Ораторське мистецтво

1.1. Типи сучасного публічного мовлення

Різноманіття типів публічного мовлення сформувалося ще в Давній Греції. Аристотель, якого вважають основоположником риторичної науки, виокремив три основних типи промов: судові, дорадчі та похвальні (епідейктичні). Це засвідчує той факт, що антична риторична практика вже нагромадила достатній досвід для диференціації й класифікації промов та систематизації засобів досягнення заданого ефекту від них [56]. Цицерон, якому в історії культури належить місце найвидатнішого оратора Рима, крім теорії про три види риторики, вважав, що є три види ораторів, які різним характером промов досягали успіхів.

Основними типами публічного мовлення вважали політичне, судове, урочисте (епідейктичне). Крім того, в античному ораторському мистецтві існували такі жанри, як надгробне слово, яке доручали виголошувати видатному ораторові. Історія давньогрецької риторики свідчить про те, що найбільшого поширення та суспільного впливу мало політичне та судове красномовство.

В українську історію красномовства ввійшли імена таких видатних вчених та ораторів, як Київські митрополити Іларіон та Петро Могила, а також К.Туровський, Ф.Прокопович та Г.Сковорода.

Публічне мовлення розвивається й сьогодні та стає різноманітнішим. В одних випадках мова йде про актуальні політичні проблеми, інші стосуються побуту чи моралі, треті - є предметом судового розгляду і т. ін.

Тип публічного мовлення залежить не тільки від визначеної теми, конкретного змісту, а й від способу й характеру викладу, ступеня емоційності, і навіть від складу та спрямованості термінології. Інакше кажучи, ті форми й засоби висвітлення теми, які доречні під час виголошення звітної доповіді на засіданні органу влади, неприйнятні для лекції в навчальному закладі, або ж стиль агітаційної промови не доречний на науковій конференції. Можна стверджувати, що майстерне красномовство - це оволодіння специфікою кожного типу ораторського мистецтва.

Розрізняють такі типи публічного мовлення:

1) суспільно-політичне (політична доповідь, політичний огляд, соціально- ділова доповідь, промова);

2) академічне (наукова доповідь, лекція, наукове повідомлення, огляд, виступ у науковій дискусії);

3) судове (звинувачувальна промова, захисна промова);

4) урочисте (ювілейна, вітальна промова, виступ на прийомі);

5) церковно-богословське (проповідь, звернення до пастви).

1.1.1. Суспільно-політичне публічне мовлення

Існує думка, що до влади приходять і зберігають її за допомогою мовлення. Отже, можна сказати, що до влади приходять шляхом дискусій та дебатів, а будь-яка виборча кампанія - це змагання ораторів. Будь-який політик - оратор, який займає певну позицію і обстоює її за допомогою мовлення (усного чи писемного). Справжній політик-оратор чи управлінець має володіти високим рівнем культури мовлення.

Доповідь, яка є жанровим різновидом суспільно-політичного мовлення, може стосуватися економічних, соціально-політичних, культурно-просвітницьких, етично-моральних, побутових або науково-технічних тем. У таких доповідях ставлять мету вирішити значущі проблеми у тій чи іншій сфері життя, а також пропонують шляхи їх розв’язання.

У звітній офіційній доповіді особа звітується перед уповноваженим зібранням про виконану роботу, аналізує та оцінює її результати. У такій доповіді може йтися про перспективи подальшої діяльності, можуть формулюватися нові завдання. Особливістю звітної доповіді є те, що переважно вона стосується підсумків колективної роботи. Така доповідь має бути чітко продуманою й аргументованою, у ній належить умістити висновки та подати обґрунтовані рекомендації. Фахівці на радять під час виголошування доповіді зазначеного типу вдаватися до імпровізацій.

Під час обговорення на нарадах чи зборах часто використовують короткий виступ із тих чи інших питань. Такий виступ має бути діловим і змістовним, тривалість його не може перевищувати п’яти хвилин. Цей різновид публічного мовлення не є самостійним, його застосовують лише в контексті обговорюваного питання. Проте навіть у такому короткому виступі людина, яка має навички оратора, може продемонструвати глибину думки, досягти комунікативного наміру - переконати, пояснити тощо.

Дипломатичне публічне мовлення - офіційні виступи, промови осіб, які представляють ту чи іншу державу. З поняттям дипломатії пов’язують мистецтво ведення переговорів, пошуків компромісів і взаємоприйнятних рішень, поглиблення й розширення міжнародного співробітництва [73]. На думку Л.Мацько, дипломатичне красномовство належить до особливо вишуканого виду. Це елітарний, вищий рівень мовлення [56].

Публічний виступ, у якому висвітлено та оцінено поточні соціально- політичні події, так званий політичний огляд, теж можна розглядати як різновид суспільно-політичного мовлення.

Мітингові виступи переважно торкаються актуальних суспільно- політичних проблем. Часто спрямованість таких промов уточнюють, коригують під час їх виголошення, вони супроводжуються імпровізаціями як відгуком на реакцію аудиторії.

1.1.2. Академічне публічне мовлення

Основними принципами академічного красномовства вважають: наукову глибину висловлюваного матеріалу, точність, логічність (обґрунтованість, доказовість, спрямованість на пошук істини), урахування компетентності адресата [65].

Лекція є різновидом академічного публічного мовлення. Залежно від мети та інформаційного наповнення лекції можуть бути:

- власне науковими, теоретичними (наукові доповіді та повідомлення);

- науково-методичними (навчальні лекції);

- науково-популярними (лекція-огляд, лекція-екскурсія, кіно- чи теле- лекція) [58].

Відповідно до іншої класифікації лекції поділяють на:

- навчально-програмові лекції, у яких послідовно викладають певну наукову дисципліну;

- настановні (вступні) лекції, які спонукають слухачів до подальшого вивчення дисципліни;

- оглядові лекції, що мають на меті систематизацію знань;

- лекції зі спеціального курсу, що присвячені певній вузькій галузі науки, дослідження [32].

1.1.3. Судове публічне мовлення

Судове красномовство є одним із найдавніших типів ораторського мистецтва. Природа правосуддя визначає характер судового красномовства. У суді значне місце посідає змагальний момент між стороною звинувачення та стороною захисту. Необхідними ознаками мовлення обох сторін мають бути об’єктивність, чітка аргументованість і доказовість. Мовлення зазначених сторін звернене не тільки до суддів, а й до совісті та свідомості громадськості.

Судовою вважається промова, яка звернена до суду та всіх учасників та присутніх під час розгляду кримінальної чи цивільної справи, виголошена на судовому засіданні.

Для судових промов характерні розповідний тип мовлення, пов’язаний з передачею змістовно-актуальної інформації. Висока частота вживання дієслів у судових промовах свідчить про переважне використання розповідного типу мовлення. Завдяки використанню дієслів у мовленні створюється динамічний функційно-змістовний тип мовлення, через яке повідомляється про розвиток подій. Уживання прикметників є характерним для іншого функційно- змістовного типу мовлення - опису. Уживання числівників у мовленні судових ораторів пов’язане з вимогою точності, конкретності судового мовлення. Звинувачувальні промови можуть вирізнятися найбільшою виразністю, образністю, емоційністю. Ці особливості мовлення зумовлені жанровими відмінностями судових промов, а саме різними комунікативними намірами, різними адресатами судових звинувачень та ін. [11].

Різновидами судових промов є:

- звинувачувальна промова (прокурорська);

- захисна промова (промова адвоката);

- промова підсудного на свій захист (самозахисна);

- промова постраждалого;

- промови позивача у цивільних справах та відповідача;

- промови громадських обвинувачів та громадських захисників;

- промови представників громадських організацій та трудових колективів;

- репліка як особливий вид судового мовлення.

1.1.4. Урочисте мовлення

Урочисте мовлення - це мовлення із приводу свята чи урочистості. Формально урочисте мовлення поділяють на два підвиди: офіційне (на офіційних урочистостях у вигляді вітальних промов) та неофіційне (переважно пов’язане з традиціями та звичаями народу, родини, колективу і т. ін.).

Соціально-побутове урочисте мовлення - це ювілейні чи похвальні промови, тости чи поминальні промови. Таке мовлення є складником духовної культури суспільства.

Урочисті промови різноманітні за своєю тематикою, а також цільовою аудиторією. Наприклад, існують два види ювілейних чи похвальних промов: перші присвячені визначній даті, ювілею організації, а другі - визначній особистості. Особливістю таких промов є наявність певних висновків, результатів діяльності. Другий вид промов покликаний висловити повагу і шану ювілярові, дати характеристику як особистості й фахівцю, допускаються спогади. Також такі промови можуть доповнюватися віршами.

Надгробна чи поминальна промова є теж різновидом урочистого публічного мовлення. Такі промови вражають своєю трагедійною інтонацією і завжди наповнені сумом. Крім того, такі промови містять характеристику людини, яка пішла з життя, її діяльності та звершень.

Урочисте застілля - прошарок людської культури, у якому відображаються національні особливості. Під час таких зустрічей використання критичних зауважень не бажане, а от щирі почуття, побажання здоров’я, добра та успіхів є атрибутами будь-яких застольних урочистих промов.

На жаль, у сучасному українському суспільстві культура урочистого мовлення має недостатній рівень. Часом буває, що особи з певним статусом у своїх колективах не завжди володіють мистецтвом урочистого слова в неофіційній ситуації.

Урочисте мовлення створює особливу атмосферу, привносячи особливі емоції та впливаючи на психологічний стан присутніх. Тому саме такому мовленню має бути притаманна підвищена урочиста енергетика мовлення.

1.1.5. Церковно-богословське публічне мовлення

Цей тип публічного мовлення є одним з найдавніших і пов’язаний з виголошенням та популяризацією релігійних тем. Основними жанрами церковно-богословського мовлення є проповідь, повчання, послання, промови на соборах, молитва, а також лекції в духовних навчальних закладах.

“Проповідь - це промова релігійно-повчального змісту, яку виголошують у церкві під час служіння” [63]. Ширше визначення цього поняття подає Л.Мацько, вказуючи, що “це особливий вид усного монологічного мовлення, спрямований до мирян з метою навернути їх до християнського віровчення, викликати почуття вдячності Богу..[56].

Найхарактернішою рисою проповіді є повчання морально-етичного спрямування. Церковному проповіднику переважно властиве звернення до свідомості звичайних людей, тому слова підбираються прості й зрозумілі. Святе Письмо, праці церковнослужителів та інші джерела використовуються для проповіді як основні матеріали, з яких відбираються притчі, приклади. У проповіді часто вміщують цитати із згаданих джерел, крилаті вислови. З погляду емоційності та інтонаційності церковно-богословське мовлення є спокійним, розміреним, ритмічним. Тому в духовних навчальних закладах значну увагу приділяють голосу, інтонації, тембру, умінню виразного читання (дикції). Нерідко під впливом проповідей у людей можуть змінюватися не тільки думки, а й світогляд загалом.