформаційного суспільства, містяться в спеціальних законах України від 2 жовтня 1002 р. № 2657-ХІІ «Про інформацію», від 13 січня 2011 р. № 2939-УІ «Про доступ до публічної інформації», від 1 червня 2010 р. № 2297-УІ «Про захист персональних даних»;

6) внутрішні формалізовані норми адміністративного права у сфері інформаційного суспільства за їх зовнішнім виразом (джерелами) поділяються на ті, що містяться в Конституції України, рамочних і спеціальних законах України, постановах Кабінету Міністрів України та Верховної Ради України, наказах органів центральних і місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування;

7) європейські джерела у сфері інформаційного суспільства характеризуються тісною взаємодією загальноєвропейських норм і конституцій країн-учасниць, вони базуються на основоположних спеціальних джерелах ЄС (рекомендації, резолюції, директиви, регламенти, рішення, хартії, статути, програми, правила процедури тощо) та внутрішньому законодавстві країн-учасниць ЄС;

8) традиційно в країнах Європейського Союзу значну увагу приділяють професійним аспектам адміністративно-правового регулювання професійної діяльності журналістів (наприклад, Резолюція (74) 26 Комітету міністрів Ради Європи «Про право на відповідь - стан особи відносно преси»).

Отже, механізм адміністративно-правового регулювання у сфері інформаційного суспільства - це змістовна ознака (цілеспрямована на людину та її права) та формальна, як сукупність адміністративно-правових засобів, за допомогою яких забезпечується правовий вплив публічної адміністрації на суспільні відносини інформаційного суспільства шляхом переведення нормативності права в упорядкованість суспільних відносин у цій сфері, що здійснюваний за допомогою системи адміністративних засобів і форм з метою ефективного забезпечення інформаційних прав, зокрема права збирати інформацію, права зберігати інформацію, права вільно використовувати інформацію і права поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб.