Ораторське мистецтво правників

Феофан Прокопович. Поради майбутньому оратору

Книжка перша

Поняття риторики, визначення, предмет,мета і завдання оратора

Кожна наука, до викладу якої приступають, повинна починатись від визначення, каже Цицерон («Про обов’язки» І кн., розд. 2), щоб було зрозумілим те, про що йдеться. Тому й ми, коли приступаємо до обговорення риторичного мистецтва, повинні робити те саме, пояснивши коротко наперед назву риторики.

Назва риторики походить від грецького слова, що означає «говорити». Звідси ритор означає те саме, що оратор, хоч деякі думають, що ритор різниться від оратора: риторам називають учителя красномовства, а оратором - самого красномовця.
А риторика визначається різними [вченими] по-різному. Аристотель («Риторика», І кн., розд. 2) каже, що риторика - це спроможність бачити або видумувати те, що в кожній речі або питанні правдоподібне. Цього визначення не приймає Квінті- ліан («Навчання оратора», II кн., розд. 16), бо воно «не охоплює нічого, крім підбору матеріалу. Але якщо це визначення розглянути ґрунтовно і слова «видумувати правдоподібне» віднести до того, що вимагає обов´язок ритора, то воно буде добре, як це влучно розглядає Юній Мельхіор («Ораторське мистецтво», розд. 3). Адже не тільки предмета й слова та розміщення предметів і слів повинен винаходити оратор, як це вчить Цицерон у творі «Частини промові!», бо все це робить речі правдоподібними. Платон у «Горгію» так визначає риторику: «Риторика займається промовою, і її завдання - виголошувати переконливі промови на зборах громадян». А Цицерон дає коротке визначення: «Це наука говорепня». Але найкращим з усіх є визначення Фаіоія Квінтіліана: «Риторика- це вміння добре говорити» (II, 15). Він же твердить, що це визначення добре, бо воно охоплює всі достоїнства мови і характер оратора, бо добре говорити може тільки добрий муж. Крім того, з цього визначення легко зрозуміти предмет, а також мету й завдання оратора, та перейдемо від цього, питання до наступного.
Отже, предметом риторики, як слушно вчив Горгій Леон- тійський, є всі речі, бо питання може стосуватися, всіх речей. І тому можна добре сказати: немає нічого, іцо не було б охоплене шатою риторичного предмета.

Але ближче до справи; слова - не самі речі, які можуть бути предметом інших мистецтв, але будь-яке питання, поставлене на обговорення про будь-які речі, с предметом риторики.

Оскільки мету пізнають з предмета, то мета промови та сама, що й мета дослідження, бо до чого прямує дослідження, до того самого, неначе до мети, прямує і промова. Бо дослідження - це неначе якась сліпа, але цікава винахідливість думки, тільки доповнюється, шукає, але не може знайти. Отже, промова веде дослідження до досліджуваної речі, одне і друге перебувають в (одних) і тих самих межах, бо коли ми досліджуємо, чи щось добре чи погане, фальшиве чи істинне, справедливе чи несправедливе, чи його треба бажати чи уникати, то ми прямуємо до тієї мети, щоб встановити одне з двох. Звідси ясно, іцо мета промови, а також і промовця - це мовою вдовольнити того, хто досліджує, а це є те, що інші кажуть - переконувати мовою. Л те, що навіть найбільший оратор завжди досягає цієї мети, треба приписати не йому самому, як і його мистецтву або упередженості і впертості, або потаємному настрою слухачів, або якійсь іншій причині.
Зрозумівши мету, легко зрозуміємо також завдання оратора, бо завдання митця - зберігати те, що веде до осягнення мети мистецтва. А тому іцо метою оратора є переконувати мовою, то його завдання буде так складати промову, щоб вона могла переконувати. Аби досягти цього, оратор повинен винаходити те, що найбільше сприяє справі: він повинен викласти у відповідному порядку, має сам те оформити добре підібраними словами, найкращими реченнями і формами речень і слів, обов’язково це все запам’ятати і, нарешті, виголосити усно, пристосовуючи до мови жести і рухи. Через те завдання оратора, задовольнивши всі умови, винаходити, розкладати, мовно оформляти, охоплювати в пам’яті і виголошувати. Про це мова буде пізніше.

Розділ IV.

Що робить оратора знаменитим?

Нестерпна помилка багатьох, що справді неслушно ганьблять ораторів, спонукає мене перед початком викладу необхідних настанов відділити правдиве красномовство від фальшивого і позначити його певними ознаками, неначе характерними рисами. У цьому, здається мені, я повинен постаратися, щоб декількома словами показати, хто є найбільшим оратором. А для цього, найперше, треба знати те, що дуже розумно зазначив Марк Туллін у трактаті «Про найкращий рід ораторів», а саме: оратори не відрізняються жанром, як поети, а як художники - самим ступенем здібності. Отже, між художниками можуть бути різні, водночас і найкращі, а той, хто свою поему опрацював найкраще, заслужить ім’я найкращого. Так, Вергілій відрізняється від Горація і Марціала, але їх усіх можна назвати найкращими, тобто кожного у своєму жанрі: Горація в ліриці, Марона в епічній поезії, Марціала в епіграмі. А в ораторів є один жанр, в якому, якщо воші будуть різні, то вся їхня відмінність полягатиме в неоднаковому досвіді у мистецтві, а саме: один тут досвідченіший, той менше досконалий, а інший буде найгірший. Подібно відрізняються окремі поети.

«Тому якщо хтось нараховує багато типів ораторів (це слова Цицерона) і одних з них вважає великими або поважними, або багатими на слова, інших слабкими, або простими, або короткими, інших, що є між тими і другими, буде вважати посередніми, то скаже дещо про людей, а про саму справу мало». Якщо йдеться про річ, то ставиться питання, що є найкраще, а до людини - ким вона є. Тому гадаємо, що така оцінка не стосується величі ораторів, але окремі люди визначають те, що є найкращим, беручи до уваги всі прикмети. Тому:

Хай першою ознакою найкращого оратора буде те, щоб його хвалили не за деякі з названих чеснот, а за всі: якщо він тонко розпочинає виклад, поважний у повчанні, дотепний у розвеселюванні, сильний і багатослівний у зворушуванні, і, нарешті, якщо він підбирає стиль не довільно, а згідно з вимогами справи і часу. Ця ознака відома тільки тим, хто має добру підготовку в такому мистецтві. Тут виникає питання, за якою ознакою навіть невчені можуть розпізнати доброго оратора.
Другою ознакою є та, про яку говорить Цицерон в «Ораторі», очевидно, що тон є найбільшим оратором, хто найбільшим здається народові, тобто слухачам. Отже, це правильна оцінка, бо риторика - мистецтво красномовства, а про красномовство можна тоді говорити, коли мова подобається людям Якщо хтось так говорить, треба думати, що він говорить це ио- мистецьки. Але тут повинен бути деякий виняток. І Іасампе- ред, щоб слухачі були вільні від усякого почуття: любові, спорідненості, підлабузництва, гніву, ненависті, лицемірства. Під пливом таких почуттів вони не дають правильної оцінки і часто хвалять поганих, а гулять добрих. Адже родичам і найбільше батькам завжди буде подобатись оратор-син. І я переконаний, що Антонієві здавалася ворожою і не красномовною «II Філіпіка», виголошена в його присутності. Й багатьом можна нагадати відомий вислів Марціала: «Не ти, але бенкет твій красномовний». Зовсім те саме можна сказати про ораторів, що говорив Луцілій про поетів:

«Той з поетів найкращий, що критикам підносить смачні шматочки».

Передусім, з числа суддів і критиків треба гнати тих, які, не знаючи як слід мистецтва, ставляться до нього з упередженням, бо їм подобаються деякі несмачні безглуздя, приховані думки, емоційно-насичені алегорії, а коли ті почують справжнього красномовця, у промові якого не бачать своїх дурниць, то засудять його як невченого і обмеженого.

Ознака таланту тоді певніша, коли своєю промовою оратор задовольняє водночас людей різного класу і стану, тобто вчених і неосвічених, великих і малих, міщан і селян, бо цього не можна добитися, не володіючи досконало цим мистецтвом. Ось такі ознаки справжнього красномовства.

І саме це є тим, що стверджує Еразм Роттєрдамський про Василів Великого, який так пристосовував промову до душ і вух юрби, іцо був ясним навіть для недосвідчених і подиву гідним для вчених. І рідко буває така слава, що оратор так ганьбить і критикує звичаї людей, що ти можеш його любити навіть за лайку.

Та передусім треба оцінювати оратора на підставі ефективності промови: коли він обговорює у промові великі та нелегкі справи, якщо зворушує і веде слухача до чого хоче, то він не доб’ється мети, коли не володітиме досконало засобами, які мають значення для її досягнення, а саме: мистецтвом. Через це славними стали Цицерон, Демосфен, Златоуст, Назіанзін, Васи- лій та інші, з яких один переконав відкинути бажаний народові закон, другий викликав війну проти дуже могутнього ворога, а третій приборкав вождя варварів, якого сам спровокував, четвертий відвернув імператора від жорстокості, п’ятий славою красномовства переміг заздрість. Отже, з виду слухачів зможемо пізнати красномовність промовця, якщо від веселих слів оратора на обличчі слухачів розцвітає веселість, він жахливих слів виступає блідість, від гнівних слів, що викликають обурення, іскриться запал, віл жалісливих виступають сльози. Звідси й приказка: «Сльози слухачів - це похвала ораторові».

Розділ VIII. Про три види красномовства, або про стиль високий або поважний, середній або квітчастий, низький або буденний

Ми вже пізнали вади та їхні причини і відкинули все несправжнє красномовство. Тепер залишається нам викласти суть справжнього ораторського мистецтва. Насамперед, треба знати, що всі вчителі риторики нараховують три види похвального стилю: високий, середній, низький.

Високий, що також називається видатним, поважним, піднесеним, величавим та ін.,- це широка, величава форма слів і речень у великих справах. Такий стиль буває тоді, коли вживаються великі ампліфікації, високі роздумування, поважні думки, сильні влучні аргументи, поважні, звучні слова, довші і коротші періоди, або різко мінливі синтагми, рідкісні метафори й алегорії, взяті з великих речей, численні і сильні почуття гніву, подиву, співчуття, болю, нарешті, численні і дуже сильні фігури для викликання душевних хвилювань.
Середній [стиль], який ще називають скромним, квітчастим, поміркованим, однорідним, полягає в скромній і однорідній будові слів і речень під час викладення скромних тем. Цей спосіб мовлення не повинен бути ні надто низьким, ні надто високим. Тому в ньому будуть не дуже витончені речення, і красиві слова, часті і милі метафори, взяті з кращих речей, особливі дотепи, справжні закінчені періоди, часті рівномірні члени [періодів], приємні дегресії, скромні почуття, що рідко виступають, і фігури, які служать для розваги. Тоді вся промова буде легка й ясна, неначе блискуча річка, що пливе між прекрасними берегами.
Низький [стиль], що його називають простим, низько- фамільярним, - це своєрідний підбір слів і речень, - низьких, малих, фамільярних. Це низька і проста «І ні, яка, однак, відрізняється від загальної і вульгарної, бо має свої незначні специфічні тонкощі, більш літещі слова, котрі часто вживає і в пря
мому, і в переносному значеннях, з ясним смислом». Дуже рідко трапляються тут у значенні почуття або іх зовсім немає. Складається враження, що ритм занедбаний, а періоди не опрацьовані по-мпстсцьки і насуваються самі по собі, то тут, то там перериваючись окремими членами або синтагмами.
Запам’ятай, що вживання цих видів стилю не безпланове і не всюди треба користуватись ними як завгодно: високого стилю треба дотримуватись тоді, коли справи будуть високі, тобто небесні, вічні, божественні, а також людські, але гідні подиву або повні болю, співчуття, обурення, як, наприклад, героїчна доблесть, суворий закон, мудрі вчинки або вислови, загибель царств, зміни долі, сумні пригоди і, нарешті, все високе. Середнім стилем тлумачаться середні речі, які є веселі або сумні, і нижчі за всі ті, про котрі ми згадали, як, наприклад, привітання гостей, прояв доброзичливості, вітання з приводу почестей, перемог, описи тріумфів та інших приємних речей, а так само похвали славним мужам, за винятком, коли в них є щось подиву гідне, що можна б викласти у більш високому стилі. Сюди відносяться також історичні оповідання, а ораторські переплітаються з високим стилем

Стиль низький придатний для викладу малих справ, коли йдеться про сільське господарство, про сімейні справи, коли у ввічливих листах звертаємось до друзів, коли щось доручаємо, вчимо, відмічаємо, жартуємо та ін. Якщо йдеться про буденні справи, то май на увазі, що навчання вимагає низького стилю, розвеселювання - середнього, а зворушування - високого, хоч інколи справа вимагає інших прийомів.

Церковні та світські оратори, говорячи про поважні справи, вживають високий стиль, панегіристи та історики - середній, автори листів - низький.

Запам’ятай також, що не треба один із цих стилів ставити вище за інший, хіба що один з них кращий з уваги на кращу природу справи, про яку йдеться. Якщо кожен стиль застосовується відповідно до справи, то вони заслуговують однакового схвалення, бо інакше високий стиль, невдало застосований до низької справи, також буде поганим. А якщо застосувати його навіть вдало, то він буде ще гіршим, як це добре зазначає «Учитель Гереннія». Адже недосвідчені, ганяючись часто за цими похвальними формами, допускають, звичайно, подібні недоліки. Трапляється часто так, що хто хоче бути пишномовним, не знаючи вживання високого стилю, стає недоречно ви- сокопарним, як і тон, хто необдумано вживає низький стиль, впадає в вульгарний і простий, а з квітчастого дуже легко можна впасти в сумбурний.
Треба знати н те, що всі ці форми стилю можуть бути в тій самій промові відповідно до вимог теми, але залежно від головної справи промова буде називатися або поважною, або фамільярною. Через те нерозумний той оратор, що захоплюється тільки одним із цих видів. Він повинен бути іноді добрим, іноді пі. Отже, найвпдатнішим оратором буде той, що визначається у всіх цих стилях та застосовує їх (відповідно до справи). Таким був у греків Демосфен, у римлян Ціцерон, а з поетів вважається Вергіліп.
Приклади високого стилю дуже численні у Цицерона у великих судових справах і міркуваннях, а також в істориків у промовах славетних мужів, що дораджують у визначних справах, у святих отців, особливо у Василія Великого, Іоана Златоуста, Григорія Назіанзіната майже всюди в інших, що визначалися красномовністю.

Приклади середнього стилю маємо в панегіристів, як, наприклад, у Цицерона, в промові «На захист Марцелла».

Знову ж приклади низького стилю треба шукати кайскорі- ше в листах, а також у діалогах, якими є діалоги Цицерона «Про старість», «Про дружбу», «Про смерть» та ін. Крім того, у всіх трактатах, які видали різні автори про різні мистецтва, як Варрон і Колумелла «Про сільське господарство», Вітрувій «Про архітектуру», Вегецій «Про військову справу» та ін.

Окремі приклади видів стилю хочеться навести зі спадщини Цицерона і Златоуста. Хай прикладом високого стилю послужить прекрасне міркування Цицерона про стародавній римський закон, за яким було вирішено, що батьковбивцю треба зашивати в мішок і кидати у річку. Цей приклад взятий з промови «На захист Секста Росція Амеріна».

Розділ IX.

Про допоміжні засоби красномовства, передусім проталант, науку і вправність

Для того, хто вивчає ораторське мистецтво, найбільш потрібно і необхідно знати те, які та скільки є допоміжних засобів, завдяки котрим легко можна набути красномовства. Отже, їх є три: природа, мистецтво, вправа і наслідування. Всі вони разом допомагають набути справжнього красномовства, і якщо невпстачає хоч би одного з них, - піхто не може стати добрим оратором. Багатьох згубило вже те, що один задовольняється самим мистецтвом, інший довіряє природном здібностям, ще інший даремно вправляється без мистецтва, неначе той, хто, не маючи досвіду у морському плаванні, пускається на море лише з тією надією, іцо може сильно гребти веслом. Отже, природні здібності роблять людину здатною до всього, що потрібне ораторові, але мистецтво вишколює і допомагає досягати успіхів, вправа закріплює, а наслідування освітлює мистецтво і, якщо з нього щось пропущено, доповнює й неначе за руку виде до всього.

Про три перші треба сказати в цьому розділі, про наслідування будемо говорити опісля.

Щодо природних здібностей, то розрізняємо три види талантів: найкращий, середній і найнижчий.

Найкращий талант це такий, який відзначається швидкістю думки у винахідливості. Таким був, як каже Плутарх, Алкі- віад у послідовності викладу своїх міркувань. Тут Цицерон рекомендує Гортенсія і Марка Антонія для збагачення ораторського мистецтва, а саме, щоб оратор те, що підібрав, влучно і вміло розташував, у мовио-стилістичному відношенні опрацював не скупо і не сухо.

Крім того, найблагороднішим даром природи є сприйнятлива і тривка пам´ять. Сприйнятливість полягає в одночасному охопленні і зберіганні багатьох речей, а тривкість їх затримує і не дозволяє, щоб вони скоро забувались. Цей дар рідко трапляється без тієї сили швидкості думки, яку ми називаємо талантом. Толі такий дар нічого не вносить до красномовства, але якщо він поєднується з гостротою таланту, то неможливо й сказати, яку велику користь приносить.

І, нарешті, якщо хтось володіє цим усім, а крім того, має ту (що ми сказали про обличчя), що зворушується легко і усіх почуттів, як-от: гніву, печалі, веселості, любові та ін., а, як мені здається, даром провидіння вродився до красновства. Ось коротко про те, про що вчені говорять дуже часто, а саме, про ознаки найвизначнішої обдарованості. Хто їх має, хай дуже дякує богові і хай не має високої думки про себе і не зазнається, а старанно дбає про те, щоб не здавалося, що так багато і такі великі сили дісталися йому даремно. Адже ж не рідко трапляється, що хтось, обдарований цими дарами природи, дуже високо дарма думає про себе і, надувшись, уважає негідним набути красномовство наукою, якщо може талантом. Він не рахується з настановною наукою учителів, і йому здається, що тут непотрібно навіть ні творів авторів, ані чужої допомоги, і він їх не читає, і до них не заглядає. І таким чином той, хто міг стати Меркурієм, часто з власної волі стає найбільш огидним бовдуром.

Посереднім талантом уважається такий, коли хтось має все вже сказане, але воно недосконале. Оратора з такими природними задатками не треба стримувати від красномовства,, бо й він може мати значні успіхи й усунути нестачу природи наукою і вправою.

Про Демосфена довідуємося, хоч він відзначався великим достоїнством духа, однак мов недолік у вимові. Оскільки для нього звук «р» був незугарним і важким, то він пробував його вимовляти і, кажуть, часто дражнячи собачку, навчився вимовляти його бездоганно.

Те саме треба сказати про слабку пам’ять та про інші природні дані, що їх варто розвивати. Крім того, такий може також сподіватися, що з нього вийде дуже добрий оратор, правда, не легко, але якщо він буде старатися, працюючі дуже наполегливо.

А найнижчий талант - це такий, що або не має жодної зі згаданих прикмет або вони такі незначні, що навряд чи можна про них говорити. Адже дехто має такни повільний талант, що, коли почне думати, щоб йому сказати до речі, то відчуває, що густий морок розливається в ньому, і в пам’яті має тс, що мав Мсссала Корвін який, подейкують історики, забув навіть своє власне ім’я. Через те він не знайде собі справи ні в чому чесному, ані величавому, і його не підбадьорює жоден стимул слави. У такої людини немає соромливості або передбачливості, крім того, вона ледача до праці, розбещена до розкоші та сваволі, на почуття не реагує і стоїть, неначе твердий кремінь або Мар- песька скеля Я думаю, що такому треба братися за все інше, тільки не за красномовство. Про природу сказали достатньо.
ІЦо стосується мистецтва, то численні учителі вчать ба* гато, але те все, як здається, належить до нього. Ті, які хочуть досягти успіху без живого слова вчителя, читаючи тільки стародавніх наставників, то хоч це менше властиво моїм учням, все ж я думаю, що їм треба мати на увазі ось що:

По-перше, той, хто обдарований блискучим талантом, якщо він, довіряючи тільки самій природі, легковажить мистецтвом, легше може помилитись і заблудити, ніж тон, який менше щасливий талантом, але іде за поводирем - мистецтвом. Я пригадую собі, що цю дуже розумну настанову я вичитав у Гермогена.

По-друге, щоб кожний думав, що йому не тільки один раз треба прочитувати настанови, а ще і ще раз, аж доти треба їх проходити, поки вони добре не запам’ятаються всі і не закріпляться.

По-третє. Ніхто не повинен задовольнятися тільки самим засвоєнням теорії ораторського мистецтва, - багато хто вважає це вже завершенням,- але, крім того, потрібна ще наполег* лива щоденна вправа і наслідування.

Під час вправи треба дотримуватись таких правил: по- перше, при писанні не поспішаймо. По-друге, щоб все написане ми перечитували частіше від самого початку, поки не закінчимо промову, бо тоді може бути кращим зв´язок попереднього з наступним, а розум, втомлений від напруження, набирає нових сил. По-третє, щоб ми нерозумно не раділи з того, що першим прийде на думку, а все пильно розглядали і розмірковували. По-четверте, щоб ми складену промову не випускали скорше у світ, поки її якомога уважно не виправимо, дуже старанно не вигладимо і не перевіримо з усіє». По-п’яте, щоб ми не приступали до непосильної теми, а починали від тем легких і поступово, поволі набирали сили до великих. По-шосте, щоб учні, крім заданих учителями вправ, виконували також теми, винайдені самостійно. Які їм теми відповідні для оратора-по- чатківця, - їх перераховує стародавній софіст у своїх вступних вправах. З них найбільш відповідні така:
Розказати якусь історичну подію.
Гарно описати.
Схвалити або спростувати інше оповідання.
Виразити епопею або чийсь характер або мову, який він був або повинен бути, і зобразити в промові. Говорити про них окремо не маю тут наміру, бо про деякі з них буде зручніше сказати у своїх місцях. Тим часом, якщо хтось хоче, хай заглядає до вступних вправ або до першої книш нашої «Про мистецтво поетики».

7. Корисно знати,- повчає Фабій Квштіліам у II книзі, 4-му розділі «Навчання»,- що в учнів трапляються дві вади, із яких першою є та, коли хтось користується стилем вищим, ніж цього вимагає справа, тобто, якщо він гониться за надзвичайною пишністю, прикрасою і багатством. Друга вада буває тоді, коли хтось, уникаючи пишної надутості, взагалі уникає всякої прикраси. Однак з них друга вада гірша і її скоріше треба стерпіти в оратора-початківця. «Бо легко знайти, - каже він, - ліки на надмірно пишномовний стиль, але безплідності не переможе ніяка праця».

Розділ XII. Перед початком самостійної праці ораторові подаються загальні настанови

Перейдемо до деякі« попередніх понять, що належать до ораторського мистецтва взагалі, бо хоч дотепер розглянуто все те, що спільне з красномовством, але воно більш віддалене від нього, і немовби знаходилось перед дверима самого мистецтва, а те, що ми хочемо зараз сказати, то воно хоч і спільне, але у той же час більш характерне для нього.

Отже, знай найперше, що промова, яку доручають тобі, складається з таких двох елементів: по-перше, [треба взяти до уваги] тип промови. Адже це, неначе приємна, вільна, захоплююча, вигладжена, виполірована душа з добрими думками і почуттями, яка, розійшовшись по всьому тілі, проживає не в окремих членах, а скрізь, так і промова не буде вважатись прикрашеною думками, якщо вони будуть тільки у вступі, а в інших частинах їх не буде.

По-друге, [промова повинна бути] прикрашена ораторськими засобами, неначе квітками, про що буде мова в IV кн. Вони повинні бути не рівномірно розсипані по всій промові, а одні тут, інші там. Чим більше ораторських достоїнств знаходиться водночас у тій самій частині промови, і чим тісніше вони поєднуються, тим красивіше і гарніше стає обличчя промови, наприклад, в тому самому реченні збігаються ампліфікація, поважне почуття і численні фігури. Ось якої сили духа вимагає виконання ораторського завдання (май на увазі три попередні).

Запам´ятай, що в підборі матеріалу потрібний талант, в розміщуванні - розсудливість, а в мовно-стилістичному оформленні - те і друге.

Ораторові варто заздалегідь подумати і працювати більше в тій галузі, де в нього менші здібності. Коли приступає до твору, хай не думає про те, яким чином може його промова подобатися народові. Він повинен не тільки турбуватися тим, як переконати народ, а старанно роздумувати: якби те, що я говорю тепер у присутності якоїсь найбільше досвідченої в галузі ораторського мистецтва людини, сказав, наприклад, у присут- ності Цицерона або Демосфена, то таким чином я міг би виявити багато недоліків, які, мабуть, закрались до промови під виглядом достоїнства.

Крім того, треба знати, що є деякі достоїнства промови, які не належать до жодного виду мистецтва, лише вживаються для вираження відповідних властивостей. Вони такі:

- по-перше, велич, коли йдеться про найвищі справи, про бога, небо, світ, чесноти та ш. - вона любить емфази, сентенції і навмисне уникає прикраси слів;

- по-друге, різкість, яка користується осудливими, жахливими, грубими словами та палкими фігурами;

- по-гпрете, навальність, майже тотожна з різкістю, хоч остання сильніша і дещо палкіша;

- по-четверте, сила промови, яка полягає у вживанні не низьких і грубих слів, а у використанні слів з вагомим значенням;

- по-п’яте, гостра промова, що складається з коротких і дотепних думок, якими легко підбурюють слухача (див. про дотепи в ки. VIII);

- по-шосте, популярність, коли оратор пристосовує мову не лише до вух, а й до потреб народу і з нужденних і народові дуже добре відомих справ бере порівняння або докази не для підтвердження великих справ, а так, щоб тільки навести, як, наприклад, Златоуст (гомілія 42, «До антіохійців») на прикладі собак вчить народ коритись богові.

Про якості оратора

Якщо хто вирішив оволодіти красномовством по-справжньому, він повинен бути людиною справедливою і тямущою у справах справедливості.

(Платон)

Обов’язок оратора - говорити правду.

´ (Платон)

Я стверджую, що якби у будь-яке місто прибули оратор і лікар і якби у Народному зібранні чи у будь-якому іншому зібранні зав’язалася суперечка, кого з двох обрати лікарем, то на лікаря ніхто і дивитися не схотів би, а обрали б того, хто володіє словом, - варто було б йому лише забажати.

Оратор здатен виступати проти будь-якого супротивника і з будь-якого приводу так, що переконає натовп швидше від усякого іншого Але зовсім не слід з цієї причини віднімати славу ні у лікаря (хоча оратор і міг би це зробити), ні у решти знавців своєї справи.

(Платой)

Оратор користується народною прихильністю лише тоді, коли завчасно продумує, що буде говорити: лише цим доводить він свою відданість народу, а той, хто не турбується, як буде прийнята його промова, діє як людина, яка більше спирається па силу, ніж па переконання.

(Демосфен)

Ну а хто ж є обманщик держави? Хіба це не той, хто говорить одне, а думає інше?.. А чи можна назвати ще інший злочин з боку оратора, який би заслуговував більш тяжкого звинувачення, ніж те, коли він для себе думає не те, що говорить на словах?

(Демосфен)

Ні, нічим не можна принести більшої шкоди, ніж повідомляючи брехню. Саме так, якщо ті люди, в яких державна діяльність полягає у промовах, не будуть казати правду, тоді хіба можна рятівно керувати державою?

(Демосфен)

Оратор повинен стояти, як озброєний воїн у лаві, розв’язувати справи великої важливості і завжди прагнути перемогти.

(Квінтиліан)

Оратор є красномовним тільки тоді, коли здається всім, що він говорить правду.

(Квїнтиліан)

Я щиро скажу, що там немає прямого красномовства, де не нидію жодної ознаки, за якою можна було б пізнати людину мужню й доброчинну.

(Квінтиліан)

Оратором є лише той, хто в змозі говорити з кожного питання гарно, вишукано і переконливо, відповідно до важливості предметів, на користь часові і для задоволення слухачів.

(Тацит)

Пс може бути оратором і ніколи ним не був той, хто, паче воїн, який вступає у всеозброєнні у битву, пс з’являвся на форум, озброєний усіма знаннями.

(Тацит)

Найбільша цінність оратора - не тільки сказати те, що потрібно, але і не сказати того, чого не треба.

(Цицерон )

1 Іанкращий оратор є той, хто своїм словом і повчає слухачів, і дає насолоду, і справляє на них сильне враження.

Вчити - обов’язок оратора, давати насолоду - честь, яка надається слухачу, справляти ж сильне враження - необхідно.

(Цицерон)

Балакучих людей знав я декількох, а красномовну людину - досі жодної. Балакучою тут я називаю таку людину, яка може досить розумно і ясно говорити перед пересічними людьми, керуючись загальновживаними поняттями, а красномовною - тільки ту, яка будь-який обраний нею предмет може розкрити й прикрасити так, щоб він став більш вражаючим і пишним, і яка засвоїла і запам’ятала всі ті знання, що можуть служити джерелом красномовства.

(Цицерон)

Що стосується вправ для розвитку голосу, дихання, рухів тіла й, нарешті, язика, то для них потрібні не стільки правила науки, скільки праця Тут необхідно з великою суворістю підбирати собі взірці для наслідування; причому приглядатися ми повніші не лише до ораторів, а й до акторів, щоб паша невправність не вилилася в якусь огидну й шкідливу звичку.

(Цицерон)

Оратор, достойний уваги, є той, хто користується словами для думки, а думкою для істини й доброчесності.

(Ф. Фенелон)

Оратор говорить не тільки для того, щоб його розуміли. Головний його намір, щоб перекопати й схвилювати, у чому він не зможе перемогти, якщо не відшукає насолоди. Він хоче увійти у розум і серце, це він не інакше зможе зробити, як проходячи через уяву

(Ш. Ромен)

Говорити багато й добре є дар гострого розуму, говорити мало й добре є властивістю мудрого, говорити багато й погано ознака дурня, говорити мало й погано ознака божевільного.

(Ф. Ларошфуко)

Гонористість - найбільша перешкода істинному красномовству.

(К. Гиіьті)

Оратор, проповідник також з´являються перед публікою власного персоною, подібно до актора Але тут велика різниця. Оратор з´являється перед слухачами для того, щоб говорити, а не для того, щоб виставляти себе напоказ: він виступає у своєму власному вигляді, грає не когось іншого, а тільки себе само- го, говорить від власного імені, висловлює чи повинен висловлювати тільки власні думки; оскільки людина і дійова особа тут єдині, він на своєму місці... Але актор на сцені, розігруючи чужі поняття, проголошуючи часто якусь фантастичну істоту, розчиняється і начебто щезає у своєму герої.

(Жан-Жак Руссо)

Нічого немає легшого, як відрізнити людину, яка добре відчуває, але погано говорить, віл тієї, яка добре говорить і нічого не відчуває.

(Д.Дгдро)

Без відомих природних обдаровань оратором бути неможливо, але теорія покаже початківцю, як слід користуватися тими фізичними засобами, які дала йому природа, як слід впливати на розум і серце його слухачів.

(А. Левенстім)

Дар слова, як відомо, не часто поєднується із силою мислення.

(С. Моем)

Мовлення дається багатьом, але мудрість нечисленним.

(Катон Старший)

Бажаючий гарно говорити або писати, повинен обов’язково добре роздумувати й хороший мати смак

(І. Зульцер)

Красномовний софіст, який, проте, не любить логіки, порівняно з оратором-філософом - це те саме, що спритний фокусник порівняно з математиком.

(С. Шамфор)

Платон, поєднуючи мудрість із красномовством, майстерно схиляв до себе серця і дух своїх слухачів не блюзнірством і хитрощами, але найбільше сплою істини.

(К Віланд)

Говори з переконанням - слова й вплив на слухачів прийдуть самі собою.

(Й.-В. Ґете)

Тільки забуваючи про самих себе, можемо ми захопитися якоЮ´ііебудь справою і зробитися її апостолом. Політичний діяч захоплює маси, коли бореться за дорогу для нього справу; оратор, коли виступає з промовою і турбується тільки про успіх тієї ідеї, яку він хоче викласти перед своїми слухачами; чим глибше у ній переконаний, чим більше захоплений нею, тим менше він буде думати про власну особу, про те, як він увійде, як поклониться аудиторії, чи про ефектне заключения , яке він приготував для закінчення своєї промови.

(Дюбуа)

Джерело красномовства - у серці.

(Дж. Мітль)

Не можна бути красномовним оратором без пристрасного прагнення добра й свободи.

(Е. Ренан)

Добре говорити - значить просто добре думати вголос.

(Е. Ренан)

Я не Хрущову належу. Я не його прикріплення. І не Україні одній я належу. Я належу людству як художник і йому я служу, а не кон’юнктурним намісникам України моєї і їх лизоблюдам і гайдукам п’яненьким.

Мистецтво моє - мистецтво всесвітнє. Буду творити в ньому. Скільки вистачить сил і таланту. Буду, хочу жити добром і любов’ю до людства

(О. Довженко)