Ораторське мистецтво

5.2.2. Основні норми мовлення

Відомий вислів, який приписують Сократові: “Заговори, щоб я тебе побачив”, свідчить про те, що високий рівень культури професійного мовлення є свідченням високої загальної культури людини. Видатний український педагог В.Сухомлинський вважав мовну культуру “життєдайним коренем культури розумової, високої, справжньої інтелектуальності”. Боротьба за чистоту мовлення, вправність і культуру вислову, за збагачення усного мовлення, за вільне оперування різноманітними словесно-виражальними засобами, боротьба за чіткість, виразність та економність ділової мови - основне завдання фахівців.

Неодмінною умовою успіху є дотримання загальних вимог, що визначають рівень культури ділового мовлення:

ясність, недвозначність у формулюванні думки;
логічність, смислова точність, небагатослівність мовлення;
відповідність між мовними засобами та обставинами мовлення;
співмірність мовних засобів і стилю викладу;
різноманітність мовних засобів (багатство лексики в активному словниковому запасі мовця);
самобутність, нешаблонність в оцінках, у порівняннях, зіставленнях, побудові висловлювань;
виразність дикції, відповідність інтонації мовленнєвій ситуації.

Цілком очевидно, що ці вимоги мають базуватися на:

а) бездоганному знанні норм літературної мови;

б) чутті мови як здатності людини відчувати належність слова до певного стилю, доречність чи недоречність його вживання в певній ситуації.

Вони пов’язані з:

1) ерудицією і світоглядом людини;

2) культурою мислення;

3) ступенем оволодіння технікою мовлення;

4) психологічною та комунікативною культурою мовця.

Отже, можна стверджувати, що вміє говорити та людина, яка висловлює свої думки ясно, вибирає аргументи та мовні засоби, що найбільш доцільні, надає їм найбільш переконливого характеру.

Важливим елементом мовлення є інтонація. За допомогою інтонації у текст вносять різні смислові та емоційні відтінки. Правдивість, природність інтонації забезпечить можливість мовцеві не тільки сказати, але й бути почутим.

Інтонаційна виразність усного мовлення передбачає вміння використовувати різні види наголосу, враховувати темп мовлення, робити паузи, змінювати висоту тону.

Наголос - це основний елемент інтонації, пов’язаний з виділенням складу у слові або слова у реченні, фразі.

Наголос, пов’язаний з виділенням у реченні слова, яке несе особливе смислове навантаження, називають логічним. Від логічних наголосів (основних і побічних) залежить логічна виразність висловлювання.

Варіантом логічного наголосу вважають емфатичний наголос (емоційно- експресивний, виражальний), який робить виділене слово емоційно насиченим.

Ступінь вираження смислових і стилістичних відтінків залежить від синтагматичного та фразового наголосу, який виділяють у межах синтагми, фрази.

Правила логічного виділення слів у фразі

Підмет і присудок (у непоширеному реченні - один з головних членів), наприклад: Сонце заходить, гори чорніють, пташечка тихне, поле німіє, радіють люди, що одпочинуть, і я радію... (Т.Шевченко).
Протиставлення (явне або приховане) зіставлення, наприклад: Не шукай правди в інших, коли в тебе її немає (Народна творчість). Важливим є не процес виконання роботи чи обсяг затрачених зусиль, а вклад в успіх банку в цілому.
Нове поняття (стрижень інформації), наприклад: Запрошено відомих науковців. Побудували новий банк.
Останнє слово у багатослівному понятті, наприклад: Львівський національний університет імені Івана Франка.
Слова у функції порівняння, наприклад: Роботу в сучасному банку можна швидше за все порівняти з греблею, ніж зі спринтом.
Повтори (частіше наголошується друге слово, рідше - перше), наприклад: Але ж він це знав, він знав це!
Іменник у родовому відмінку, якщо разом з іншим іменником він виражає одне поняття, наприклад: єдність протилежностей, культура поведінки.
Звертання, що стоїть на початку фрази, наприклад: Шановний колего, смію Вас запевнити.
Постпозитивні означення, тобто ті, що стоять після іменника, наприклад: Рішення ефективні, зміни швидкі - це умови успіху. Бажання досягти мети, здатність повірити у свої сили - важливі риси для банківського працівника.
Прислівник, якщо він пояснює дієслово, наприклад: Фірма самостійно планує свою діяльність.
Пояснювальне слово (чи слова) при дієслові. Саме дієслово, як правило, не наголошується, наприклад: Ми стежимо за змінами.
Слова, що передають перелік. З двох однорідних членів речення - іменників, дієслів, прислівників - сильніше наголошується другий, з двох прикметників у ролі означення - перший, наприклад: Ми вітаємо і всіляко підтримуємо атмосферу довіри.

Фразовий наголос не тотожний логічному. Відмінність насамперед полягає в тому, що перший керується законами граматичної логіки, а другий залежить від ситуації мовлення, тобто мовець вільно переміщує його в межах фрази (речення) з одного слова на інше, надаючи йому смислової ваги.

Темп мовлення разом із наголошуваністю та мелодією організовують мовлення. Він виявляється в інтонуванні як окремого слова, так і групи слів. Наприклад, наголошені склади в слові вимовляються повільніше, а ненаголошені - дещо швидше.

Темп значною мірою залежить від раціональності пауз - зупинок у мовленні. Пауза виконує логіко-граматичні та інтонаційно-конструктивні функції. Вважають, що вона є виразником розуму і сигналом почуттів (психологічна пауза). На письмі паузи позначають різними розділовими знаками, кожен з яких передає різну тривалість “мовлення” (кома, тире, крапка, три крапки тощо).

Промовляння фрази супроводжує висота тону, що допомагає правильно інтонувати її і відповідно позначати на письмі за допомогою розділових знаків. Наприклад, закінчення думки графічно позначається крапкою, а в усному мовленні - пониженням тону; внутрішній (інтелектуально-психологічний) процес піднесення передають на письмі знаком оклику, в усному мовленні - значним підвищенням тону тощо. Різною є тональність початку, середини та кінця речення (фрази), вставних слів (словосполучень, речень), однорідних членів речення. Зважаючи на зміст і структуру українського речення розрізняють сім інтонаційних конструкцій, зокрема інтонація

завершеності/незавершеності, питання, заперечення, зіставлення, перелічення.

Запорукою успішного мовлення є добре поставлений голос. Голос - це сукупність різних властивостей щодо висоти, сили і тембру звуків. Слід пам’ятати, що голос від природи є слабким, тому його треба підсилювати за допомогою резонаторів - грудної клітки, піднебіння, зубів, ротової і носової порожнини, лобних пазух. Від здоров’я цих резонаторів, їх форми і розмірів, будови гортані залежить тембр голосу, якість його звучання.

Природними властивостями голосу є:

повнозвучність - невимушена, вільна звучність голосу;
милозвучність - чистота і свіжість тембру, вроджена краса звуків, що є приємною для сприйняття на слух;
мелодійність - здатність голосу підвищуватися і понижуватися;
злетність - властивість зберігати звучність у великому приміщенні;
гнучкість - здатність змінюватися за висотою, силою, тривалістю і тембром;
висота - використання мелодійного діапазону голосу;
об ’єм або діапазон - кількість доступних для відтворення нот;
сила - повноцінність звуків, що визначається простором, який треба заповнити;
тривалість - збереження властивостей голосу впродовж тривалого часу.

Досягти цих властивостей голосу допоможе правильне дихання. Професійне дихання - один з важливих чинників мовленнєвої діяльності та культури.

Умови правильного дихання:

Починати говорити можна тоді, коли в легені взято незначний надлишок повітря, потрібного для виголошення структурно-логічної частини тексту: це позбавить від “позачергового” вдиху, який порушує плавність і ритм мовлення, спричиняє уривчастість, поверхневість дихання.
Витрачати повітря слід економно і рівномірно. Не допускати, щоб повітря було витрачено повністю. Поповнювати запас повітря треба непомітно і своєчасно.
Пам’ятати, що від глибини вдиху залежить сила видиху, отже - сила звучання голосу.
Вдихати і видихати повітря слід непомітно для слухача, безшумно.

Умови, за яких дихання під час мовлення буде правильним, можуть бути реалізовані систематичним тренуванням, а також дотриманням деяких гігієнічних правил:

- надміру не напружувати голосових зв’язок;

- координувати роботу носової і ротової порожнини, дбати про їх здоров’я;

- ураховувати можливості зміни голосу, особливо в підлітковому віці;

- зміну голосових властивостей здійснювати невимушено, без напруження;

- пам’ятати, що голос тісно пов’язаний із внутрішнім станом людини, її настроєм, фізичним здоров’ям.

Щоб добре говорити, потрібно не лише володіти своїм голосом, але й мати добре відпрацьовану дикцію.

Дикція - це правильна, виразна артикуляція, тобто робота мовних органів, спрямована на вимову звуків. Забезпечити якість і чистоту вимови, допомогти подолати скованість органів мовлення, поспішність чи сповільненість вимовляння можуть систематичні вправи з артикуляції, а знання орфоепічних норм, що діють у конкретний час, є еталоном дикції.

До орфоепічних норм належать правила вимови звуків і звукосполучень та наголошування складів у слові.

Однією з орфоепічних вимог літературної вимови є милозвучність (евфонія) як здатність мови до плавності, мелодійності звучання. Суть милозвучності полягає в урівноваженні, послідовному чергуванні голосних, приголосних та їх сполук, звукових повторів у межах слів, словосполучень, речень і тексту в цілому. Милозвучність спирається на повнозвучну вимову голосних звуків і насиченість української мови дзвінкими приголосними.