Адміністративно-правові засади інформаційного суспільства

1.2. Спеціальні принципи адміністративного права у сфері інформаційного суспільства

У першому підрозділі нами доведено, що інформаційне суспільство як об’єкт адміністративно-правових відносин - це різноманітні блага у формі ефективного виявлення, фіксації та переробки інформації, технологій (персональні комп’ютери, інформаційні послуги та ін.), виробництва знань (наука, мистецтво, освіта та ін.), публічних технологій (електронні демократія, уряд, самоврядування, партії та вибори), інформаційної економіки (інформаційні товари і послуг: освіта, правова система, видавнича сфера, ЗМІ, комп’ютерне виробництво), культури інформаційного суспільства (цивілізовані правила надання, сприймання та користування інформацією), які становлять публічну цінність для споживачів інформаційних ресурсів, а також діяння суб’єктів публічної адміністрації щодо забезпечення прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб в інформаційному суспільстві, які здійснюються на основі адміністративно-правових норм.

О. Скакун під принципом права визначає загальноприйняті норми-ідеї найвищого авторитету, що слугують основними засадами правового регулювання суспільних відносин, спрямовують їх учасників на встановлення соціального компромісу й порядку. До ознак принципів права вона відносить такі: вони є нормами-ідеями найвищого авторитету - не будучи конкретними правилами поведінки, мають регулятивний характер завдяки загальності, загальнообов’язковості; об’єктивно зумовлені соціальним середовищем, характером суспільних відносин (економічних, політичних, культурно-ідеологічних тощо) і мають зворотний на них вплив; є ідеологічним витвором, результатом розвитку правової свідомості суспільства, передусім співтовариства юристів, і водночас спрямовані на сприяння зростанню правосвідомості суспільства, його культури; є історико - практичними за походженням (їх творить епоха, факти і події, що переходять в юридичні факти й суб’єктивні права; сформована практика людей, їх потреби й інтереси; суспільні відносини) й універсальними за невизначеністю строку існування (у них різний «життєвий цикл»; чимало їх існує з часів античності); є ідейною основою для об’єктивного права, концентровано виражають закономірності його розвитку, сутність і соціальне призначення; описують (конкретизують) установлене право, вносять однаковість у систему правових норм; слугують основними засадами правового регулювання суспільних відносин, надають злагодженості всьому його механізмові, постають орієнтирами формування та вдосконалення правової системи, є її каркасом, опорою, відображають об’єктивно чинні зв’язки між елементами правової та соціальної систем; усувають суперечності, що виникають між ними; зумовлюють напрямки нормотворчої, правозастосовної та інших форм правової діяльності; акумулюють світовий досвід розвитку права, утілюють демократичні й гуманістичні традиції та одночасно становлять правові цінності, що входять до світової правової скарбниці [136].

Наведемо й альтернативні визначення принципів права. Так, О. Уваров під принципом права розуміє систему вимог до належної та можливої поведінки людей, які відображають визнані в суспільстві цінності й утворюють спрямовану на регулювання суспільних відносин ієрархічну єдність. Кожна вимога, що становить зміст принципу права, також може набувати статусу принципу права, але нижчого рівня. Уся система принципів права становить собою певне розгортання принципу справедливості через виведення з його змісту системи вимог, яким має відповідати регулювання суспільних відносин [147].

Принципи права уособлюють ті правові цінності, на яких будується правова система та завдяки яким вона може набути цілісного характеру. Тому саме основоположні принципи права мають розглядатися як інтегрувальний елемент правової системи. Ознаками принципів права є їх імперативність, нормативність, найвища стабільність, високий рівень узагальненості й абстрагування, фундаментальний характер, внутрішня єдність, об’єктивна зумовленість, ідеологічність, історичність. Принципи права виконують регулятивну, системоутворювальну, ціннісну функцію. У теорії права найбільш поширеною є класифікація принципів права за сферою їх дії в межах системи права. У такому разі в системі виокремлюються загальні принципи права, міжгалузеві, галузеві принципи, принципи підгалузей та інститутів права. Крім того в системі принципів права необхідно виділити: 1) основоположні принципи; 2) інші (похідні) принципи.

Ця класифікація відштовхується від значення тих чи інших принципів для системи права. Основоположними принципами права є свобода, справедливість, рівність і гуманізм. Ці принципи можуть витримати як нормативну, так і емпіричну перевірку. Основоположні принципи права впливають на всі елементи правової культури суспільства й особи. Урахування й додержання цих принципів є стрижневими критеріями в оцінюванні головних індикаторів правової культури суспільства: стану додержання прав людини, ступеня реалізації принципу верховенства права, рівня правосвідомості суспільства, якості юридичної освіти, рівня розвитку юридичної науки, стану законності, стану практичної роботи суду та правоохоронних органів [7].

У теорії адміністративного права під принципами адміністративного права розуміють основні вихідні, об’єктивно зумовлені засади, на яких базується діяльність суб’єктів адміністративного права, забезпечуються права та свободи людини і громадянина, нормальне функціонування громадянського суспільства та держави. Принципи адміністративного права поділяються на: 1) загальні принципи адміністративного права; 2) спеціальні галузеві принципи адміністративного права: а) основні галузеві принципи адміністративного права; б) спеціальні принципи окремих інститутів адміністративного права [2].

Зазначений підхід придатний і для нашого дослідження - з тим доповненням, що вагоме місце у сфері інформаційного суспільства займають принципи міжнародного права.

У теорії адміністративного права існують певні тенденції щодо розуміння принципів діяльності публічної адміністрації у сфері інформаційного суспільства. На думку Ю. Мосенко, до принципів здійснення державної інформаційної політики належать такі: рівність прав усіх учасників інформаційних відносин у наданні, отриманні, зберіганні та поширенні інформації; регулярність і своєчасність надання інформації; достовірність і повнота інформації; оперативність і доступність інформації, що розкривається; дотримання конфіденційності відносно інформації, що становить державну, службову чи комерційну таємницю; принцип інтеграції єдиного інформаційного простору України до світового інформаційного простору; інформаційне забезпечення; свобода використання інформації [84].

Аналізуючи проблему принципів співпраці податкових органів із засобами масової інформації, Т. Яцук виділяє такі вихідні умови: довіри (будь-яка інформаційна співпраця починається зі створення атмосфери довіри); наповнення контекстом (програма інформування має відповідати реаліям навколишнього середовища); наповнення змістом (повідомлення має сенс для одержувачів і є сумісним з їх системою цінностей); ясності (повідомлення має бути викладене якомога простіше); безперервності та послідовності (для того щоб надійно донести до адресата якесь повідомлення, потрібно його багато разів повторити); використання вже наявних каналів інформування - тих, які одержувачі знають і поважають; урахування можливостей аудиторії (під час передання інформації необхідно враховувати можливості аудиторії); соціального партнерства (передбачає налагодження конструктивної взаємодії між державними органами та засобами масової інформації при вирішенні соціально значущих проблем і наданні конкретних послуг податковими органами) [164].

Під егідою Організації Об’єднаних Націй у 2003 і 2005 роках у два етапи було проведено Всесвітній саміт з інформаційного суспільства (ВСІС) [161]. Проведення Саміту стало значною подією як для ООН, органи якої відіграли провідну керівну роль в його організації, так і для всіх зацікавлених у побудові інформаційного суспільства сторін [13]. На першому етапі цієї конференції було прийнято так звану Женевську Декларацію принципів, глобальною метою яких є побудова інформаційного суспільства в новому тисячолітті. Тим самим було засвідчено спільне бачення інформаційного суспільства. Основні параметри в адміністративному аспекті ми проаналізуємо нижче.

Інформаційне суспільство має бути орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх, у ньому кожен може створювати інформацію і знання, мати до них доступ, користуватися й обмінюватися ними, даючи змогу окремим особам, громадам і народам повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи своєму сталому розвиткові й підвищуючи якість свого життя. Провідним завданням інформаційних і комунікаційних технологій використання є подолання крайньої бідності й голоду; забезпечення загальної початкової освіти; сприяння рівності чоловіків і жінок; скорочення дитячої смертності; поліпшення охорони материнства; боротьба з ВІЛ/СНІД та іншими захворюваннями; сприяння екологічній сталості й розвитку глобального партнерства з метою розвитку для досягнення більш мирного, справедливого і розвиненого світу. Кожний, де б він не перебував, мусить мати можливість брати участь в інформаційному суспільстві, і нікого не можна позбавити пропонованих цим суспільством благ [13; 95; 161].

Таким чином, у цьому разі ми маємо класичний для вітчизняного адміністративного права принцип людиноцентристського спрямування діяльності публічної адміністрації [1], в аналізованому випадку інформаційного суспільства в цілому, відповідно до якого воно має найповніше забезпечувати інтереси всіх людей щодо можливості доступу й користування знаннями та інформацією і створенням умов для продукування такої інформації й нових знань самостійно.

Другим похідним від класичного принципу адміністративного права щодо зв’язаності публічної адміністрації законом є зобов’язання публічних органів і посадових осіб суворо дотримуватися положень статті 29 Загальної декларації прав людини, що при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлено законом виключно з метою забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку й загального добробуту в демократичному суспільстві [13; 95; 161].

Провідним напрямком легітимного втручання суб’єктів публічної адміністрації в діяльність суб’єктів інформаційного суспільства є заходи щодо зміцнення інформаційної безпеки й безпеки мереж, підтвердження достовірності, захист недоторканності приватного життя і прав споживачів, підвищення довіри з боку користувачів ІТ. Необхідно формувати, розвивати і впроваджувати глобальну культуру кібербезпеки [13; 95; 161].

Таким чином, другою основоположною засадою діяльності публічної адміністрації у сфері інформаційного суспільства є принцип зв’язаності публічної адміністрації міжнародним правом і національним законодавством під час їх негативного втручання в діяльність невладних фізичних і юридичних осіб.

Державні органи мають втручатися в належних випадках для корегування хиб ринкових механізмів, підтримки добросовісної конкуренції, залучення інвестицій, сприяння розвитку інфраструктури ІТ і пристроїв, максимального використання економічних і соціальних благ, слугування національним пріоритетам.

Поряд із цим, з боку позитивного впливу суб’єкти публічної адміністрації є зобов’язальними і мають здійснювати значну кількість заходів щодо розвитку засад інформаційного суспільства. До таких заходів належать: створення нових форм солідарності, партнерства і співробітництва між державними органами та іншими заінтересованими сторонами, зокрема приватним сектором, громадянським суспільством і міжнародними організаціями; розвиток цифрової солідарності як на національному, так і на міжнародному рівнях; поліпшення доступу до інформаційної та комунікаційної інфраструктури й технологій, а також до інформації і знань; підвищення довіри й безпеки при застосуванні ІТ; заохочування культурного різноманіття, приділення уваги етичним аспектам інформаційного суспільства; а також заохочування міжнародного й регіонального співробітництва [13; 95; 161].

Таким чином, з погляду позитивного впливу суб’єктів публічної адміністрації на інформаційне суспільство, воно характеризується своєю забезпечувальною роллю. Іншими словами, маємо принцип зобов’язальної ролі суб’єктів публічної адміністрації в системі інформаційного суспільства щодо якнайповнішого забезпечення у цій сфері прав, свобод і законних інтересів невладних фізичних і юридичних осіб.

Наука відіграє центральну роль у розвитку інформаційного суспільства. Освіта, знання, інформація та зв’язок складають основу розвитку людини, її ініціативності і благополуччя. ІТ слід розглядати як інструмент, а не як самоціль утілення в життя спільного бачення інформаційного суспільства для себе і для майбутніх поколінь [13; 95; 161].

Відповідно до законодавства України наукова діяльність - це інтелектуальна творча діяльність, спрямована на одержання нових знань і (або) пошук шляхів їх застосування, основними видами якої є фундаментальні та прикладні наукові дослідження [121].

В Україні діють державні, комунальні, приватні наукові установи, які є юридичними особами і мають рівні права у провадженні наукової, науково - технічної та інших видів діяльності. Комунальні наукові установи утворюються у формі комунальних підприємств. Наукова установа діє на підставі статуту (положення) чи іншого установчого документа, що затверджуються в установленому порядку. Наукова установа може мати статус неприбуткової організації [121].

Науковий працівник провадить наукову (науково-технічну, науково- організаційну, науково-педагогічну) діяльність у наукових установах, вищих навчальних закладах, наукових підрозділах установ, організацій, підприємств. Науковий працівник має право: бути членом і брати участь у діяльності професійних спілок, громадських об’єднань і політичних партій; приймати вмотивоване рішення щодо відмови брати участь у науковій (науково-технічній) діяльності, результати якої можуть мати негативні наслідки для самого наукового працівника або іншої людини, суспільства, навколишнього природного середовища або порушують наукову етику; на матеріальну підтримку виконуваних досліджень за рахунок коштів державного бюджету та інших джерел фінансування відповідно до законодавства України; на іменні та інші стипендії, а також премії, що встановлюються державою, юридичними та фізичними особами; на об’єктивну оцінку своєї діяльності та отримання матеріальної винагороди відповідно до кваліфікації, наукових результатів, якості та складності виконуваної роботи, а також одержання доходу чи іншої винагороди від реалізації наукового або науково-технічного (прикладного) результату своєї діяльності; провадити науково-педагогічну діяльність, надавати консультативну допомогу, а також бути експертом відповідно до законодавства України; працювати за сумісництвом, зокрема на керівних наукових і науково-педагогічних посадах, за умови забезпечення уникнення конфлікту інтересів; провадити підприємницьку діяльність відповідно до законодавства України [121].

Науковий працівник зобов’язаний: проводити наукові дослідження та науково-технічні (експериментальні) розробки відповідно до укладених договорів (контрактів); представляти результати наукової та науково- технічної діяльності шляхом наукових доповідей, публікацій тощо; проходити в установленому порядку атестацію на відповідність займаній посаді; постійно підвищувати свою кваліфікацію [121].

При цьому молоді вчені та інші молоді люди є майбутнім трудовим ресурсом і провідними творцями ІТ та тими, хто найшвидше опановує ІКТ. Тому вони мають отримати всі можливості для навчання, творення, здійснення свого внеску, підприємництва і прийняття рішень. Особливу увагу слід приділяти тим молодим людям, які поки не мають можливості повною мірою користатися з переваг, що надаються ІТ. Тож треба забезпечити, що при розробці ІТ та наданні послуг вони будуть доступні всім дітям незалежно від їхнього місця проживання. Крім того ІТ-технології мають бути доступні маргінальним й іншим уразливим групам суспільства, включаючи мігрантів, внутрішньо переміщених осіб і біженців, безробітних і знедолених людей, меншостей і кочових народів. Має бути враховано особливі потреби людей похилого віку та осіб з обмеженими можливостями. Треба надавати можливості бідним, особливо тим, що проживають у віддалених сільських і маргіналізованих міських районах, доступу до інформації та використання ІТ як інструмента, що допомагає їм у їхніх зусиллях позбутися бідності. В умовах розвитку інформаційного суспільства першочергова увага мусить бути приділена особливому становищу корінних народів, а також збереженню їхньої спадщини і культурного надбання. Слід звертати особливу увагу на специфічні потреби жителів країн, що розвиваються, країн із перехідною економікою, найменш розвинутих країн [13; 95; 161].

Таким чином діє принцип повноти охоплення ІТ-технологіями усіх осіб, і насамперед суб’єкти публічної адміністрації мають турбуватися щодо вразливих верств населення, а саме: усіх без винятку дітей і молоді; маргінальних елементів; мігрантів, внутрішньо переміщених осіб і біженців; безробітних; кочових народів; осіб з особливими потребами та літніх людей, бідного населення в сільській місцевості.

Іншими словами, це принцип провідної ролі публічної адміністрації в забезпеченні прав нужденних (дітей і молоді з бідних сімей, безхатченків, мігрантів, внутрішньо переміщених осіб і біженців, безробітних, кочових народів, осіб з особливими потребами, літніх людей, бідного населення в сільській місце) у сфері інформаційного суспільства.

Можливість підключення є основним сприяльним чинником у побудові інформаційного суспільства. Загальний, повсюдний, рівноправний і прийнятний за ціною доступ до інфраструктури та послуг ІТ складає одне із завдань інформаційного суспільства і має бути одним із завдань усіх заінтересованих сторін, що беруть участь у його побудові. Можливість підключення також передбачає доступ до послуг енергопостачання і пошти, які слід забезпечити відповідно до внутрішнього законодавства кожної країни. Треба не лише залучати більше приватних інвестицій у розвиток інфраструктури ІТ, але й забезпечувати виконання зобов’язань із надання загальнодоступних послуг у тих районах, де не діють традиційні ринкові механізми. У місцях, що перебувають у несприятливих умовах, створення публічних пунктів доступу до ІТ у поштових відділеннях, школах, бібліотеках та архівах може надати ефективні засоби для забезпечення загального доступу до інфраструктури і послуг інформаційного суспільства. Забезпечення кожного можливістю доступу і внесення інформації, ідей і знань є необхідним елементом відкритого для всіх інформаційного суспільства [13; 95; 161].

Тим самим у вищевикладеному матеріалі ми описали принцип зобов’язальної ролі публічної адміністрації в організації розбудови інфраструктури інформаційного суспільства.

Велике публічне надбання - необхідний елемент для зростання інформаційного суспільства, що створює такі численні блага, як освіченість населення, нові робочі місця, інновації, можливості для бізнесу й розвиток науки. Інформація, що є публічним надбанням, має бути легкодоступною для підтримки інформаційного суспільства і захищеною від незаконного привласнення. Публічні установи, такі як бібліотеки й архіви, музеї, колекції культурних цінностей та інші суспільні пункти доступу, слід зміцнювати для того, щоб сприяти збереженню документальних записів і вільному та рівноправному доступу до інформації. Слід сприяти загальному доступу з рівними можливостями для всіх до наукових знань і створенню й поширенню наукової та технічної інформації, включаючи ініціативи відкритого доступу для наукової видавничої справи [13; 95; 161].

Таким чином, у сфері інформаційного суспільства вагома роль належить таким публічним установам, як бібліотеки, архіви, музеї, колекції культурних цінностей та інші суспільні пункти доступу до наукової та культурної спадщини, що відповідає принципу провідної ролі таких установ в інформаційному суспільстві.

Кожна людина мусить мати можливість оволодіти необхідними навичками і знаннями для розуміння, активної участі й користування повною мірою засобами інформаційного суспільства та економіки, заснованої на знаннях. Грамотність і загальна початкова освіта є ключовими чинниками побудови повністю відкритого для всіх інформаційного суспільства, за окремої уваги чи особливих потреб дівчат і жінок. З огляду на потребу на всіх рівнях у широкому діапазоні у фахівцях сфери ІКТ та інформації підвищення інституційної компетентності заслуговує на особливу увагу. Безперервна освіта та освіта для дорослих, професійна перепідготовка, навчання протягом усього життя, дистанційне навчання та інші спеціальні послуги, такі як телемедицина, можуть зробити суттєвий внесок у розширення можливостей працевлаштування й допомогти людям скористатися новими можливостями, які пропонують ІТ для традиційних робочих місць, самозайнятості та нових професій. Рівень інформованості та грамотності у сфері ІКТ є необхідним фундаментом такої діяльності [13; 95; 161].

Отже, вбачаємо у вищевикладеному принцип зобов’язальної ролі публічної адміністрації в забезпеченні неперервного навчання всіх категорій населення щодо послідовного оволодіння потенціалом ІТ.

Захист інтелектуальної власності є важливим для заохочення інновацій і творчості в інформаційному суспільстві; так само широке поширення, розповсюдження і спільне використання інформації є важливим для заохочення інновацій і творчості. ІТ є важливим чинником, що дає змогу зростання через приріст ефективності і збільшення продуктивності малим і середнім підприємствам [13; 95; 161].

Таким чином, вагомою основоположною засадою в аналізованій сфері є принципи охорони права інтелектуальної власності. До них належать: принцип охороноспроможності (об’єкт правової охорони має відповідати визначеним законом вимогам); має винахідницький рівень і є промислово придатним; визнання за правоволодільцем виключного права на об’єкт права інтелектуальної власності; додержання прав не тільки правовласників, але й дійсних розробників (авторів, винахідників); додержання балансу інтересів правовласника і суспільства шляхом обмеження монополії на об’єкт права [113].

Стандартизація є одним із невід’ємних конструктивних блоків інформаційного суспільства. Особливу увагу слід приділяти розробленню та прийняттю міжнародних стандартів. Розроблення й використання відкритих, функціонально сумісних недискримінаційних і зумовлених попитом стандартів, які беруть до уваги потреби користувачів і споживачів, є базовим елементом розвитку і більшого поширення ІТ і доступного за ціною доступу до них, зокрема в країнах, що розвиваються. Міжнародні стандарти мають на меті створення середовища, в якому споживачі можуть мати доступ до послуг у всьому світі незалежно від застосованої технології. Управління використанням радіочастотного спектру має здійснюватися в суспільних інтересах, відповідно до принципу законності, з неухильним дотриманням національних законів і норм, а також відповідних міжнародних угод [13; 95; 161].

Принцип стандартизації забезпечує стандартизацію інформаційної системи та її складових для мінімізації всіх видів витрат, уніфікації прийомів, методів та інструкцій, якими керується користувач у роботі з системою [118]. Основними принципами стандартизації є такі: урахування рівня розвитку науки й техніки, екологічних вимог, економічної доцільності й ефективності технологічних процесів для виробника, вигоди й безпеки для споживача та держави в цілому; гармонізація нормативних документів з стандартизації з міжнародними, регіональними і, в разі необхідності, - з національними стандартами інших країн; забезпечення відповідності вимог нормативних документів актам законодавства; участь у розробленні нормативних документів усіх зацікавлених сторін (розробник, виробник, споживач, орган державної виконавчої влади тощо); взаємозв’язок і узгодженість нормативних документів усіх рівнів; придатність нормативних документів для сертифікації продукції; відкритість інформації про чинні стандарти і програми робіт зі стандартизації з урахуванням вимог чинного законодавства; відповідність комплексів (систем) стандартів складу та взаємозв’язкам об’єктів стандартизації для певної галузі, раціональність, несуперечність та обґрунтованість вимог стандартів, можливість їх перевірки; застосування інформаційних систем і технологій у галузі стандартизації [81].

Тим самим принцип розвитку інформаційного суспільства на засадах міжнародних стандартів є необхідною умовою динамічного поширення переваг інформаційного суспільства.

З урахуванням усього вищевикладеного можемо зробити висновок, що до принципів діяльності публічної адміністрації у сфері інформаційного суспільства належать такі вихідні положення:

- принцип людиноцентристського спрямування діяльності публічної адміністрації щодо якнайповнішого забезпечення прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб в інформаційному суспільстві;

- принцип зв’язаності публічної адміністрації міжнародним правом і національним законодавством під час їх негативного втручання в діяльність невладних фізичних і юридичних осіб у сфері інформаційного суспільства;

- принцип зобов’язальної ролі суб’єктів публічної адміністрації в системі інформаційного суспільства щодо якнайповнішого забезпечення в цій сфері прав, свобод і законних інтересів невладних фізичних і юридичних осіб;

- принцип провідної ролі публічної адміністрації в забезпеченні прав нужденних (дітей і молоді з бідних сімей, безхатченків, мігрантів, внутрішньо переміщених осіб і біженців, безробітних, кочових народів, осіб з особливими потребами, літніх людей, бідного населення в сільській місцевості) у сфері інформаційного суспільна;

- принцип зобов’язальної ролі публічної адміністрації в організації розбудови інфраструктури інформаційного суспільства;

- принцип провідної ролі публічних установ (бібліотеки, архіви, музеї, колекції культурних цінностей та інші суспільні пункти доступу до наукової та культурної спадщини) в інформаційному суспільстві;

- принцип зобов’язальної ролі публічної адміністрації в забезпеченні неперервного навчання всіх категорій населення щодо послідовного оволодіння потенціалом ІТ;

- принцип розвитку інформаційного суспільства на засадах міжнародних стандартів як необхідна умова динамічного поширення переваг інформаційного суспільства.

Отже, під спеціальними принципами адміністративного права у сфері інформаційного суспільства слід розуміти основні вихідні, об’єктивно зумовлені засади, на яких базується діяльність суб’єктів публічної адміністрації щодо забезпечення прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб в інформаційному суспільстві. До таких основоположних засад слід віднести принцип людиноцентристського спрямування діяльності публічної адміністрації та зв’язаності публічної адміністрації міжнародним правом і національним законодавством під час їх негативної правової діяльності, а також низку принципів зобов’язальної ролі суб’єктів публічної адміністрації в системі інформаційного суспільства щодо якнайповнішого забезпечення прав, свобод і законних інтересів невладних фізичних і юридичних осіб.