Адміністративно-правові засади інформаційного суспільства

1.1 Інформаційне суспільство як об’єкт адміністративно-правових відносин

В умовах сьогодення вітчизняне суспільство перебуває на позитивному зламі. Ми відстояли свою незалежність від російсько-терористичної агресії, розпочали болючі та в край необхідні реформи. Проте перемога буде за нами лише в тому разі, якщо держава запропонує громадянам кращу економічну модель ніж у наших ворогів. Поки ми відстаємо за рівнем доходів громадян від усього цивілізованого світу і, що найгірше, - від Російської Федерації.

На наш погляд, з метою підняття життєвого рівня громадян України немає потреби відновлювати застарілі виробництва (повертаючись таким чином в індустріальну епоху). Українському суспільству потрібно розвиватися на засадах інформаційного, створення новітнього інформаційного ресурсу. А для цього маємо всі необхідні складові - талановитих учених, розширену систему вищих навчальних закладів, які готують ІТ та інших необхідних для інформаційного виробництва спеціалістів, загалом працелюбність українського народу та високий рівень його освітньої культури.

Інформаційне суспільство існує в умовах розширення сфери комунікації. У ньому основними цінностями є інформація та знання, які необхідно виробляти, обмінюватися, спільно ними користуватися, тому потрібно забезпечити вільний доступ кожної особистості до цих знань та інформації [10].

У науковій літературі виділяють чотири головні стадії розвитку людства - аграрну, індустріальну, постіндустріальну (інформаційну) [125]. Сучасне суспільство називають постіндустріальним, інформаційним, а інколи - суспільством знань. Останні терміни деякими вченими розглядаються як синоніми. Г оловним при цьому стає виробництво, обробка і трансляція знань [10]. У суспільстві, яке базується на міцному фундаменті знань, наука відіграє пріоритетну роль у розвитку окремих країн і світового співтовариства в цілому. Постіндустріальному суспільству відповідають положення, у яких не речі, не рухоме і нерухоме майно, і не природні, зокрема енергетичні ресурси, становлять собою головні багатства суспільства. У такому суспільстві процвітають країни, які отримують основні прибутки від виробництва знань і високих технологій, від переробки інформації [10]. Знання (у вигляді інформації, науки, мистецтва, освіти та ін.) у сучасному світі за своїми характеристиками випереджають силу та багатство і значною мірою визначають характер влади [125].

Інформація - це ідеальний продукт відображення світу в усій сукупності його складових у свідомості людини та у сприйнятті інших живих систем, що існують у реальній дійсності в певній придатній для сприйняття об’єктивній формі. Інформація виявляється зовні в соціальних системах, передусім в інформаційній взаємодії, коли суб’єкт такої взаємодії отримує від об’єкта сигнал, який містить у собі інформацію. Отримання такого сигналу визначає поведінку суб’єкта, оскільки інформація є необхідним елементом, що спонукає суб’єкта до дій, які у свою чергу й можуть бути об’єктом правового впливу (об’єктом правових відносин), а зовсім не сама інформація. Основними ознаками інформації є такі: інформація - це лише ті відомості, які несуть щось нове; інформація існує поза її творцем, це відчужене від нього знання; інформація є повідомленням, вона виражена певною мовою у вигляді знаків; інформація не є вичерпною, оскільки може мати необмежене коло користувачів, використовуватися необмежено і при цьому залишатися незмінною [145].

За думкою О. Кукшинова, інформація поділяється на такі види: архівна інформація; інформація про особу; інформація довідково-енциклопедичного характеру; інформація про стан довкілля (екологічна інформація); інформація про товар (роботу, послугу); науково-технічна інформація; податкова інформація; правова інформація; публічна інформація; статистична інформація; соціологічна інформація; масова інформація й інші види. За режимом доступу інформація поділяється на інформацію з відкритим доступом та інформацію з обмеженим доступом. Інформація з обмеженим доступом поділяється на: конфіденційну; таємну та службову [63].

Таким чином, інформація як об’єкт адміністративно-правових відносин - це продукт відображення світу у свідомості людини, що існує в реальній дійсності у здатній для сприйняття формі, коли її створення, зберігання, використання та знищення регулюються нормами адміністративного права. В Україні за видами інформація поділяється на архівну; інформацію про особу; інформацію довідково-енциклопедичного характеру; інформацію про стан довкілля (екологічна інформація); інформацію про товар (роботу, послугу); науково-технічну інформацію; податкову інформацію; правову інформацію; публічну інформацію; статистичну інформацію; соціологічну інформацію; масову інформацію. За режимом - інформація з відкритим доступом; інформація з обмеженим доступом (конфіденційна; таємна та службова).

Інформаційне суспільство - теоретична концепція постіндустріального суспільства, історична фаза можливого еволюційного розвитку цивілізації, в якій інформація і знання продукуються в єдиному інформаційному просторі. Головними продуктами виробництва інформаційного суспільства мають стати інформація та знання. Характерними рисами теоретичного інформаційного суспільства є збільшення ролі інформації та знань у житті суспільства; зростання кількості людей, зайнятих інформаційними технологіями, комунікаціями й виробництвом інформаційних продуктів і послуг, зростання їх частки у валовому внутрішньому продукті; зростання інформатизації та ролі інформаційних технології в суспільних і господарських відносинах; створення глобального інформаційного простору, який забезпечує ефективну інформаційну взаємодію людей - їх доступ до світових інформаційних ресурсів, задоволення їхніх потреб щодо інформаційних продуктів і послуг [169].

У свою чергу О. Маруховський вважає, що інформаційне суспільство в широкому розумінні - це суспільство, в якому інформація, знання й інформаційно-комунікаційні технології перетворюються на основну продуктивну силу та джерело епохальних зрушень в усіх сферах суспільного життя, зокрема в політичній, що виявляється у метаморфозах політичної влади, трансформації політичних режимів («е-демократія», електронна демократія), владних інститутів («е-уряд» та «е-самоврядування»), партійних («е-партія») і виборчих систем («е-вибори» та «е-референдум»), у прискоренні переходу від представницької демократії до демократії участі, у зміцненні громадянського суспільства та посиленні інших демократичних перетворень на користь людини, суспільства й людства в цілому. Інформаційне суспільство у вузькому розумінні - це суспільство, в якому інформація, знання й інформаційно-комунікаційні технології перетворюються на основну продуктивну силу та джерело епохальних зрушень в усіх сферах суспільного життя [76].

Країни, які живуть у суспільстві індустріальному, складають периферію сучасного, навіть якщо вони володіють значними природними багатствами. Україна - унікальна країна: вона має значний науковий потенціал, має унікальний досвід розвитку науково технічного прогресу в 60-80 роках минулого століття, унікальні науково-дослідні інститути, наукові центри, але не має головного - фінансової підтримки науки, замовлень сучасних корпорацій, тобто не може ефективно використати власний науковий потенціал [10].

Метою переходу до інформаційного суспільства є розвиток громадянського суспільства і демократичних традицій, а також подолання інформаційної нерівності й рівноправне входження громадян у глобальне інформаційне суспільство на основі дотримання прав людини, зокрема права на вільний доступ до інформації, права на захист персональних даних і обов’язку розкриття інформації з боку державних, суспільних і комерційних організацій. Громадянське суспільство в сучасному розумінні - це водночас й інформаційне суспільство. Тому адекватність реаліям інформаційних відносин нормативно-правового закріплення їх об’єкта є і критерієм повноти формування інформаційного суспільства [145].

На думку професора Ф. Уебстера (Frank Webster), можна виділити п’ять основних складників інформаційного суспільства, кожен з яких за певними критерієм може породжувати визначення для подальшого виявлення нових. До них належать: 1) технологічне; 2) економічне; 3) професійне; 4) просторове; 5) культурне. Усі вони відбивають єдину природу цього феномену, однак кожне з них підкреслює той чи інший аспект, представляє конкретні особливості інформаційного суспільства [172].

Технологічна концепція інформаційного суспільства виникає наприкінці 70-х років ХХ століття як реакція на нові технології: кабельне та супутникове телебачення, персональні комп’ютер, нові офісні технології та інформаційні послуги. Усе це разом призвело до нової якості суспільного життя, настільки технологічний вплив був глибоким. З середини 90-х років ХХ століття інформаційні комунікації почали об’єднуватися в мережі комп’ютерних комунікації (електронна пошта, текстові дані й комунікації, обмін інформації в Інтернеті і т. ін.). Особливо нову якість у ці відносини привнесли Інтернет і мобільний зв’язок. При цьому вчені доводять, що технології не можуть бути осторонь від соціальної сфери, а ІТ (інформаційні технології) є основним показником інформаційного суспільства [172].

Найважливішими економічними основами інформаційного суспільства є: формування інформаційної економіки, основу якої складають інформаційні засоби виробництва й інформаційні товари та послуги, поєднання індустріального та постіндустріального типів розвитку, використання інформації та знань як унікального предмета й засобу виробництва, зростання сектору послуг, заперечення трудової теорії вартості, виникнення транснаціональних компаній і домінування єдиного глобального ринку, технологічна й економічна конвергенція, інноваційний тип розвитку, динамічність виробництва, віртуалізація економічного простору [18].

Ф. Мацхлуп (Fritz Machlup) до інформаційних галузей відносить освіту, право, видавничу сферу, ЗМІ та комп’ютерне виробництво. Виділяють первинні та вторинні інформаційні сектори економіки. Первинний сектор - це цілеспрямована економічна діяльність, спрямована на виробництво інтелектуального продукту, який підлягає економічному оцінюванню та має ринкову ціну. Вторинний інформаційний сектор забезпечує інші галузі економіки та бюджетної сфери. Це інформаційна діяльність приватних компаній і державних установ та їх наукові дослідження [172].

Професійна концепція інформаційного суспільства полягає в тому, що переважна кількість професій, потрібних для суспільства, перебувають в інформаційній сфері. Це призводить до зменшення кількості осіб, які займаються виробничою діяльністю, та збільшення в інформаційній сфері. Іншими словами, збільшення кількості «білих комірців». У Західній Європі, Японії та Північній Америці понад 70 відсотків робочої сили на сьогодні перебувають у сфері інформаційних послуг [158].

Просторова концепція інформаційного суспільства забезпечує поширення такого суспільства в географічному інформаційному просторі. Акцент робиться на інформаційних мережах, які з’єднують різні континенти, країни, регіони, міста селища й окремих осіб у часі та просторі. Цей критерій стає провідним для оцінювання рівня успішності розвитку того чи іншого суспільства або держави [158].

Культурну концепцію інформаційного суспільства по праву називають узагальнювальним чинником інформаційного суспільства. Сучасна культура є більшою мірою інформаційною. Ми існуємо в медіа- насиченому середовищі, яке означає, що життя є квінтесенцією символізації щодо обміну та отримання інформації для обміну думками [172]. Інформаційна культура має стати елементом загальної культури конкретної людини та людства в цілому. Інформаційну культуру слід розглядати крізь органічну єдність чотирьох базових компонентів, пов’язаних з інформатизацією: культури правил організації подання інформації; культури правил сприймання та користування інформацією; культури правил суспільних відносин щодо використання нових інформаційних технологій; культури суспільних правовідносин з використанням нових

комп’ютеризованих інформаційних технологій. Глобальне інформаційне суспільство можна побудувати лише за умови формування нової інформаційної культури особистості, корпоративної інформаційної культури, інформаційної культури суспільства й держави (в особі їхніх органів); інформаційної культури цивілізацій [93].

Передавання інформації в соціальних системах, де виникає потреба саме у правовому упорядкуванні й захисті, не може спиратися на «майнові» юридичні механізми, що відомі з часів становлення римського права. Це зумовлюється тим, що перехід інформації від одного суб’єкта до іншого зовсім не передбачає втрати першим змістовних властивостей інформації, а її копія не обов’язково є неповноцінною для інших інформаційних відносин. Інформація не схильна (на відміну від більшості речей) до фізичного старіння і має таку особливість, як можливість необмеженого тиражування. Цю властивість інформації зумовлює прогрес людства, бо завдяки йому здійснюються поступове нарощування знань і передання їх від покоління до покоління. Проте це дає й побічний ефект: можливість довільного розповсюдження відомостей, одночасного перебування їх у повному обсязі в декількох місцях і одночасного використання будь-якою кількістю суб’єктів (зокрема й сторонами конфлікту) [145].

На думку Т. Чубарук, сутність інформаційної сфери в правовому значенні полягає в сукупності суспільних відносин з приводу збирання, зберігання, використання, поширення інформації (інформаційних відносин), що підлягають правовому регулюванню. Інформаційна сфера як об’єкт правового регулювання за критеріями основних цілей полягає в забезпеченні прав і свобод людини щодо інформації, інформаційної безпеки суспільства та держави. Інформація як ключовий елемент інформаційної сфери є ресурсом, що становить собою результат інформаційних відносин у формі конкретних знань, їх накопичення, системи, що набуває характеру загальносуспільного інформаційного надбання [161].

Відповідно до теорії адміністративного права адміністративно-правові відносини у вузькому розумінні - це суспільні відносини, урегульовані нормами адміністративного права. Адміністративно-правові відносини виникають лише в тому разі, якщо між суб’єктами права з’являється публічний посередник - суб’єкт публічної адміністрації. Структура адміністративно-правових відносин характеризується взаємопов’язаністю всіх її складових компонентів, якими є суб’єкти, об’єкти, зміст правовідносин та юридичні факти. Суб’єкти правовідносин - це учасники адміністративно-правових відносин, які мають суб’єктивні права та юридичні обов’язки й наділені специфічними юридичними властивостями [2, с. 7, 37, 41].

На слушну думку О. Брель, суб’єктами інформаційних відносин є: фізичні особи; фізичні особи - підприємці; юридичні особи; об’єднання громадян; суб’єкти владних повноважень; держава. Суб’єктами інформаційних відносин можуть бути також інші держави, їх фізичні та юридичні особи, міжнародні організації та особи без громадянства [11].

Об’єкти правовідносин - це те, на що спрямовано інтереси суб’єктів, з приводу чого останні вступають в адміністративно-правові відносини. Між цими елементами існує нерозривний зв’язок. Суб’єкти адміністративно- правових відносин вступають у них з метою задоволення своїх інтересів і потреб, які опосередковують об’єкти адміністративно-правових відносин. Виникнення в суб’єктів взаємних прав і обов’язків можливе лише на підставі настання певних юридичних умов юридичних фактів, закріплених у гіпотезах адміністративно-правових норм [3, с. 41-42].

Суб’єкти завжди вступають у правові відносини заради задоволення різних матеріальних, економічних, культурних, політичних або інших інтересів і потреб. Для досягнення цієї мети суб’єкти адміністративно- правових відносин здійснюють певні дії, спрямовані на досягнення корисного для них результату. Цей результат і є об’єктом означених відносин. Об’єктом також є те матеріальне або нематеріальне благо, на використання чи охорону якого спрямовано суб’єктивні права та юридичні обов’язки учасників адміністративно-правових відносин. Це блага матеріальні або нематеріальні, а також певні дії, заради яких суб’єкти вступають в адміністративно-правові відносини. Загалом професор І. Курило визначає, що об’єктами адміністративно-правових відносин можуть бути різноманітні матеріальні та нематеріальні блага, які становлять публічну цінність, і діяння суб’єктів та об’єктів публічного управління, пов’язані з цими благами [3, с. 41-42].

На думку Б. Гоголь, під інформацією як об’єктом права слід розуміти нематеріальні результати інтелектуальної (розумової) діяльності людини, які існують у будь-якій формі, доступній для сприйняття людиною чи технічним пристроєм [13].

Об’єктом інформаційних відносин є інформація, що відображає стан, властивості, ознаки об’єктів, фактів, явищ і процесів у суспільстві, державі, природі [13]. Більш широко об’єкт інформаційних правовідносин розкриває І. Стасюк, який стверджує, що не слід визнавати лише суспільні відносини або «інформацію» як процес передання відомостей від джерела до споживача, або право на інформацію, яке є для людини невідчужуваним. Об’єктом інформаційних правових відносин мають визнаватися конкретні особисті, суспільні або державні цінності у сфері реалізації інформаційних відносин, які врегульовані та охороняються нормами чинного законодавства України. Згідно з цим підходом до структурних частин цінностей, які охороняються інформаційним законодавством, належать такі: суб’єкти суспільних відносин; їхні дії або стан щодо одне одного; певні блага та інтереси, що належать цим суб’єктам; предмети, залучені у сферу цих відносин [145].

Р. Свистович дійшов висновку, що у сфері масової інформації (як і в інформаційній сфері) існують суто інформаційні, інформаційно-управлінські, інформаційно-майнові, інформаційно-трудові та інші суспільні відносини. Під суто інформаційними він розуміє відносини (між відповідними суб’єктами) з приводу обігу інформації - створення, збирання, одержання, зберігання, обробки, використання, поширення, охорони й захисту. Ним запропоновано використовувати узагальнювальне поняття «інформаційні відносини у сфері масової інформації», що розуміється в широкому трактуванні [135].

Таким чином, об’єктом інформаційно-правових відносин є інформація як нематеріальні результати інтелектуальної (розумової) діяльності людини, що існують у доступній людині формі, збір, зберігання, використання та знищення якої регулюються юридичними нормами. У цьому аспекті виділяють суто інформаційні, інформаційно-управлінські, інформаційно- майнові, інформаційно-трудові та інші суспільні відносини (створення, збирання, одержання, зберігання, обробки, використання, поширення, охорони й захисту).

Право фізичних і юридичних осіб на інформацію є найбільш важливим благом в аналізованій сфері. С. Петров установив, що сьогодні є два основних доктринальних підходи до розуміння права на інформацію - вузький та широкий. У межах вузького підходу право на інформацію розуміють виключно як право на отримання інформації та доступ до інформації. Широкий підхід передбачає віднесення до права на інформацію всіх суб’єктивних прав, спрямованих на інформацію або відповідні дії з нею, тобто право на створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорону, захист інформації. Нами підтримано використання широкого підходу до визначення права на інформацію та наголошено, що під цим правом необхідно розуміти систему чинних для особи в суспільстві та державі можливостей в інформаційній сфері [95].

Право фізичних і юридичних осіб на інформацію має комплексний взаємозв’язок з конституційними засадами щодо правового регулювання інформаційної сфери, якими утверджуються правові можливості та умови реалізації інформаційних прав і свобод людини й громадянина в правовій державі, орієнтованій на розбудову інформаційного суспільства. У свою чергу в цьому виявляється основоположна роль гарантування права на інформацію, що є базовою для виникнення багатьох форм і способів здійснення та реалізації цього суб’єктивного права в тих чи інших правовідносинах. Конституційні засади визначають подальше регулювання інформаційних відносин, а норми галузевого законодавства встановлюють відповідні правові механізми, за допомогою яких і забезпечується реалізація конституційного права [161].

У свою чергу С. Петров визначив зміст права на інформацію крізь призму розуміння права взагалі як соціального інституту в об’єктивному та суб’єктивному значеннях. Він установив, що зміст права на інформацію в об’єктивному аспекті становить сукупність правових приписів як об’єктивований результат волевиявлення правотворчих органів, за допомогою яких здійснюється регулювання інформаційно-правових відносин. Водночас, зважаючи на те, що суб’єктивне право є мірою юридично можливої поведінки, яка задовольняє інтереси певної особи, зроблено висновок, що змістом права громадян на інформацію в суб’єктивному аспекті є закріплені в правових нормах суб’єктивні права, юридичні обов’язки та заборони громадян щодо збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони та захисту інформації [95].

Таким чином, право фізичних і юридичних осіб на інформацію як об’єкт адміністративно-правової охорони - це сукупність усіх суб’єктивних прав, спрямованих на інформацію або відповідні дії з нею (право на створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорону, захист інформації). При цьому зміст права на інформацію в об’єктивному аспекті полягає в сукупності правових приписів як результат волевиявлення правотворчих органів, за допомогою яких здійснюється регулювання інформаційно-правових відносин; у суб’єктивному сенсі - це міра юридично можливої поведінки, що задовольняє інтереси особи. Змістом права на інформацію є закріплені в правових нормах суб’єктивні права, юридичні обов’язки та заборони громадян щодо збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони й захисту інформації.

Закріплене Конституцією України (ст. 34) право на інформацію як «право кожного вільно збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір» дає підстави стверджувати, що саме з приводу здійснення суб’єктами права цієї нормативно закріпленої можливості мають місце інформаційні правові відносини. Іншими словами, ми маємо конституційно-правове обґрунтування, що саме відповідні дії суб’єктів, передбачені правом на інформацію, і є об’єктом інформаційних правових відносин [145].

Гарантування права на інформацію є конституційною засадою комплексного характеру щодо регулювання інформаційної сфери, згідно з якою утверджуються правові можливості реалізації інформаційних прав і свобод людини і громадянина в правовій державі, орієнтованій на розбудову інформаційного суспільства. Узагальнено різні погляди та обґрунтовано, що свобода думки і слова виражається через право на інформацію, є одним з аспектів права на інформацію, зокрема такого її елементу, як поширення. Підтверджено, що концепції свободи думки і слова та свободи інформації є базовими в оформленні права на інформацію, хоча останнє не тільки має самостійний характер, а й виконує особливу функцію забезпечення взаємозв’язку між державою та громадянським суспільством [168].

Р. Свистович запропонував розглядати проблему свободи масової інформації (як однієї з багатьох свобод) як окремий випадок вияву принципу свободи слова людини, що підтверджується й відповідними положеннями міжнародних документів (наприклад, Декларації про засоби масової інформації і права людини, прийнятої Парламентською Асамблеєю Ради Європи 1970 року) [135].

Розвиваючи проблему свободи у сфері інформаційного суспільства, І. Крегул переконливо доводить, що основними засадами розвитку інформаційного суспільства в Україні є подальший розвиток сучасної концепції інформаційного права, що тісно взаємодіє з міжнародним інформаційним правом в умовах розбудови суспільств, заснованих на знанні. Ним обґрунтовано, що формування та реалізація ефективної державної інформаційної політики - це найважливіше завдання, що постає перед українським суспільством і державою на шляху України до глобального інформаційного суспільства. За найбільш головне визначено, що принцип свободи інформації не обмежений державним кордоном, а тому вважається некоректним використання поняття «інформаційний суверенітет». Виходячи з цього, ним слушно підтримано позицію щодо зміщення сфери правового регулювання від чіткої прив’язки до території держав до категорії єдиного інформаційного простору. Тим самим суттєвою особливістю інформаційного права постає його невід’ємна міжнародна складова, значення та обсяг якої має посилюватися за умови розбудови суспільств знань [62].

Таким чином, свобода інформації має свої витоки зі свободи думки і свободи слова людини: по-перше, вона має своє базове оформленні в праві на інформацію; по-друге, має відносно самостійний характер і виконує особливу функцію забезпечення взаємозв’язку між державою та громадянським суспільством. Принцип свободи інформації лише умовно обмежений державним кордоном - його провідною характеристикою є невід’ємна міжнародна складова, значення та обсяг якої має посилюватися за умови розбудови суспільств знань.

З урахуванням усього вищевикладеного можемо зробити висновок, що інформаційне суспільство як об’єкт адміністративно-правових відносин характеризується такими рисами:

1) інформаційне суспільство є вищим цивілізаційним досягненням людства, воно базується на фундаменті знань, в якому наука відіграє пріоритетну роль у розвитку окремих країн і світового співтовариства в цілому;

2) це теоретична концепція постіндустріального суспільства, історична фаза еволюційного розвитку цивілізації, в якій інформація і знання продукуються в єдиному інформаційному просторі;

3) в інформаційному суспільстві розвиваються країни, які отримують основні прибутки від виробництва знань (у вигляді інформації, науки, мистецтва, освіти та ін.) і переробки інформації та високих технологій, які випереджають примусову силу та багатство і значною мірою визначають характер влади;

4) ідеальними наслідками домінування інформаційного суспільства в державному управлінні є трансформація державних режимів в електрону демократію, уряд, самоврядування, партії та електронні вибори, перехід від представницької демократії до демократії прямої участі громадян в управлінні державою;

5) країни, які живуть в індустріальному суспільстві, складають периферію сучасності, навіть якщо вони володіють значними природними багатствами;

6) учені виділяють п’ять основних складників інформаційного суспільства: 1) технологічне; 2) економічне; 3) професійне; 4) просторове; 5) культурне;

7) технологічна концепція інформаційного суспільства базується на передових досягненнях науки, зокрема кабельному та супутниковому телебаченні, персональних комп’ютерах, офісних технологіях та інформаційних послугах, з використанням можливостей Інтернету, зокрема мереж комп’ютерної комунікації - електронної пошти, текстових даних і комунікацій, баз обміну інформацією;

8) найважливішими економічними основами інформаційного суспільства є інформаційна економіка, основу якої складають інформаційні засоби виробництва й інформаційні товари і послуги; до інформаційних галузей належать освіта, правова система, видавнича сфера, ЗМІ та комп’ютерне виробництво, при цьому виділяють первинні та вторинні інформаційні сектори економіки: первинний - це цілеспрямована економічна діяльність, спрямована на виробництво інтелектуального продукту, який має ринкову ціну; вторинний інформаційний, сектор забезпечує інші галузі економіки та бюджетної сфери;

9) професійна концепція полягає в тому, що переважна кількість професій, потрібних для суспільства, належать до інформаційної сфери, що призводить до зниження кількості осіб, які займаються виробничою діяльністю, та збільшення їх в інформаційній сфері;

10) просторова концепція інформаційного суспільства забезпечує поширення інформаційного суспільства у всьому географічному інформаційному просторі, на різні континенти, країни, регіони, міста, селища і щодо окремих осіб;

11) культурна складова інформаційного суспільства є узагальнювальним чинником інформаційного суспільства, в якому ЗМІ є квінтесенцією символізації обміну та отримання інформації для обміну думками; до складових інформаційної культури відносять органічну єдність базових компонентів - культури правил організації подання інформації; культури правил сприймання та користування інформацією; культури правил суспільних відносин щодо використання нових інформаційних технологій; культури суспільних правовідносин з використанням нових комп’ютеризованих інформаційних технологій;

12) адміністративно-правові відносини у сфері інформаційного суспільства - це суспільні відносини, урегульовані нормами адміністративного права, які встановлюють засади та інші чинники існування й використання інформаційного суспільства;

13) об’єкти правовідносин у сфері інформаційного суспільства - це те, на що спрямовано інтереси споживачів інформаційних ресурсів, з приводу чого вони вступають в адміністративно-правові відносини;

14) об’єктами адміністративно-правових відносин можуть бути різноманітні матеріальні та нематеріальні блага, які становлять публічну цінність для споживачів інформаційних ресурсів, а також діяння суб’єктів публічної адміністрації, пов’язані з цими благами.

Отже, інформаційне суспільство як об’єкт адміністративно-правових відносин - це різноманітні блага у формі ефективного виявлення, фіксації та переробки інформації, технологій (персональні комп’ютери, інформаційні послуги та ін.), виробництва знань (наука, мистецтво, освіта та ін.), публічних технологій (електронний уряд, самоврядування, партії та вибори), інформаційної економіки (інформаційні товари й послуги - освіта, правова система, видавнича сфера, ЗМІ, комп’ютерне виробництво), культури інформаційного суспільства (цивілізованих правил надання, сприймання та користування інформацією), які становлять публічну цінність для споживачів інформаційних ресурсів, а також діяння суб’єктів публічної адміністрації стосовно забезпечення права фізичних та юридичних осіб на інформацію, свободи інформації та законних інтересів фізичних і юридичних осіб в інформаційному суспільстві, що здійснюється на основі адміністративно- правових норм.