Предмет і завдання навчальної дисципліни “Ораторське мистецтво”

Справжнє красномовство - це вміння сказати все, що треба, і не більше, ніж треба.

Франсуа де Ларошфуко

Сьогодні проблеми вербальної комунікації, зокрема мистецтва мовлення, досліджує низка дисциплін, центральною із них вважають риторику (зокрема ораторське мистецтво), яка спирається на низку дисциплін - філософію, логіку, психологію, педагогіку, етику, естетику, літературознавство, лінгвістику. Ораторське мистецтво можна вважати лише одним із напрямів риторики.

Риторика як наука і власне термін “риторика” сягають своїм корінням грецької античності. Саме у цей період античні філософи порушили питання, які визначили шляхи розвитку цієї науки. Прикметно, що давні вчені не обмежували проблематику науки лише мовленням. Вони вважали, що риторика охоплює значно ширше коло завдань. Відомий софіст і ритор Горгій та його послідовники вважали риторику інструментом громадянського керування. Аристотель вважав, що суспільно державний устрій є насамперед мовною організацією суспільства. Античний філософ бачив цю науку як “здатність знаходити можливі способи переконання щодо кожного даного предмета” [8].

Саме з огляду на це у наш час ораторське мистецтво вважають одним із специфічних видів людської діяльності, який можна опанувати як будь-яку іншу діяльність.

Ю.Рождественський, пишучи про погляди давніх мислителів, зазначає: “Майстерність красномовства в умовах демократії життєво необхідна, тому що кожен громадянин поліса в умовах демократії перебуває в потенційній небезпеці від своїх співгромадян. Будь-який із співгромадян може, так би мовити, міцно “причепитися”, звинуватити іншого з вигодою для себе, покликати до суду і виграти суд, відняти майно і життя. Отже, вправність у мові допомагає захиститися й в умовах аристократичного сусідства, і, у разі потреби, у судовій боротьбі. Якщо ж громадянин бажає запропонувати місту що-небудь, то він зіштовхується з громадською думкою, яка завжди консервативна й ситуативна в тому сенсі, що натовп судить всякі пропозиції стосовно своєї думки, яка міняється у зв’язку з поточними подіями. У цьому випадку вправність у красномовстві допомагає переконати співгромадян погодитися на пропозицію. Всяка самодіяльна і заповзятлива людина відчуває перешкоди через громадську думку і, пропонуючи нове, завжди ризикує і життям, і майном. Вправність у красномовстві... допомагає людині посісти вигідніше становище в суспільстві, завоювати певну пошану співгромадян і поліпшити свої матеріальні справи” [75].

Сучасний комунікативний простір описують як поєднання різних дискурсів, як-от: юридичний, медичний, бюрократичний, підприємницький, християнський тощо, які систематично виражають різні переконання і цінності різних соціальних інститутів [99]. Сучасні дослідники визначають дискурс як

1) зв’язний текст у контексті численних супровідних фонових чинників - онтологічних, соціокультурних, психологічних; “текст, занурений у життя”;

2) замкнена цілісна комунікативна ситуація (подія), складниками якої є комуніканти й текст як знаковий посередник, зумовлена різними чинниками, що опосередковують спілкування розуміння (соціальними, культурними, етнічними і т. ін.); 3) стиль, підмова мовного спілкування; 4) зразок мовної поведінки в певній соціальній сфері, що має певний набір змінних” [87].

М.Фуко, досліджуючи відношення між владою, знаннями та мовою, дійшов висновку, що соціальні зміни за своєю суттю є дискурсивними, тобто боротьба за владу реалізується через дискурс: зміна дискурсивної практики - це центральний процес для соціальних змін [99]. Зіставний підхід пропонують й інші вчені, які вважають, що “...дискурси визначають хто може говорити, про що, у яких контекстах і стилях (як) та через яку причину” [99]. Власне через це уміння створювати тексти у межах різних дискурсів набуває особливої значущості.

Цікаво, що до сьогодні тривають дискусії щодо предмета цієї науки. Різноманітні дефініції риторики як науки містять низку ідей. Дослідники зазначають, що риторика - фундаментальна теорія й мистецтво мовлення. Теорія досліджує закони й правила побудови промов усіх типів, а мистецтво розуміють як певні уміння, навички володіти думками й словами у різних комунікативних ситуаціях. Ще один важливий аспект риторики - мистецтво думати. Один із класиків риторики зауважив, що “граматика займається тільки словами, риторика - думками” [48]. Російський дослідник О.Волков акцентує увагу на тому, що “у всій різноманітності видів і родів творів словесності риторика вивчає певний аспект словесної творчості - аргументацію” [18].

Сьогодні говорять про риторику як вчення про досконале мовлення - переконливе, забарвлене, доцільне, ефективне, оскільки вона формує через стиль мовлення стиль життя. Завдяки риториці можна виховати досконалу мовленнєву особистість. Дослідники переконані, що завдяки опануванню риторики можна випрацювати низку якостей, які стосуються процесу мислення - критичність, гнучкість, оперативність; мовлення - точність, стислість, правильність, виразність тощо, а крім того, удосконалити комунікативну поведінку.

Отже, сьогодні риторику визначають як науку про закони керування мисленнєво-мовленнєвою діяльністю. Інакше кажучи, риторика - це наука про мистецтво спілкування, зокрема способи переконання, ефективні форми мовленнєвого впливу на аудиторію з урахуванням її особливостей.

У наш час виокремлюють класичну та сучасну риторику. Класична риторика - це “наука про загальні способи переконування у вірогідному чи можливому, засновані на чіткій системі логічних доведень, майстерність та мистецтво знаходити ці способи і використовувати логіку аргументації; теорія художнього мовлення” [91].

“Сучасна риторика - це теорія та майстерність ефективного (доцільного, впливового, гармонійного) мовлення. Предметом сучасної загальної риторики є загальні закономірності мовленнєвої поведінки, що діють у різних ситуаціях спілкування, сферах діяльності, та практичні можливості використання їх з метою створення ефективного висловлювання. Ефективність мовлення визначають найменші втрати у процесі його передавання від мовця до слухача у всіх трьох типах інформації, які зазвичай містять мовлення: поняттєво-логічні, оцінні (+ або - ), емоційні. Доцільність мовлення - це його відповідність основній меті мовця, його мовленнєвому наміру. Впливовість мовлення - це його здатність розбудити розум і почуття, змусити слухача спочатку прислухатися, прихильно та зацікавлено, а потім змусити прийняти те бачення довкілля, яке йому запропонує мовець” [91].

Саме з риторики розвинулася низка сучасних дисциплін, пов’язаних із розвитком мовленнєвих технологій. Часто такі дисципліни мають виразне “національне” забарвлення. Так, американські вчені розробляють теорію комунікації (основне призначення якої - це розвиток у людині комунікабельності). Широковідомими стали праці Д.Карнегі, Н.Хілла, П.Сопера.

Фахівці зазначають, що особливих успіхів досягла японська теорія мовного існування, спрямована на розвиток ефективних комунікацій у всіх сферах суспільного буття. Натомість російські вчені пишуть про те, що “поразки нашої перебудови багато у чому пов’язані з відсутністю у свідомості нації ідеї побудови світу через мову. Революційні зміни в суспільстві не можна починати, не визначивши значення слів як головних понять, у які суспільство має повірити” [6].

Ще одним аспектом досліджень сучасного комунікативного простору є так звані гендерні дослідження, що прагнуть визначити як гендер конструюється та виявляється у мовленні. Пильний погляд дослідників нині спрямовано і на такий складник нашого життя, як електронна комунікація.

Сучасна риторика - це не лише технології мовлення за вузьким розумінням слова. Дослідники поряд з питаннями вербальної комунікації приділяють значну увагу проблемам невербальної комунікації. Важливими складниками сучасного ораторського мистецтва вважають такі як [99]:

  • проксеміка - використання знання просторів чи територій у процесі комунікації;
  • кінестетика - використання жестів, рухів, виразів обличчя, зокрема зоровий контакт у процесі комунікації;
  • хронеміка - спосіб використання часу та його зв’язок із цінностями;
  • парамова - невербальні елементи голосу, такі як сміх, схлипування, інтенсивність і немовні висловлювання (типу “ех”, “гм”);
  • мовчання. У деяких культурах цінується більше, ніж в інших. У західній культурі мовчання спричинює незручність;
  • хаптика - використання доторків для комунікації;
  • ольфактика - використання запахів як частини комунікативного процесу;
  • окулістика - використання погляду в процесі комунікації;
  • одяг та зовнішній вигляд - важливість одягу під час передачі соціальних значень. (Додамо, що люди, які гарно виглядають, є успішніші: швидше знаходять бажану роботу, у них швидше відбувається кар’єрне зростання і вони заробляють на 30 відсотків більше, ніж їхні “непривабливі” колеги.) [26].

Також виокремлюють загальну та часткову (професійну) риторику. Сьогодні пильну увагу приділяють саме професійній риториці чи професійному ораторському мистецтву, яка досліджує теорії спілкування для різних спеціальностей, розвиває професійну мовну особистість. Професія державного службовця належить до основних “мовних” професій у сучасному суспільстві. Крім того, сьогодні вже ніхто не сумнівається у тому, що лише однієї професійної компетенції не достатньо для того, щоб бути успішним працівником чи керівником, важливим чинником для кар’єрного зростання стає здатність до спілкування. Спеціалісти навіть послуговуються терміном інтелект стосунків, яким позначають здатність завойовувати, мотивувати і налаштовувати людей, завдяки власній поведінці [26].

Відомий спеціаліст із риторики професор О.Волков висуває перед своїми слухачами низку завдань, які допоможуть грамотно будувати публічне мовлення: “1. Розуміти, як влаштована аргументація, тобто знати теорію. 2. Читати й розуміти класичні твори, розвити у собі вміння розуміти будову твору та задум його автора. 3. Вправлятися у побудові різних усних та письмових висловлювань, засвоїти навички самостійної творчої роботи зі словом. 4. Говорити й писати публічно” [18].

Метою навчальної дисципліни є:

- розвинути комунікативні навички (мовлення та слухання) державних службовців;

- навчити їх переконливо висловлювати свої погляди, використовуючи прийоми вербальної та невербальної комунікації;

- удосконалити їхні вміння спілкуватися з аудиторією;

- сформувати у них навички підготовки та аналізу (самоаналізу) публічних виступів.

Після вивчення навчальної дисципліни слухачі мають знати:

- основи риторики;

- складники майстерності державного службовця, керівника;

- закони логічної побудови виступів та методик їх виголошення.

Слухачі мають уміти:

- готувати тексти публічних виступів;

- виголошувати промови різного призначення;

- аналізувати тексти власних виступів;

- орієнтуватися в різноманітних ділових комунікативних у ситуаціях, властивих для фаху.