Ораторське мистецтво

4.1. Діалогічне красномовство: культура ведення діалогу

Риторику діалогічного мовлення нерідко називають одним словом - еристика (від грец. - той, який сперечається). Виникла як засіб пошуку істини шляхом суперечки, діалогу.

Історична довідка. Діалог як вид красномовства має давнє історичне коріння. Неперевершеним майстром діалогічного ораторства був Сократ. Наступник відомого філософа Платон розробив та удосконалив методи ведення таких різновидів діалогічного мовлення, як бесіда, полеміка і диспут, що широко практикував його вчитель. Сократ, як можна судити за свідченням Платона, розглядав діалог як питально-відповідний метод пошуку істини, у якому беруть участь, принаймні, дві людини, одна з яких ставить запитання і, по суті справи, керує діалогом, а інша відповідає на них. Шляхом систематичної постановки запитань можна в остаточному підсумку прийти або до вирішення питання або ж максимально зблизити позиції учасників діалогу. От чому мистецтво цілеспрямованої постановки питань із таким розрахунком, щоб привести співрозмовника до протиріччя з раніше висловленими припущеннями, Сократ називав маєвтикою, або “мистецтвом сповитухи”, тому що маєвтика допомагає народженню істини. При цьому мова не йде про те, щоб виставити опонента в невигідному світлі й перемогти в суперечці, а в прагненні спільними зусиллями знайти істину. Такий метод пошуку істини зробив стимулювальний вплив не стільки на традиційну риторику, скільки на розробку відповідного стилю аргументації, на який ми натрапляємо і сьогодні. Наприклад, у судових діалогах обвинувачувача й адвоката; у процесі активізації навчання в навчальних закладах, коли учні (студенти, слухачі) не просто пасивно сприймають знання, а й через діалог з викладачем. Плідним діалог виявляється і під час проведення різних дискусій і диспутів.

Саме Платонові ми зобов’язані знайомством із творчим методом аргументації - діалогом, яким широко користувався Сократ. Усі твори Платона, за винятком “Апології Сократа”, написані у формі діалогів, де позицію самого автора виражає Сократ. Живий обмін думками щодо спірних питань, ретельний аналіз доказів “за” і “проти”, виявлення протиріч і відмовлення від колишніх припущень і узагальнень, детальний аналіз фактів і безперервний пошук істини - от що приваблює і спокушеного сучасного читача в майстерно написаних діалогах Платона, що протягом майже двох з половиною тисячоліть вважаються блискучими зразками інтелектуальної художньої прози.

Ще один оратор античності Цицерон теж досліджував царину еристики. У зрілі роки він написав у стилі критичного діалогу твір “Про оратора” (91 р. до н. е.). На думку Цицерона, діалогічне красномовство, як і будь-яке інше, народжується з великої кількості знань і старань, адже необхідно правильно і красиво розташувати слова, врахувавши всі порухи душі, якими природа наділила рід людський. Вербальне мистецтво кожного співрозмовника полягає в тому, щоб заспокоювати або збуджувати душі слухачів. До всього цього потрібно долучати гумор і дотепність, освіченість, швидкість і стислість як в обороні, так і в нападі, пройняті витонченістю та добрим вихованням. Крім того, необхідно знати всю стародавню історію, аби черпати з неї приклади; не можна також забувати про ознайомлення із законами та громадянським правом. Чи потрібно говорити про саме виконання, яке вимагає стежити і за рухами тіла, і за жестикуляцією, і за виразом обличчя, і за звуками та відтінками голосу? Особливо давньоримський політичний діяч наполягав на тренуванні пам’яті, “скарбниці всіх пізнань”: коли наші думки й слова, які знайдено і осмислено, не буде доручено їй на зберігання, то всі цноти оратора, якими б блискучими вони не були, пропадуть даремно. Звичайно, усі ці вимоги Цицерон висував насамперед до можновладців, державних мужів свого часу. Як бачимо, ці засади діалогічного красномовства не застаріли - вони сучасні та актуальні й сьогодні.

Визначення поняття “діалог”. Діалог - це двосторонній обмін інформацією між двома людьми, людиною та ЕОМ у вигляді питань та відповідей. Діалог - це специфічна форма аргументації, найбільш наближена до реальної практики спілкування, полеміки, суперечки між людьми.

Передумови для виникнення діалогу: наявний чи прихований намір хоча б одного мовця повідомити про щось іншому, цілеспрямованість, обізнаність обох учасників комунікації з темою розмови, а також знання і дотримання правил ведення такої бесіди.

Для того, щоб досягти своє мети, кожний із співрозмовників реалізує свій намір, спонукаючи партнера до конкретних мовленнєвих дій. При цьому повідомлення будують лаконічні й зрозумілі, відповідно до теми розмови, подаючи їх невеликими порціями й послідовно.

Діалог складається із взаємопов’язаних реплік співрозмовників, що в писемній мові можуть супроводжуватися словами автора, але в усному мовленні вони не обов’ язкові, оскільки із ситуації спілкування зрозуміло, кому належить пряма мова. Зв’язок висловлювань двох партнерів комунікації виявляється в інтонації, у логіці побудови діалогу, залежності структури і змісту репліки-відповіді від попередньої репліки. Діалог - це також мовленнєвий акт, у якому такі види мовленнєвої діяльності, як говоріння і слухання нерозривні між собою й послідовно змінюють один одного в процесі спілкування двох осіб. Реалізації діалогічної мови сприяють обставини, у яких вона проходить, інтонація, міміка, жести. Тому нерідко в діалогах використовують неповні та незакінчені речення.

Структура діалогу: 1) встановлення зорово-мовленнєвого контакту із співрозмовником; 2) початок розмови; 3) розвиток теми (спіралевидна схема “реакція співрозмовника + репліка-відповідь”); 3) закінчення комунікативного акту. Практично структуру діалогу розглянемо далі на прикладі телефонної розмови.

Основні види діалогічного (еристичного) красномовства: бесіда, інтерв’ю, суперечка, дискусія, полеміка, диспут, дебати тощо.

Бесіда - це форма спілкування з метою обміну думками, інформацією, почуттями тощо. Вона сприяє також активізації зусиль партнерів для забезпечення співробітництва та впливу одне на одного. Орієнтовно можна назвати такі функції бесіди:

обмін інформацією, формування перспективних заходів і процесів;
контроль і координація вже розпочатих дій;
взаємне спілкування людей під час виконання виробничих завдань;
підтримка ділових контактів на рівні виробничих підрозділів, регіонів, держав;
пошук, висунення і оперативна розробка робочих ідей, стимулювання людської думки в певному напрямі;
розв’язання етичних проблем, що виникли в якійсь ситуації, та ін.

Кожна бесіда - це новий акт, творчий процес, тому не існує загальних рецептів, які б забезпечували її високу ефективність в усіх випадках. Залежно від кількості учасників бесіди поділяються на індивідуальні та групові.

Індивідуальна бесіда - це діалог двох співучасників, які є значущими одне для одного і прагнуть (обоє або один) досягти певної мети. Індивідуальна бесіда стає такою формою, яка сприяє зближенню поглядів співрозмовників, встановленню між ними контакту, довіри і взаєморозуміння. Відомо, що людина один на один поводиться інакше, ніж в оточенні багатьох людей. Річ у тому, що в присутності інших вона використовує різні ролі, хоче здаватись цікавішою, привабливішою, зберегти почуття власної гідності. Тому нерідко тільки віч-на-віч зустрівшись з людиною, можна визначити її позицію і знайти пояснення її діям. Людина, знаючи і пам’ятаючи про це, завжди намагатиметься надавати право партнерові зі спілкування залишатися самим собою. Вона не маніпулюватиме іншим, а вестиме власну партію і даватиме змогу це робити іншому, тобто “партитуру спілкування” співрозмовники розроблюють спільно. Це визначатиме характер бесіди та її результат.

Інтерв’ю - це бесіда, вибудована за певним планом через безпосередній контакт інтерв’юера з респондентом з обов’язковою фіксацією відповідей.

Суперечка - це характеристика процесу обговорення проблеми, спосіб ії колективного дослідження, за яким кожна зі сторін, аргументуючи (відстоюючи) і спростовуючи (опонуючи) думку співрозмовника (сусупротивника), претендує на монопольне встановлення істини. У процесі ведення суперечки в явному чи прихованому вигляді виявляється деяке протиріччя, що дає змогу сформулювати проблему. У процесі колективного обговорення або відбувається розв’язання проблеми, або кожна із протиборчих сторін залишається при своїй думці.

Слово “дискусія” походить від латинського йізстзіо - розгляд, дослідження. Під дискусією, звичайно, мається на увазі публічне обговорення яких-небудь проблем, спірних питань. Практика показує, що дискусія може вестися з різною гостротою протиборства. Це можуть бути диспут, дебати, полеміка, суперечка. У будь-якому випадку для ведення дискусії, як мінімум, необхідно мати два різних погляди, два різних підходи до вирішення відповідного питання або розв’язання тієї чи іншої проблеми. Хоча реально їх, як правило, буває значно більше. Власне кажучи, кожний з учасників дискусії часто має свою точку зору, свій погляд на розв’язання проблеми.

Полеміка (від грецького, що означає ворожий, войовничий) - це також суперечка, але суперечка, що призводить до конфронтації й боротьби принципово протилежних думок і підходів до розв’язання визначених проблем. Проте якщо для дискусії головним є пошук істини шляхом вдалої постановки і зіставлення аргументів і контраргументів, то для полеміки головне - це досягнення перемоги шляхом зіткнення різних поглядів, утвердження власного погляду, хоч і на шкоду істині. У дискусії протилежні сторони називаються опонентами, у полеміці - супротивниками, суперниками, конкурентами. У дискусії опоненти шукають істину, компроміс, консенсус, угоду, злагоду; у полеміці - утвердження власного погляду, перемогу своєї позиції. Дискусія ведеться за певними правилами і за згодою її учасників. Тема дискусії формулюється заздалегідь або до початку дискусії. Учасники її почергово висловлюють свої положення, думки, спростування, у результаті чого дискусія набуває логічного, зв’язного характеру. Мовні засоби дискутування мають бути прийнятними для всіх учасників дискусії, толерантними. Використання непередбачуваних засобів осуджується і може зупинити дискусію без висновків і завершення її. Натомість полеміка не дотримується таких правил. У ній перемагає ініціатива суперників, ситуативність спілкування, непередбачувані й раптово знайдені “під руку” засоби не завжди переконливої, але наполегливої і напористої аргументації.

Диспут (з латинської disputo - розмірковувати, сперечатися) - це зіткнення ідей, думок, поглядів, це ухвалення рішення на основі порівняння аргументації сторін. Аргументацією та логічними побудовами з неї доводиться істинність певної позиції, а рішення ухвалюється на основі найаргу- ментованішої і відповідно істинної позиції.

Дебати - це рольові інтелектуальні змагання, у яких одна сторона аргументовано доводить певну тезу, а інша - опонує їй. Дебати не передбачають вироблення єдиної пропозиції, а дають змогу кожному розглянути проблему з різних сторін та зробити свої власні висновки.

Дебати стимулюють:

розвиток критичного мислення - уміння аналізувати, виявляти сильні та слабкі сторони тих чи інших тез, виробляти оптимальне рішення з урахуванням наявних ресурсів;
розвиток структурного мислення - виховують уміння структурно викладати свої думки, будувати логічні схеми та виявляти в них суперечності;
розвиток риторичних навичок - сприяють оволодінню усним мовленням та мистецтвом переконання, розвивають уміння тримати себе перед аудиторією.

Дебати дають змогу поглиблювати і систематизувати нові знання з права, культури, релігії, філософії, політики та інших сфер суспільного життя; опрацювати нові технології пошуку інформації та сприяють виробленню системного та об’ ємного бачення тієї чи іншої проблеми; виховують уміння працювати в колективі, толерантно ставитись до протилежних думок, виховують повагу до людей та їх поглядів і переконань.

Ми з’ясували, що в діалозі може бути зіткнення учасників різних ідеологій, різних способів міркування, соціальних ролей, неоднакового життєвого досвіду, діаметрально протилежних душевних станів, різної міри вихованості, а в результаті все-таки треба дійти згоди і знайти прийнятне розв’язання проблеми. Тому безконфліктному спілкуванню співрозмовників сприятиме дотримання таких правил комунікації під час діалогу.

ПРАВИЛА ДЛЯ МОВЦЯ

ПРАВИЛА ДЛЯ СЛУХАЧА

Не забувати про доброзичливе ставлення до співрозмовника, повагу до адресата. Виявляти доречну в певній ситуації ввічливість (враховувати стать, вік, службовий чи суспільний статус тощо).

Не ставити в центр уваги своє "я”, давати можливість партнерові виявити себе у спілкуванні, стимулювати його мовленнєву активність.

Постійно добирати мовні засоби, орієнтуючись не тільки на адресата, але й на ситуацію спілкування загалом, на офіційність або неофіційність ситуації.

Під час розмови пам’ятати про культуру поведінки та грамотність мовлення: не перебивати партнера, вислуховуючи його до кінця.

Використовувати мовні, жестові, мімічні засоби емоційно-психологічної підтримки того, хто говорить

Слухаючи, доброзичливо, терпляче і з повагою ставитися до мовця, бути тактовним.

Намагатися не перебивати мовця, не вставляти недоречних зауважень, не переводити власне слухання у говоріння. Намагатися вчасно оцінити мовлення співрозмовника, погодитися чи не погодитися з ним, відповісти на запитання. Бути скромним у самооцінці, ненав’язливим, відмовитися від категоричності суджень. Орієнтуватися на партнера, створювати для нього психологічно комфортні умови для спілкування, не забуваючи при цьому постійно стимулювати зацікавленість співрозмовника до проблем спілкування.

Бути логічним у викладі своїх поглядів та пропозицій.

Вибирати такий стиль розмови, який був би сприятливим не тільки для ситуації спілкування, а й для сприйняття партнером. Ураховувати невербальні засоби спілкування