Ораторське мистецтво правників

Спілкування із судовою аудиторією

Судова аудиторія - певна кількість людей у залі судового засідання, які беруть участь у ході розгляду справи або цікавляться нею. Умовно її можна розподілити на чотири групи

- професійні учасники процесу (суддя, прокурор, адвокат, секретар судового засідання);

- представники громадськості (громадський захисник, громадський обвинувач, представники громадських організацій і трудових колективів), які виконують у судовому засіданні свої громадські, моральні обов’язки;

- учасники процесу, зацікавлені у вирішенні справи (підсудний, потерпілий, позивач, відповідач та їх представники), а також ті, хто з’явився для виконання покладених на них законом обов´язків (свідки, експерти, перекладачі тощо);

- публіка, яка прийшла з різних мотивів і спонукань, але всіх їх об’єднує інтерес до процесу у даній справі.

Практика показує, що четверта група рідко буває однорідною за своїм складом. Більш-менш вона є такою лише у виїзних засіданнях суду, коли слухається справа за місцем роботи підсудного. Одні приходять до суду «повболівати» за своїх рідних, близьких, знайомих, а інші - щоб пізнати щось нове.

Пряма вимога уваги від слухачів досягається проголошенням початкових фраз, наприклад: -«Вельмишановні судді! Послухайте, будь ласка!», «Прошу звернути на це увагу», тощо.

Пауза.

Якщо судовий ритор бачить, що його не слухають або слухають неуважно, він може зупинитися у викладенні змісту промови, що притягує увагу до виступаючого. Крім того, пауза дозволяє виділити те головне, що настає за нею.

Голосові прийоми.

Щоб активізувати увагу аудиторії, ритор підвищує або понижує голос, змінює темп промови. Бажаючи підкреслити значущість тієї чи іншої фрази, судовий ритор промовляє її повільно, голосно, виразно, підкреслює інтонаційно окремі слова, подовжуючи навіть окремі голосні.

Звернення до слухачів з питанням, пов´язаним зі змістом справи. Такі питання загострюють і активізують увагу аудиторії.

Заздалегідь сказати про те, про що передбачається говорити пізніше.

Засоби мовної виразності (прислів’я, приказки, гумор, яскраві образи).

Жести, міміка, рухи.

У поєднанні з іншими прийомами вони допомагають зосередити увагу судової аудиторії. Не варто стояти нерухомо, слід допомагати собі жестами, мімікою. Заклякле або скам’яніле обличчя прокурора не викликає довіри і залишає враження напруженості. Рухи і жестикуляція - природні елементи поведінки ритора, додатковий засіб впливу на учасників судового процесу, публіку в залі судового засідання.

Рухи, жести, міміка, як ніщо інше, - наявність індивідуального стилю судового ритора. Виникають вони ніби самі собою, виходячи зі змісту, емоційного настрою промови, пов’язані з рухом думки і почуттями виступаючого. Кроки уперед у необхідний момент підсилюють значущість того чи іншого місця промови, допомагають зосередити на ньому увагу аудиторії. Відступаючи назад, ритор ніби дає аудиторії можливість «відпочити» і потім переключає увагу на іншу частину промови.

У мистецтві судового ритора, поряд з вказівними і описовими, використовуються жести емоційні, такі як стиснутий кулак, витягнута рука, рухи головою, руками. Ці жести викликають аналогічні приховані рухи у слухачів, настроюють їх відповідним чином. Міміка ритора - чудовий стимулятор емоції аудиторії. Вона здатна передати радість і печаль, сумніви й іронію, рішучість і презирство. У гарного ритора «обличчя говорить разом з язиком», - говорив Анатолій Коні.

Феофан Прокопович

Книжка сьома. Розділ І

Про судову промову, а саме, з яких місць повинен братидокази як звинувач, так і захисник під час встановленнязлочину на підставі здогадів

Властиво є три їхні джерела: причина, особа і вчинок.

Спочатку про причину

Є два види судових промов: перший - промова звинувача, другий - захисника. Треба, отже, встановити обидва види: чим повинен користуватися звинувач для доказу свого положення, а чим захисник,- про це необхідно сказати коротко. Далі, треба дослідити потрійний характер джерел, бо й саме дослідження справи має три частини. Справді, при встановленні злочину на підставі здогадів, коли розглядається якийсь вчинок, то, як ми вже зазначили, особливо допомагає те, що притягається до справи і що Цицерон [Про підбір матеріалу, II, 16], викладаючи ясніше та ґрунтовніше, ділить на три роди: причину, особу і вчинок. Скажемо тут про причину.

Причина -. це те, із-за чого щось, звичайно, відбувається. Якщо ми доведемо, що вона є або була в чомусь, то гай також доведемо, що вона викликала це або інше явище. Це місце, за словами Цицерона [Про підбір матеріалу, II, 19], є ніби фундаментом судового процесу, бо нікому ж не можна довести, що він щось вчинив, якщо не вказати йому, чому це зроблено.
Причина може бути подвійна: несвідомий поштовх і свідомий задум. Несвідомий поштовх - цс те, що кличе до дії без роздуму, а внаслідок якогось душевного збудження, як любов, гнів, пияцтво і все інше, чим, очевидно, душевну рівновагу було так зрушено, що людина не могла усвідомити свого вчинку [Цицерон, Про підбір матеріалу, II, 17].
Свідомим задумом вважається [прагнення] докладним обміркуванням щось зробити з якоїсь нагоди, як, наприклад, з приводу дружби [приятеля], чи помсти ворога, чи страху, чи слави, чи на честь досягнення якоїсь користі, або із-за збитків, чи з приводу уникнення шкоди [Цицерон, Про підбір матеріалу, II, 18].
З цього звинувач і захисник можуть черпати докази для своїх припущень. Нехай же іноді послужить доказом такий приклад: Василя Македонського, коли він під час полювання не вбив оленя, схопив цей олень гострим рогом за пояс, і, кажуть, цар був би загинув. Та підбіг хтось із друзів й, розсікши мечем пояс, врятував царя від небезпеки. І ось рятівник стає звинуваченим у задуманому вбивстві Виникає питання: чи мав він намір убити царя, чи ні? «Мав намір чи не мав наміру?» - спочатку це припускатиме звинувач, а потім захисник.
Звинувач, якщо може використати як причину цього вчинку несвідомий поштовх, скаже, що винуватець, зазнавши зневаги з боку царя, боляче переніс образу, а до того ще й різкими словами збільшить відчуття болю та гніву. Спочатку він розглядатиме взагалі силу душевного хвилювання внаслідок гніву, використовуючи приклади інших, які через такий несвідомий поштовх відважились на щось подібне, наведе відповідні випадки, дасть пояснення самого гніву, перебільшуючи особливо силу гніву винуватця на підставі ознак і слів тощо. [Цицерон, Про підбір матеріалу, 11, 19].
Якщо ж обвинувач захоче довести, що причиною вчинку був свідомий задум, то він заявить, якої користі сподівався підсудний і чого сподівався уникнути з приводу смерті царя. Він також висуне твердження, що підсудний зазіхав на царську владу або хотів уникнути вигнання чи кари за злочин, якого він буде свідомий, і вважав, що він не може його приховати. Потім додасть ще, що було причиною цього злочину, усе особливо перебільшуючи [Цицерон, Про підбір матеріалу, II, 20].
Крім того, звннувач повинен випередити захист. Це може статись тоді, коли він сам раніше візьме до уваги докази, якими захисник може захищати підсудного, і, виклавши, спростовує їх.
Тут, справді, особливо докладно треба обміркувати не те, як дійсно, виглядає або могла виглядати справа, а який намір мав підсудний. Нічого ж бо не значить те, що з вчинку він не має і не міг мати ні користі, ні некористі, коли можна довести, що обвинувачений сам думав про те, що буде, якщо він вчинив би цей злочин. Думка, отже, обманює в двох випадках: або якщо справа виглядає інакше, ніж думають, коли, наприклад, добро здається злом і, навпаки, або, коли наслідок інший, ніж сподівалися [Цицерон, Про підбір матеріалу, II, 21]. Звідси в наведеному випадку, якщо б хтось сказав, що життя царя вважається дорожчим не тільки від особистої вигоди, а й від життя громадян, і, навпаки, вбивство гірше, нім яка завгодно втрата, то цього також не заперечить обвинувач, а заявить, що злочинець не мав такої думки і доведе, що він зробив це через свою розумову відсталість і нелюдяність, про що йтиметься у розділі про особу Водночас, якщо б, хтось ствердив, що підсудний, хоч і вбив царя, однак, сам не зміг стати царем, то й це не буде заперечувати звинувач, а скаже, що так само тоді думав сам підсудний.
Якщо ж звинувач доведе вину підсудного не в задуманому, а в скоєному злочині (чого справді немає в наведеному прикладі), то, крім уже сказаного, ще й додасть, що ніхто, крім нього, не мав приводу скоєння цього злочину і, коли не було б приводу, то не було б також тоді засобів, можливості та бажання.
А захисник, обов’язком котрого є спростувати звинувачення, скаже навпаки, що або не було зовсім несвідомого поштовху, або, коли й був якийсь, то зобразить його таким незначним, з якого, звичайно, не виникають такого типу вчинки [Цицерон, Про підбір матеріалу, II, 25]. А тому, наприклад, що колись зазнав від царя зневаги та образи, будучи його другом, то справді переніс він біль, але не такий значний і напевно не такни, щоб штовхнути [злочинця] без вагання на цей безбожний вчинок.
Свідомий задум відкине захисник у подвійний спосіб: по-перше, спростуванням причин, що виникають із збудження, і, по-друге, буде твердити, що підсудний не зазіхав па царя ніколи і не скоїв жодного злочину, через який мав би боятися. Для доказу цього захисник наведе з життя та характеру особи особливо вагомі аргументи та їх додаткові дані (про них у наступному розділі). Крім того, може сказати, що підсудний таким вчинком не міг цього досягти. А якщо все-таки звннувач наполягатиме, що підсудний мав па це надію (це ми подали під №8), то захисник у відповідь заявить, іцо немає настільки нерозумної людний, яка в такій справі не могла б не пізнати правди. По-друге, додасть ще, що в цієї людини були протилежні причини, які і призвели її до протилежного вчинку, як у наведеному прикладі підсудний користувався у царя прихильністю, ласкою, почестями тощо.