Адміністративно-правові засади інформаційного суспільства

1.3. Права людини в інформаційному суспільства: адміністративно-правові аспекти

В Європейському Союзі права людини є найвищими цінностями [56]. Декларативно Конституція України повністю відповідає таким стандартам. Стаття 3 Основного Закону визначає: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави». Крім того стаття 22 Конституції уточнює: «Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними» [57]. Одним із провідних напрямків розширення невичерпних прав громадян є права людини в інформаційному суспільстві, які забезпечуються (гарантуються) публічною адміністрацією.

Конституцією України (ч. 2 ст. 34) визначено, що основними змістовими елементами у сфері інформаційного суспільства є низка суб’єктивних правоможностей - право збирати інформацію, право зберігати інформацію, право вільно використовувати інформацію і право поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб, які у свою чергу структуруються в інші різноманітні права. Крім того інформаційну складову мають також інші самостійні конституційні права, як узагальнену назву яких усе частіше в науковій літературі застосовують термін «інформаційні права» [61].

Такі положення Конституції України корелюються з основоположними міжнародними правовими актами. Так, відповідно до ст. 10 «Свобода вираження поглядів» Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Ради Європи кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію (підкреслено нами) без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками й відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації (курсив наш) або для підтримання авторитету і безсторонності суду [4].

Ми вважаємо, що українському суспільству треба розвитися на засадах інформаційного шляхом створення новітнього інформаційного ресурсу, і тоді права людини в інформаційному суспільстві стають провідною категорією вітчизняної юриспруденції.

На думку П. Рабіновича, будь-яке право людини - це право на задоволення певних її потреб. У цьому виявляється (окрім іншого) гуманістичність потребової інтерпретації прав людини і вбачається чи не найістотніша її перевага. Крім того академік НАПрН України із посилкою на інших вчених наводить такі дефініції: права людини - це певним чином унормована її свобода; права людини - це певні її потреби чи інтереси; права людини - це її вимоги про надання певних благ, адресовані суспільству, державі, законодавству; права людини - це умови та блага (матеріальні, духовні), необхідні для нормального функціонування індивіда; права людини - це певний вид, частина (форма існування, спосіб вияву) моралі [126].

П. Рабінович за критерієм видів (груп, комплексів) індивідуальних потреб, які задовольняються за посередництвом здійснення, використання певних прав, передусім виділяє фізичні права (за іншою термінологією - життєві, вітальні чи соматичні), здійснення яких задовольняє найважливіші, базові, визначальні потреби людини в забезпеченні її біологічного, «тілесного» існування, виживання, безпечного психофізичного розвитку. У разі порушення, руйнації, ліквідації прав цієї групи втрачають сенс, зводяться нанівець будь-які права людини, що належать до інших груп [126].

На думку вчених Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого, інформаційні права і свободи людини та громадянина належать до так званих прав «першого покоління» - громадянських, політичних, які першочергово визначалися невід’ємною частиною людської гідності [55].

Учені у сфері цивільного права уточнюють, що інформаційні права першого покоління, які визначають невідчужувані так звані «негативні свободи», виражаються в недоторканності особистості людини та можуть бути обмежені виключно на законних підставах в інтересах національної безпеки, суспільного порядку і добробуту, прав людини тощо. Зокрема ними є: право на ім’я, його зміну і використання (ст. 294-296 ЦК); право на таємницю особистого життя (ст. 301 ЦК); право на особисті папери та розпорядження ними (ст. 303-305 ЦК); право на таємницю кореспонденції (ст. 306 ЦК); права особи, пов’язані з фото-, кіно-, теле- та відеозйомкою (ст. 307-308 ЦК); право на свободу літературної, художньої, наукової та технічної творчості (ст. 309 ЦК) [146].

П. Рабінович, крім зазначених вище прав людини, визначає також економічні права, здійснення яких задовольняє потреби людини в її індивідуальній самореалізації в господарській (економічній) діяльності, зокрема шляхом участі у виробництві матеріальних благ, у наданні послуг або у підприємництві; політичні права, які задовольняють потреби людини у визначенні загальних соціальних умов її індивідуального існування й розвитку через її участь в управлінні суспільством (його осередками, об’єднаннями) і державою [126].

З погляду міжнародного права Б. Кормич також визначає, що свобода думки і слова належать до так званих прав «першого покоління» - громадянських і політичних прав, які від початку вважалися та вважаються невід’ємною частиною людської особистості. Права і свободи людини в сфері інформації є важливим чинником, що визначає не лише умови існування конкретного індивіда, але є й багато в чому визначає долю політичного устрою держави. Першим фундаментальним міжнародно- правовим актом у рамках Хартії про права людини є Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. Ця декларація містить комплекс юридичних гарантій, що визначають зміст і сутність інформаційної безпеки особи. Так, норми статті 19 Загальної декларації прав людини встановлюють, що «кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів» [26; 60].

Загалом Б. Кормич визначає, що правовий статус людини як суб’єкта інформаційних відносин ґрунтується на двох основних її правах: по-перше, це право людини вільно, безперешкодно, на власний розсуд бути суб’єктом інформаційних процесів, шукати, одержувати й поширювати інформацію, причому це право не пов’язане з територіальною юрисдикцією держави і не обмежується територіально державними кордонами; по-друге, це право людини на захист від неправомірного інформаційного втручання, яке охоплюється англійським терміном «privacy», тобто правом на конфіденційність інформації щодо особистого життя та правом на захист від розповсюдження вигаданої та перекрученої інформації, що завдає шкоди її честі й репутації [60].

Вагомі міжнародні правові норми містяться в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, прийнятому Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р. Аналогічна за змістом, але відмінна за формою викладення в правових нормах конструкція відтворена і в Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. Ця Конвенція є особливо актуальною для України з огляду на ратифікований нашою державою Протокол 11, який передбачає можливість захисту прав і свобод, установлених Конвенцією в Європейському суді з прав людини. Причому в такому разі слід звернути увагу не лише на самі правові норми, викладені у відповідних статтях Конвенції, але й на практику Суду з їх застосування та тлумачення, оскільки ця практика має прецедентний характер і використовується при прийнятті подальших рішень Суду з аналогічних питань. Ст. 10 Конвенції встановлює свободу вираження поглядів, згідно з якою «кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів» [55; 60].

Практика Суду значною мірою конкретизує вищезазначену норму, де можна виділити такі позиції: термін «вираження поглядів» охоплює представлення інформації в будь-якій формі (документи, промови, зображення, дії, що виражають позицію чи подають інформацію тощо), а також за допомогою будь-яких засобів (друковані та електронні ЗМІ, кінофільми, вистави тощо). Особа, що висловила свої погляди, а не факти, не може бути зобов’язана їх доводити [60].

Нормами ст. 8 Конвенції встановлюється право на повагу до приватного і сімейного життя, згідно з яким «кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції». У контексті цієї норми можна зокрема відзначити таке: дотримання права на приватне життя передбачає обов’язок держави контролювати як діяльність органів публічної влади та їх посадових осіб, так і діяльність фізичних та юридичних осіб; навіть якщо факт збирання інформації про особисте життя є виправданим з точки зору закону, її подальше зберігання або використання може становити правопорушення; при забезпеченні таємниці кореспонденції держава не зобов’язана забезпечувати зразкове функціонування поштових послуг [60; 83].

Питання реалізації та захисту окремих видів прав людини у сфері інформації відбито в низці інших актів міжнародного права. Серед таких актів найбільш визначними є такі: Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступу до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (підписана 28 червня 1998 р. у м. Орхус, Данія), яка визначає основні принципи надання громадськості екологічної інформації органами державної влади та місцевого самоврядування; Конвенція про захист осіб стосовно автоматизованої обробки даних особистого характеру (підписана в Страсбурзі 28 січня 1981 р.), метою якої є забезпечення на території кожної держави-учасниці для кожної особи, незалежно від її національності або мешкання, поваги її прав і основних свобод, зокрема права на недоторканність особистого життя, стосовно автоматизованої обробки даних особистого характеру, що її стосуються. Конвенцією визначаються (ст. 5) основні вимоги до даних особистого характеру, що піддаються автоматизованій обробці, згідно з якими ці дані отримуються та обробляються сумлінно та законно; зберігаються для визначених і законних цілей та не використовуються у спосіб, несумісний з цими цілями; мають бути адекватними, відповідними і ненадмірними з точки зору цілей, заради яких вони зберігаються; мають бути точними та в разі необхідності мають поновлюватися; зберігаються у форматі, який дозволяє ідентифікувати суб’єктів даних не довше, ніж це необхідно для мети, заради якої такі дані зберігаються [60; 83].

З погляду вітчизняного конституційного законодавства, Конституція України, установлюючи комплекс прав людини в галузі інформації, що базується на міжнародних правових стандартах у цій галузі, головним чином відтворює як концептуально, так і змістовно відповідні їх положення.

Ключовими для визначення прав і свобод людини в галузі інформації є норми ст.ст. 34 та 32 Основного Закону [56; 60]. Так, ст. 34 Конституції визначає право на свободу слова та право на інформацію, згідно з якими кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань; кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Ч. 3 ст. 34 Конституції містить вичерпний перелік випадків обмеження цього права. Крім того ст. 40 Конституції встановлює право на звернення - механізм, за допомогою якого особа може реалізовувати свої права та законні інтереси у відносинах з органами публічної влади, зокрема в тому, що стосується доступу та отримання інформації від цих органів. Згідно з нормами цієї статті всі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення й дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. Установлене ст. 34 Конституції право є «активним». Це право людини може розумітися як можливість будь-яким способом та в будь-якій формі бути учасником інформаційних відносин, окрім випадків наявності прямих заборон з боку закону [56; 60].

Інша група прав людини в галузі інформації, установлена Конституцією, спрямована на обмеження інформаційного втручання в приватні справи особи з боку держави і третіх осіб. Названі норми мають насамперед захисний характер щодо конкретних правових відносин в інформаційній сфері. Гарантії права людини на невтручання в особисте життя базуються насамперед на нормі ст. 32 Конституції, яка зокрема забороняє збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Також нормами цієї статті визначаються основні механізми забезпечення такого права. Першим із них (ч. 3 ст. 32 Конституції) є право громадянина знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Це право дозволяє встановити сам факт збирання інформації про особу органами публічної влади та їх посадовими особами, визначити їх зміст і на основі цього встановити ступінь правомірності таких дій [56; 60].

Механізм конституційного гарантування (ч. 4 ст. 32 Конституції) судового захисту прав полягає у вимозі спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї; вимагати вилучення будь-якої інформації; відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням і поширенням такої недостовірної інформації [56; 60].

Похідним від права на невтручання в особисте життя є право на таємницю кореспонденції, оскільки фактично цим правом установлюється додаткова гарантія щодо невтручання в особисте життя людини. У рамках Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (ст. 8) ці права розглядають у комплексі. У Конституції України це право встановлюється окремою ст. 31, згідно з якою кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції [56; 60].

Ці основні права людини в інформаційній сфері підкріплюються й розширюються низкою інших конституційних норм. Так, слід назвати норми ст. 15 Конституції України, що зокрема встановлює політичну й ідеологічну багатоманітність суспільного життя і забороняє цензуру; норми ст. 21 закріплюють невідчужуваність та непорушність прав і свобод людини; норми ст. 28 визнають право людини на повагу до її гідності, забороняють піддавати людину катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню; забороняють піддавати людину без її вільної згоди медичним, науковим чи іншим дослідам. Також велике значення має ст. 41 Конституції України, яка зокрема визначає право кожного володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності та встановлює непорушність права приватної власності [56; 60].

Учені вважають, що інформаційні права людини - це гарантовані державою можливості людини задовольняти її потреби в отриманні, використанні, поширенні, охороні й захисті необхідного для життєдіяльності обсягу інформації [119].

К. Калюжний дає визначення, що інформаційні права людини - це гарантовані державою можливості людини задовольняти її потреби в отриманні, використанні, поширенні, охороні й захисті необхідного для життєдіяльності обсягу інформації [55]. Він аналізує статтю 54 Конституції України, яка гарантує право кожного на свободу творчості і право доступу до культурних цінностей. З одного боку, зазначена стаття гарантує культурні та економічні права, а з іншого - вони можуть бути віднесені й до інформаційних, адже встановлено, що громадянам України гарантується свобода літературної, художньої, наукової та технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з іншими видами інтелектуальної діяльності. Відповідно закріплюється і право громадян на доступ до культурних цінностей.

Розглядаючи інформаційні права громадян, не можемо не звернути увагу на право кожного громадянина на одержання кваліфікованої правової допомоги. Тобто кожен громадянин відповідно до ст. 59 Конституції України має право на одержання кваліфікованої правової допомоги, складовою якої є правова інформація. Конституція України гарантує кожному громадянинові право на освіту. В основі цього права лежить вільний інформаційний обмін між людьми., адже процес навчання означає насамперед пошук і отримання необхідної інформації [55].

На думку вченого, аналіз норм щодо суспільно необхідної інформації дає підстави виокремити таке інформаційне право людини: право на суспільно необхідну інформацію. Причому це право у встановлених випадках переважає право на захист і охорону інформації з обмеженим доступом. Тобто відмінність права людини на суспільно необхідну інформацію від права на інформацію загалом полягає у предметі відповідних прав: у першому випадку - це інформація з обмеженим доступом, у другому - відкрита інформація [55].

Проте, на думку Т. Костецької, цілісність правового регулювання в інформаційній сфері на сьогодні все ще відсутня, наявні нечіткість, неузгодженість, суперечливість норм, актів законодавства, неузгоджений понятійно-категоріальний апарат тощо. Особливо ця проблема стала очевидною після набрання чинності вагомих за своїм значенням законів України: від 2 жовтня 1002 р. № 2657-ХІІ «Про інформацію»», від 13 січня 2011 р. № 2939-УІ «Про доступ до публічної інформації», від 1 червня 2010 р. № 2297-УІ «Про захист персональних даних» [29]. Розроблення юридичною наукою основоположних понять, категорій, їх адекватне застосування в нормативно-правових актах, офіційних документах концептуального та іншого характеру залишається нагальною проблемою [61].

Закон України від 2 жовтня 1002 р. № 2657-ХІІ «Про інформацію» визначає, що право на інформацію забезпечується: створенням механізму реалізації права на інформацію; створенням можливостей для вільного доступу до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів, інших інформаційних банків, баз даних, інформаційних ресурсів; обов’язком суб’єктів владних повноважень інформувати громадськість і засоби масової інформації про свою діяльність і прийняті рішення; обов’язком суб’єктів владних повноважень визначити спеціальні підрозділи або відповідальних осіб для забезпечення доступу запитувачів до інформації; здійсненням державного і громадського контролю за додержанням законодавства про інформацію; установленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію [31].

При цьому чітко визначено, що право на інформацію може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету й неупередженості правосуддя. Право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім суб’єктам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом [31].

Таким чином, загальні адміністративно-правові аспекти прав людини в інформаційному суспільстві полягають у праві громадян мати безперешкодний допуск, який забезпечується публічною адміністрацією, до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів, інших інформаційних ресурсів та в чіткому і прозорому законодавчому визначенні обмежень у цій сфері.

Закон України від 13 січня 2011 р. № 2939-УІ «Про доступ до публічної інформації» визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що перебуває у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес. Метою цього Закону є забезпечення прозорості та відкритості суб’єктів владних повноважень і створення механізмів реалізації права кожного на доступ до публічної інформації. Згідно з цим Законом право на доступ до публічної інформації гарантується: обов’язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом; визначенням розпорядником інформації спеціальних структурних підрозділів або посадових осіб, які організовують у встановленому порядку доступ до публічної інформації, якою він володіє; максимальним спрощенням процедури подання запиту та отримання інформації; доступом до засідань колегіальних суб’єктів владних повноважень, крім випадків, передбачених законодавством; здійсненням парламентського, громадського та державного контролю за дотриманням прав на доступ до публічної інформації; юридичною відповідальністю за порушення законодавства про доступ до публічної інформації [30].

Таким чином, фізичним і юридичним особам в Україні публічною адміністрацією має забезпечуватися право на допуск до публічної інформації та її своєчасне оприлюднення.

Практично протилежну місію має Закон України 1 червня 2010 р. № 2297-УІ «Про захист персональних даних», що врегульовує правові відносини, пов’язані із захистом і обробкою персональних даних, та спрямований на захист основоположних прав і свобод людини і громадянина, зокрема права на невтручання в особисте життя у зв’язку з обробкою персональних даних. При цьому обробка персональних даних здійснюється відкрито і прозоро із застосуванням засобів та у спосіб, що відповідають визначеним цілям такої обробки; у разі зміни визначеної мети обробки персональних даних на нову мету, яка є несумісною з попередньою, для подальшої обробки даних володілець персональних даних має отримати згоду суб’єкта персональних даних на обробку його даних відповідно до зміненої мети, якщо інше не передбачено законом; персональні дані мають бути точними, достовірними та оновлюватися в міру потреби, визначеної метою їх обробки; склад і зміст персональних даних мають бути відповідними, адекватними та ненадмірними стосовно визначеної мети їх обробки; первинними джерелами відомостей про фізичну особу є: видані на її ім’я документи; підписані нею документи; відомості, які особа надає про себе; обробка персональних даних здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб’єкта персональних даних, або у випадках, передбачених законами України, у порядку, установленому законодавством; не припускається обробка даних про фізичну особу, які є конфіденційною інформацією, без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини; якщо обробка персональних даних є необхідною для захисту життєво важливих інтересів суб’єкта персональних даних, обробляти персональні дані без його згоди можна до часу, коли отримання згоди стане можливим; персональні дані обробляються у формі, що допускає ідентифікацію фізичної особи, якої вони стосуються, не довше, ніж це необхідно для законних цілей, з якими вони збиралися або надалі оброблялися; подальша обробка персональних даних в історичних, статистичних чи наукових цілях може здійснюватися за умови забезпечення їх належного захисту [29].

Крім того, відповідно до аналізованого Закону суб’єкт персональних даних має право: знати про джерела збирання, місцезнаходження своїх персональних даних, мету їх обробки, місцезнаходження або місце проживання (перебування) володільця чи розпорядника персональних даних або дати відповідне доручення щодо отримання цієї інформації уповноваженим ним особам, крім випадків, установлених законом; отримувати інформацію про умови надання доступу до персональних даних, зокрема інформацію про третіх осіб, яким передаються його персональні дані; на доступ до своїх персональних даних; отримувати не пізніш як за тридцять календарних днів з дня надходження запиту, крім випадків, передбачених законом, відповідь про те, чи обробляються його персональні дані, а також отримувати зміст таких персональних даних; пред’являти вмотивовану вимогу володільцю персональних даних із запереченням проти обробки своїх персональних даних; пред’являти вмотивовану вимогу щодо зміни або знищення своїх персональних даних будь-яким володільцем і розпорядником персональних даних, якщо ці дані обробляються незаконно чи є недостовірними; на захист своїх персональних даних від незаконної обробки та випадкової втрати, знищення, пошкодження у зв’язку з умисним приховуванням, ненаданням чи несвоєчасним їх наданням, а також на захист від надання відомостей, що є недостовірними чи ганьблять честь, гідність і ділову репутацію фізичної особи; звертатися зі скаргами на обробку своїх персональних даних до Уповноваженого або до суду; застосовувати засоби правового захисту в разі порушення законодавства про захист персональних даних; вносити застереження стосовно обмеження права на обробку своїх персональних даних під час надання згоди; відкликати згоду на обробку персональних даних; знати механізм автоматичної обробки персональних даних; на захист від автоматизованого рішення, яке має для нього правові наслідки [29].

Таким чином, розвиваючи негативний статус невладних фізичних і юридичних осіб як сферу, що відмежована їм законом і яка має забезпечуватися публічною адміністрацією від втручання інших осіб (право на приватність), законодавець в Україні визначив право громадян на невтручання в особисте життя у зв’язку з обробкою персональних даних.

Однак у цілому правильне позитивне концептуальне регулювання у сфері інформаційного суспільства в Україні наражається на низку невирішених проблем: слабке використання потенціалу інформаційних технологій щодо модернізації економіки й суспільства; відсутнє чітке розмежування компетенції та повноважень органів державної влади й органів місцевого самоврядування при впровадженні інформаційно-комунікаційних технологій у систему державного управління, координації їх діяльності в цій сфері; недостатнє забезпечення доступності якісних адміністративних послуг усім суб’єктам інформаційного суспільства та гарантій їх відповідності затвердженим державним вимогам; недостатнє об’єктивне урахування світового досвіду у сфері розвитку інформаційного суспільства; поширеність практики делегування органами державної влади їхніх повноважень з надання адміністративних послуг під приводом необхідності експлуатації інформаційно-телекомунікаційних систем і комплексів, що призводить до втрати контролю над собівартістю адміністративних послуг і над ціноутворенням на такі послуги; відсутність системності в діяльність органів державної влади в галузі інформатизації [4].

Провідним у цьому напрямку є забезпечення авторських прав фізичних і юридичних осіб [36]. Як приклад порушення авторських прав наводимо вимоги МОН щодо процедур написання й захисту дисертацій. Оскільки кожен дисертант зобов’язаний надавати безкоштовно текст власного дисертаційного дослідження до відповідних національних бібліотек, виникає питання: на якій підставі ці установи порушують права інтелектуальної власності авторів дисертацій, здійснюючи незаконне розповсюдження дисертаційних робіт (результатів інтелектуальної діяльності, тобто інтелектуальну власність дисертантів), заробляючи при цьому чималі кошти. Отже, за цього випадку головним порушником, а саме крадієм інтелектуальної власності, є держава в персоні чиновників державних бібліотек, які крадуть інтелектуальну власність і при цьому наживаються. Ми вже не кажемо про те, що облік продажу робіт відсутній, а це означає, що ті працівники здійснюють умисне ухилення від сплати податків. Тому з позицій права можна сміливо казати про наявність правопорушення. То про який державний захист інтелектуальної власності, створення державою механізмів захисту інформаційних прав і свобод можна говорити? [69].

Усе вищевикладене дає можливість сформулювати такі висновки щодо адміністративно-правових аспектів права людини в інформаційному суспільстві:

1) адміністративно-правові аспекти прав людини в інформаційному суспільства (адміністративні права людини в інформаційному суспільстві) є не роздільними з діяльністю публічної адміністрації. Іншими словами, до таких прав належать лише ті природні, конституційні, цивільні права людини, які забезпечуються (або потенційно можуть забезпечуватися) публічною адміністрацією;

2) адміністративні права людини в інформаційному суспільстві базуються на розумінні того, що вони спрямовані на задоволення інформаційних потреб та інтересів індивіда, які необхідні йому для нормального функціонування за дотримання моральних засад суспільства;

3) інформаційні права першого покоління визначають невідчужувані (негативні свободи), що виражаються в недоторканності особистості: право на ім’я, особисті папери, таємницю кореспонденції, на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості;

4) з погляду міжнародного права до адміністративних прав у сфері інформаційного суспільства слід віднести: свободу переконань і на вільне їх виявлення; свободу шукати, одержувати й поширювати інформацію; право людини на захист від неправомірного інформаційного втручання (право на конфіденційність інформації щодо особистого життя);

5) вітчизняні конституційні норми визначають такі інформаційні права, які мають забезпечуватися публічною адміністрацією: право на свободу слова; право на інформацію (ст. 34), право на звернення (ст. 40); обмеження інформаційного втручання в приватні справи особи з боку держави і третіх осіб (ст. 32); право громадянина знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе (ст. 32); право на таємницю кореспонденції (ст. 31); право кожного на свободу творчості і право доступу до культурних цінностей (54); право на отримання екологічної та правової інформації.

Отже, адміністративні права людини в інформаційному суспільстві - це визначені в такому суспільстві права (на свободу слова, право на інформацію та звернення, на таємницю кореспонденції, право кожного на свободу творчості та ін.), які відповідно до визначеної компетенції мають забезпечуватися публічною адміністрацією.