Ораторське мистецтво правників

Феофан Прокопович. Що насамперед треба мати на увазі тому, хто складає промову, далі про питання, про стан питання, про справу, про судове рішення і про доказ

Книжка друга. Розділ I

Що насамперед треба мати на увазі тому, хтоскладає промову, далі про питання,про стан питання, про справу,про судове рішення і про доказ

Оскільки предметом риторики або ораторської промови є кожне питання, яке ставиться на обговорення, то, як ми вже сказати, найперше треба пояснити, у чому полягає його суть, з чого складаються різні його стани, та інше, що стосується визначення питання.

Отже, питання - це сумнівне висловлювання, що вийшло з двох суперечних суджень і іцо вимагає істинності одного або другого з них. Висловлювання називається сумнівним, бо, коли ми питаємо, і нічого не стверджуємо, й не заперечуємо, а тільки упевнюємося щодо істинності або ясності даної речі. Вказується на те, що воно виникає з двох суперечних суджень, оскільки наша думка або впевнено стверджує про щось, що справді відбулося, або заперечує цей факт. Якщо факт певний, не буде питання, якщо непевний, тоді виникають дві суперечні думки, і шляхом усунення суперечності між ними ми досягаємо певності, і це наше прямування до впевненості називається питанням. Наприклад, питання, чи Секст Рослій Амерін убив батька, виникає з двох протилежних суджень, вбив, чи не вбив? Отже, питання вимагає певності котрогось із суперечних суджень, і цього не треба пояснювати.
Одне питання є визначеним, інше невизначеним. Що таке невизначене питання? Невизначене питання по-грецьки називається теза, і воно досліджує факт загально, не вказуючи на особи, місце, час і т. п. Визначене питання по-грецьки називається гіпотеза, це питання, яке досліджує факт, вказуючи на особи, місце і час. Теза - це таке питання, коли треба запитати, чи слід відомстити війною образу володаря, яку йому завдали тоді чи тоді вороги, чужоземці. А гіпотеза досліджує, чи потрібно, наприклад, за образу, яку афіняни завдали Спартанському цареві під час публічного видовища, помститися спартанцям війною.
Є два типи цих питань: одне стосується дослідження, метою якого є знання, як, наприклад, чи буває десь справжня дружба, чи небо обертається, а земля стоїть на місці; друге питання стосується того дослідження, метою якого є певне знаряддя, наприклад, якими засобами треба плекати дружбу.
Так само є три стани питання: встановлення факту на підставі здогадів, коли становиться питання, чи щось сталося, чи зараз відбувається, чи відбудеться. Наприклад, чи Катіліна організував змову проти республіки? Визначення питання - цей стан належать також до встановлення назви,- це такий стан, коли треба визначити назву кожної речі. Наприклад, чи Цезар був батьком Батьківщини, чи тираном, або чи прихильників папи називаємо єретиками? Стан законності питання - це такий стан, коли ставимо питання, якою є дана річ: чи вона добра, чи погана, справедлива, чи несправедлива, чи неслушна та ін. Наприклад, чи законно вчинили ті, які вбили Цезаря? Стан питання це ніщо інше, як тільки деякі відношення, якими відрізняється певне питання від іншого і називається станом, бо на ньому неначе стоїть або ґрунтується все питання. Очевидно, коли я питаю, як когось називати, то ви не дасте відповіді, що відбулась така чи інша подія.
Є два види стану законності питання: один - незалежний, коли щось доводиться незалежно, тобто без жодних доказів, взятих ззовні, що щось зроблено правильно або неправильно. Наприклад, чи син слушно побив батька? У цьому стані доводиться, що син вчинив погано вже тим самим, що він є син, а той - батько. Ці слова були в питанні. Другий вид стану законності питання залежить від іншого питання: коли визначається, що щось зроблено добре, або ні, за допомогою стороннього доказу. Так, чи добре зробив Мілон, вбивши Клодія? Цицерон доводить, що так, бо ж Клодій зробив засідку на Мілона, а такого злочинця можна вбити. Цього доказу не було в самому питанні, а він взятий ззовні.

Отже, тому що кожне питання, яке виникає з двох суперечних суджень, вимагає певності, і обов’язком оратора є розв’язати питання у своїй промові, йому необхідно взяти одне із суперечних суджень для доведення, а коли доведе, що воно істинне, то розв’яже питання. Тому те, що береться для доведення, називається справою, а свою назву вона бере зі справ судових або судових процесів. Адже античні оратори вели переважно судові справи, і в них, як і в кожній справі, виникає питання і два протилежні судження, які начебто ведуть суперечку між собою: одне з цих суджень захищає оратор у присутності судді, яким є слухач.
Бувають три види справ:

- показова, в який щось хвалиться або ганиться;

- дорадча, в якій що-небудь дораджується або відраджуться;

- судова, в якій когось захищають або звинувачують.

Цей досконалий поділ справ Квінтіліан у III кіі. у розд. 4, обгрунтовує такими доказами: «Обов’язок оратора - виступати або в судах або поза судами. Справи, які підлягають судовому розглядові, належать до судового виду, а несунові справи - це звичайно минулі або майбутні. Минуле хвалимо або поплюжимо, про майбутнє дораджуємо». Отже, в цих трьох видах містяться всі справи.

Нарешті все, що можна говорити, є або сумнівним, або певним. Певне хвалимо або звинувачуємо, в сумнівних справах даємо пораду. Тут може бути або вільний вибір, або ведемо дискусію в суді і допускаємо чужі думки.

Далі, щоб ти знав, як широко сягають ці три види справ, ось тобі кожний вид зокрема: до епідиктичного належать похвали, догани, подяки, виклади, історії, привітання, голосіння, рекомендації та ін.; до дорадчого належать намови, відмови, нагадування, заохочування, відраджування, прохання, благання, закляття, з’єднування, розради, заборони; до судового - обвинувачення, захисти, виправдання, примирення, вимагання або скарги.

Запам’ятай, по-перше, таке: до якого із згаданих видів належить промова, можна встановити з її мети, тобто чн вона повністю спрямована на те, щоб щось порадити, чи хвалити, чи обвинувачувати, чи засуджувати та ін. Майже до кожного виду можуть домішуватись елементи, які притаманні іншому родові промов, наприклад, коли я щось раджу, то те саме буду хвалити. Тому вид промови можна пізнати хіба лише з її мети. Так, промова «На захист Мілоиа» є дорадчою, хоч її переважна частина присвячена похвалам Помпею, бо метою цієї промови було переконати народ у тому, що вести війну з Мітрида- том треба доручити ІІомпсєві.

З тієї самої причини промова «На захист Марцелла» належить до епіднктичного виду, хоч є в ній дорадчі елементи.

Запам’ятай, по-друге: в епідиктичному виді найважливіше значення має стан законності питання, в дорадчому - встановлення питання на підставі здогадів, але цей стан майже завжди залежить від стану законності, на якому ґрунтується, бо коли я щось дораджую, то одночасно буду говорити, що воно чорне, корисне й приємне та ін.
У судовому виді трапляються всі три стани. Бо коли ти візьмеш на себе ведення справи, то, щоб ти в ній обґрунтував якусь одну або багато основ, ти повинен подати достовірні докази. Якщо та подаси одну основу, то для обгрунтування та підтвердження її піде вся промова, і це буде називатися предметом судового розгляду. Якщо ж справа опирається не на одну, а на багато основ (а це буває найчастіше, бо є такі докази, що всім разом можуть обґрунтувати справу, а окремі не можуть), тоді сама справа є предметом судового розгляду. Предмет судового розгляду - те, навколо чого обертається усе слідство, і на чому базувалася промова.

Приклад першого знаходимо в промові «На захист Мілона».

- Цицерон стверджує, що Мілон слушно зробив, що вбив Клавдія, і підтверджує це тільки одним аргументом: того, хто влаштовує засідки, треба вбивати. Клавдій улаштував засідку на Мілона і, таким чином, слушно був убитий Мілоном. У цьому силогізмі меншим засновком є предмет судового розглянути, бо в ньому полягає сила всієї справи. Якщо це буде доведено, уся справа також буде доведена.

Приклад другого можна взяти з промови Іоана Златоуста. Це є третя ґомілія «До жителів Антіохії», виголошена перед імператором Феодосієм: Феодосія повинен пощадити місто через зруйновані статуї. А оскільки ця справа підкріплена не одним, а численними доказами, то вона є одночасно і предметом промови і судового розгляду. Якщо будуть два або три докази, то стільки буде і питань, які виносяться на повний розгляд.

Хто хоче добре скласти промову, нехай зрозуміє те, що ми сказали. На це є багато поважних причин. Насамперед він повинен знати, що одне питання- визначене, інше - невнзна- чене. Адже невизначене питання повинно бути обгрунтоване з інших місць, ніж визначене. Невизначене питання ти можеш зручно обгрунтувати на підставі визначення, етимології, виду та інших місць, а визначене - нанскоріше з побічних обставин. Тому визначене питання треба звести до невизначеного, як, наприклад, Цицерон, доводячи, що Росцій Амерін не винуватий у батьковбивстві, дуже розумно це визначене питання зводить до невизначеного, стверджуючи, іцо син не може вбити батька без поважної причини. Він (Цицерон], проаналізувавши цю причину, дуже легко підкріпив те, до чого прямував.

Тут справді вигідно пізнати все, навіть різнорідність питань, тому що одне питання стосується судового слідства, інше - судового процесу. Із цього випливає така користь, що в першому досить переконати або довести, що правдою є те, про що ми говоримо, а в другому треба також збудити зворушення, щоб судді хотіли виконати те, до чого ми прямуємо. Стан питання ми повинні розуміти тому, щоб знати, що і як треба доводити. Окремі стани вимагають інших доказів (це буде показано нами далі).

Треба також пізнати, якого виду є справа, тому що завдання і типи красномовства бувають різні, відповідно до різновиду справ. У епідиктичному виді тип красномовства квітчастий, або високий. У дорадчому навряд чи можна вживати квітчастого стилю, а тільки або високого, або низького. У судовому - часто вживається низький, хіба що оправа вимагатиме іншого. Завдання судового виду - роз’яснювати, дорадчого - зворушувати, показового - давати насолоду. І це, кажу, буває звичайно так, але в окремих випадках можуть бути зміни.

Л хто не знайомий з предметом судового розгляду, часто, неначе сліпий, збивається з дороги і відходить від суті справи. Бо він не лише не знає, у чому має полягати уся промова, а й не розуміє, як розташувати матеріал і що доводити.

Крім того, коли ми сказали, що стан законності справи є або незалежним, або залежним, то, якщо ти це добре засвоїш, знатимеш, що стан незалежний найбільше треба доводити, зводячи визначене питання до невизначеного, і тоді судова справа є одночасно предметом судового розгляду, бо вона підтверджується своєю внутрішньою суттю.

У стані залежному, оскільки він залежить від іншого стану, предмет судового розгляду і судова справа різні. Отже, кожний «нехай дуже дбайливо старається це пізнати і запам’ятати, бо інакше буде дарма працювати. Ні що інше, як незнання цього призводять до того, що деякі говорять не так, як вимагає справа і через те, відходячи від теми, стрімголов попадають на бездоріжжя.

Та вже приступаймо до місць, з яких черпаються докази.

Книжка третя. Розділ І

Яке буває розташування матеріалу та про частини промови і, насамперед, про вступ і про загальні настанови щодо нього

Є дві речі, що повинні бути правильно розміщені: частини самої промови і докази, що обґрунтовують оправу. Тут ми не говоримо про розміщення слів, про що буде мова в І У-й книжці, де йтиметься про структуру ритмічної прози. Згідно з цим розташуванням частин двояким є ораторське розташування матеріалу, а саме: одне, що розміщує частини промови, інше, що розміщує підібрану кількість доказів. Перше вимагає більше місця і часу, друге - більше розсудливості та мистецтва в композиції. Отже, передусім поговоримо про перше, тобто про розташування частин промови, а тоді викладемо друге.

Промова поділяється па три основні частини: вступ, виклад справи і закінчення.

Вступ - це приступання і неначе шлях до промови. Виклад справи - це саме тіло промови, в якому викладаємо те, до чого прямуємо в промові. А закінчення промови - це кінець і її завершення. Ці частини, природно, є в кожній серйозній промові, як це буде ясно кожному, хто роздумував над цим. Поговоримо детально і точніше про кожну з них.

Щодо вступу, тобто, коли треба ним користуватися, а коли ні, то про це слушно поміркувати передусім. Інколи користуємося вступами, інколи можемо їх пропускати. Вступів є два види: початок та інсинуація, і користуються ними, звичайно, у викладі різних тем.

Не треба користуватися вступами, коли сама велич справи сягає того, чого іншим разом не можна досягти промовою, Та дарма їх застосовувати тоді, коли суддя вже раніше підготувався до даної справи, або зайнятий, або замало часу, або коли вища влада змушує розпочинати з викладу самої справи.

Далі, початком і прямим вступом користуємося в низькому, сумнівному, неясному роді справи або взагалі тоді, коли слухачі не настроєні вороже, не є ані друзями, але тому, щоб завоювати їхню прихильність, адже ж вони ні вороги, ні друзі. Коли справа сумнівна і частково гидка, а частково чесна, то увага збуджується низьким і незначним родом промови, а в неясній треба дати пояснення. Інсинуацію треба застосовувати тоді, коли сам виклад справи не досить чесний, предмет розгляду нікчемний чи то з природи, чи на думку людей, або думка слухача переконана або занята тим, що раніше сказали оратори, або вона втомлена і знесилена (Цицерон, «Про підбір матеріалу», кн. І, 140; «Учитель Гереннія» кн. І, 14; «Квінтіліан», кн. IV, 1).

Щоб правильно і успішно будувати вступ, треба дотримуватись такого:

Вступи треба винаходити після всього, а не спочатку, : перевіривши і переглянувши раніше всю справу, бо інакше дарма починати всю працю і бажаючий не зможе скласти початку промови, і такому ораторові може статися те, що тому юнакові, про якого згадує Квінтіліан (кн. І), котрий завзято шукав три дні, а правдивого вступу так і не знайшов. Далі, хоч інколи і знаходиться початок, однак банальний, простий, загальний і найменше пристосований до обраної теми.
Щоб можна було легко складати і викладати вступи, то той, що хоче промовляти, повинен звернути свою увагу не обставини речей, осіб і місць: що, в кого, за кого, проти кого, в якому місці та стані речей, як прийнято про саму річ говорити. Розглянувши так обставини, легко можна буде складати початки, а оскільки їх взято з самої суті справи, тобто з обставини, вони добре поєднуються зі справою і поставленою темою.
Початки промов вимагають скромних думок, голосу та вигляду обличчя промовця, та навіть у справі, що не підлягає сумніву, хай не надто показує він свою самовпевненість, бо суддя, а також слухач ненавидять самовпевнених промов, тому що вони розуміють свої права, вимагають також поваги.
Початки [промов] повинні бути завжди докладні, дотепні, з майстерно побудованими реченнями, тому що в них мають виявитись знання і розум промовця. Вони повинні весь час тішити слухача, але так, щоб приховувалась показовість і старанність, бо, здається, мистецтво оратора взагалі застосовується проти судді, і стає підозрілим все те, що виявляє надмірність і старанність.
Часто початки не повинні бути навальними та дуже жвавими, бо вони застосовуються, щоб здобути прихильність і доброзичливість, а не викликати якийсь запал, для чого служить навальність. Далі, як на гладіаторських змаганнях, де все вирішує меч, перед зустріччю відбувається багато чого, що, здається, має значення не для рани, а для вигляду, так і у вступі промови не треба вживати бойової навальності, бо тут потрібна не сила, а насолода. Немає нічого в природі, щоб захоплювало б все зразу, але те все, що виникає і діється, навіть сама природа дуже чітко забезпечила легшими початками.
Як хоромам і храмам відповідають передсінки, так і відношення повинні зберігати початки до своїх справ. Отже, треба уникати надмірної довжини, щоб початок не розростався до розділу і щоб не втомлював слухачів, яких повинен підготовити (до слухання промови). Нехай вони мають характер вступних відомостей, а не головної частини, хай вказують, як щось сталось, а не те, про що буде говорити оратор.
Початки повинні поєднуватись з власне промовою не так, як кифара, вдарена дротиком, а щоб здавалося, що члени тісно поєднуються з усім тілом.
ІЦо стосується мовно-стилістичного оформлення почат- ків, то треба вживати звичайні слова, а не якісь особливі, чи то метафоричні, чи застарілі, чи ті, які дозволяються тільки поетам. Причина цього полягає в тому, що на початку [слухачі] ще не прийняли оратора, а за ним тільки стежить їхня свіжа увага. Свобода [вживання різних слів] дається тільки тоді, коли [оратор] уже захопив і з´єднав душі слухачів.

Розділ ІІ. Спеціальні настанови щодо вступу епідиктичного, дорадчого і судового родів промов і яких вад треба уникати у вступі

Вступи епідиктичного роду

Як і в промові цього роду, так і в усіх вступах треба зберігати те, що властиве для окремих родів справ, а у вступі епідик- тичного роду тс, що його стосується. Тут можна вживати довільний початок. Оратор може починати так, як музики, одні з котрих перед справжньою пісенькою грають вступи або, як їх називає Цицерон, прелюдії, а інші починають від нагаданої пісні. Адже мстою цього роду є приємність і насолода, яку одержують тоді, коли промова не однакова скрізь, а різноманітна, тоді мистецтво має свої варіації і сама свобода приєднується до деяких розділів і місць.,

Щоб у цього роду вступах були і похвала, і рекомендація як речей, так і осіб, або спростування і виклад поради, прохання, пробачення, турбота про стислість або введення новизни, особливо тоді, коли доказ протиставиться переконанню людей, або він неймовірний, важкий чи простий, чи вже раніше відомий слухачам як, наприклад, у вступі «На захист Марка Марцелла», де маємо похвалу і рекомендацію доброти і лагідності Цезаря.

Початок дорадчого роду береться з судових справ, зрештою, за своєю природою поради вступів не вимагають, бо це належить або до прихильності, або до уваги, або до повчання, про які взагалі в дорадчих промовах не йдеться. У них не розглядається ні прихильність, тому що слухають ті, хто хоче порали, ні увага, тому що необхідність і значення самої справи змушує уважно слухати, і повчання, бо хто просить поради, вже розуміє раніше, про що йтиметься. Однак дорадчі промови повинні мати якийсь початок і певний вид нагороди, тому що є щось у всій темі: по-перше, очевидно, треба вживати відповідних прикрас і принад, щоб не здавалося, що промова без голови. Отже, у вступі або завзяте спростування, або заперечення спростування і фальшивого обвинувачення, або рекомендація і, нарешті, зменшення справи. Приклад цього маємо у Цицерона («Філіпіка», 7), де спростовуються докази ворогів, опікунів Антонія, або («На захист закону Манілія») де рекомендується сама справа, про яку йдеться.

Вступ судового роду

Нарешті, вступи судового роду повинні бути подібні до прологів драм і до початку музичних пісень так, щоб здавалося, що їх взяли не здалеку, а з самої середини справи, і хай ставлять вони перед собою потрійну мету: увагу, повчання, прихильність. Однак їх треба будувати так, щоб у повчанні були і поставлене питання і перелік частин. А щоб викликати увагу, треба обіцяти великі, дивні, приємні речі, що стосуються суддів або інших слухачів. Щоб здобути прихильність, передусім треба користуватися вказівками про збудження любові і співчуття, їх усіх не треба пояснювати у промові, але найперше назвати, щоб слухач легко схвилювався, а коли він уже обурився, то щоб оратор продовжував далі свою промову і щоб, нарешті, не занедбував того, що може бути ліками і допоможе запобігти поганим думкам людей. Приклади цього є в усіх промовах Цнцерона, з яких більшість - промови судового роду, де бачимо прихильність до інших (як «На захист Архія», «Коли в мене є трохи таланту...»).

Вади, яких треба уникати при вступі

Також варто говорити і про вади, яких треба уникати у вступі, а першою з них є та, коли певні вступи можуть застосовуватися до багатьох справ, їх називають загальними.

Друга вада, коли подаються такі вступи, якими можуть користуватися не менше вороги, ніж ми самі; вони належать теж до загальних.

Третя, коли вступи надто довгі, бо як у людському тілі дивовижною здасться голова, що перевищує своєю величиною все тіло, так справді безформні та потворні ті промови, що складаються з надто довгих вступів.

Четверта, коли здасться, що вступи виникли не з самих Ілі- раїв, і називаються відокремленими.

П´ята, коли оратори не дотримуються того, що подають настанови про вступи і не роблять слухача ні прихильним, ні уважним, ні здатним вчитися, або, що іще гірше, викликають протилежне.

Шоста вада, коли у викладі теми не зберігається міра, ця частина промови стає більше подібною до викладу справи, ніж до викладу теми, і оратор заявляє не про те, про що збирається говорити, а про те, як воно сталося (Цицерон, «Про підбір матеріалу», 1,143).

Розділ ІІІ

Про розповідь і виклад справи

Друга частина промови, яку ми називаємо викладом справи, ділиться також на частини: розповідь, обгрунтування, спростування. Ці частини, звичайно, не завжди всі вживаються в одній справі: інколи - саме спростування, інколи має місце інше спростування з обгрунтуванням. Про них усіх треба дуже старанно думати, а особливо про розповідь.

Усі вказівки щодо розповіді треба вивчати не тільки тому, що часто в результаті невдалої розповіді вона втрачає достовірність, а й тому, що від неї залежить виклад усієї справи. Тоді ж, коли в ній буде щось таке, чого слухач не зрозуміє або у що не повірить, то даремна тоді праця оратора в інших частинах промови. Крім того, треба знати, що інколи трапляється таке, що не розповідь якоїсь події, а навіть виклад якоїсь незрозумілої думки або події буде трохи подібний до розповіді. Тому в цьому розділі треба говорити про одне і друге.

Розповідь- це виклад завершеної події, або коли те, що зробила якась одна людина, або більше людей, ми викладаємо у промові, як, наприклад, розповідаємо про смерть Сократа, або про вбивство Цезаря, чи ще про щось.
Іншою є історична розповідь, а ще іншою - риторична, хоча і тут і там - викладення однієї і тієї самої події. Адже історик розповідає інакше, ніж оратор. Історик, завданням якого є передати пам’яті нащадків завершену подію, менше займається розповіддю. Він повинен зберігати тільки те, що стосується пізнання справи. Отже, йому досить розповісти ясно, правдиво і коротко (про ці достоїнства ще буде мова). А ораторові необхідно подати більшу частину великих необхідних речей; він викладає події не тільки для пізнання, а ще й тому, щоб звідти брати докази для своєї справи і щоб своєю промовою зворушити слухача. Треба також знати, що все, що належить історичній розповіді, належить також ораторам, а крім того, в ораторській розповіді є інші закони, яких немає в історичній.
Є три характерні спільні ознаки як історичної, так і ораторської розповіді: ясність, стислість і достовірність, і я тут коротко вкажу, як їх треба враховувати. Щоб розповідь була ясна й очевидна, то, по-перше, її треба викласти загальновживаними та властивими словами. Під властивими словами розумій такі, що справу викладають просто, не залежно від того чи вони вживаються у переносному чи прямому розумінні. По-друге, щоб те, що відбулося раніше, також викладалося раніше, і щоб зберігався часовий порядок, хоч би щось навіть сталось окремо від події, але пояснює її, то його можна зручно замінити в самій розповіді, неначе парентетично, не зберігаючи навіть часового порядку. По-третє, не треба нічого викладати уривчасто, без порядку, перемішано, двозначно. По-четверте, треба уникати довгих парентез. По-п’яте, краще викласти окремі речі окремими членами [періодів] або навіть періодами, ніж багато охоплювати одним довгим членом [періоду]. Крім того, розповідь треба писати властивими періодами. По-шосте, як вимагає стислість, не кажимо того, без чого часом так добре може бути зрозуміла розповідь. Та частіше ясність вимагає вживати те, без чого розповідь не буде очевидною. Ось приклад цього порушення, який є в мужа справді великої красномовності та святості, але він, як людина, все-таки раз схибив у цій справі. Це Григорій Назіанзін у розповіді про Григорія Чудотворця. Коли він виклав, як якийсь єпископ Федім довго шукав Григорія, котрий уникав свого свяшеницького обов’язку, то потім додав те, що Федім посвятив богові навіть відсутнього Григорія. Замість хіротонії він використав тут молитви. Л коли Григорій побачив, що він не може втекти, прийшов до Федіма, який після виконання всього, що було потрібно зробити згідно з обрядом, зробив його настоятелем церкви. Ця розповідь незрозуміла. Бо як же побачив Григорій, що він не може втекти, коли він був відсутіній, і його не наздогнав Федім? Може, він довідався, що Федім посвятив його богові. І, справді, якимось чином те саме чи то йому сповістили люди, чи було об’явлене богом. Але ж ні про одне, ні про друге немає тут мови, хоч одне з них повинно було трапитися, і він не повинен був цього замовчати. Отже, пропущено те, чого з уваги на ясність не треба було пропускати, тому незрозуміло пізніше [він] говорить: «Виконавши на ньому все, що треба було виконати згідно з обрядом». Отже, я думаю, що ці слова означають, що Григорій був посвячений християнським обрядом, але, мабуть, це не кожному читачеві так здається, бо ті, що переконані цією промовою, думають, що св. Григорій був висвячений Федімом на священика, коли був відсутній, а мені здається, що вони помиляються, обмануті цією розповіддю. Ось щоб ми знали, як дуже інколи може зашкодити незрозуміла розповідь.
Але не намагайся робити розповідь короткою, щоб охопити її тільки декількома словами, якщо сама справа буде вимагати певної кількості слів. Суть стислості полягає в тому, що ми розказуємо так, як вже стисліше навряд чи можна б про цю річ розповісти. А щоб ти це здійснив, то дотримуйся такого.

По-перше, починай звідти викладати свою річ, де вона вже має відношення до посування вперед твоєї справи. По-друге, не говори нічого поза справою. По-третє, викладай справу повністю, а не частково. По-четверте, про кожну річ говори тільки раз, і цього необхідно дуже старанно дотримуватись. По-п’яте, говори так, щоб зі сказаного можна зрозуміти також інше, що ще не сказане. По-шосте, нарешті, не говори нічого такого, без чого так само добре можна зрозуміти розповідь, і що не допомагає ні переконати слухача, ні дообґрунтувати справу.

Щоб оповідання було достовірним, пам’ятай, що слід дотримуватись таких вказівок: по-перше, не говори такого, чого не може бути. По-друге, не розповідай подій, що суперечать і протиставляються одна одній. По-третє, треба також остерігатися того, що не узгоджується з думкою загалу або що суперечить особам, місцям і часові, бо воно робить оповідання не правдоподібним і негідним віри. Отже, треба відчувати також і нагоду та відповідний час скоєння вчинку і вказувати гідне місце. Також і все інше хай добре узгоджується між собою і нехай не буде не сумісним з особами або з речами. Інакше тільки цим єдиним тараном можна розбити і спростувати розповідь, якщо все або не може відбуватися, або суперечить собі, або зовсім не сумісне з місцем, часом або особами. Але інколи буває так, що щось подібне трапляється, що здається неймовірним, і тоді ми повинні визнати, що навряд є ймовірним те, про що ми говоримо, а і все ж таки воно правдиве, тільки ми не знаємо, чому це сталося, але дивуємося і хочемо його довести.

Ось це ті три достоїнства, що вважаються спільними для ораторської та історичної розповіді. Правда, ораторська, крім цих трьох, вимагає ще трьох інших, і вони такі: приємність, психологічно-образна мова, ампліфікація.

Приємною розповідь буде тоді, коли міститиме в собі очікування чогось, захоплення, несподівані закінчення, коли викладаються дивні, незвичайні або великі речі, коли будуть блискучі слова, коли частини будуть так добре пов´язані між собою, що здаватиметься, ніби одна частина розповіді випливає з іншої. Інколи вставляються певні короткі відступи, неначе приємне відхилення, слід також вплітати дещо для зворушення душ, що здійснюється за допомогою ампліфікації. Крім того, в ораторській розповіді є дуже сильне напруження, метафора, вигук, припущення, іронія.
Психологічно-образною є така мова, що зображає характери людей та показує їхні жести в дії, кивки, рухи, різні душевні стани. Це, звичайно, зображується п’ятьма способами: по-перше, роз’ясненням рішення волі, наміру діючих осіб, тобто з яким планом і наміром хтось прийшов кудись, зробив щось тощо. По-друге, шляхом розгляду того, що означають характер кожного, промови, жести та ін., очевидно, коли він це робив або хотів зробити, що сказав, з яким виразом обличчя, чола зробив. По-третє, шляхом доведення правдивості неймовірних та абсурдних речей, очевидно, доводять те, що для слухача менше здавалося ймовірним, однак заявляють, що воно дійсно відбулося. По-четверте, беруть до уваги значення природи таланту та звичок осіб. По-п’яте, розповідають про рухи та хвилювання, яких зазнали, коли займались справою, щось робили або щось переживали. Для прикладу цього треба читати поетів, найбільше героїчних і трагічних, хоч оратор повинен виражати почуття поважніше і спокійніше.

У промові буває два види ампліфікації: один у розповіді, другий - поза нею. Поза розповіддю збільшується якась чеснота або злочин або щось інше на чому, неначе на якійсь основі, базується розказана справа, а збільшується вона вже викладеним способом, де йшлося про ампліфікацію. Прикладом нехай буде остання «Промова проти Верреса», де розповідається «Про кари». У ній розказується про дуже багато злочинних і жорстоких вчинків Верреса, а до окремих розповідей додаються збільшування жорстокості та дикості Верреса.

Ампліфікація, яка застосовується в самій розповіді, повинна бути більше стислою, і вона складається майже виключно з пригадування. Передусім, збільшуються дії та душевні стани діючих осіб: гнів, любов, самітність, страх, біль, зухвалість, безсоромність тощо. Цього досить про розповідь.

9. Деякі її приклади подаються у наступному розділі. Крім цієї, є ще інший вид розповіді, вже не про подію, а, як я сказав, про якісь речі або слова, які не так легко сприймають слухачі. Якщо розповідається про невідому річ, то це називається описом і часто він трапляється в самій розповіді. Цей опис - це не те саме, що фігура гіпотипосис, бо він застосовується не тільки для прикраси, а й тому, що його часто вимагає необхідність. Він, звичайно, відбувається за такими самими правилами і таким самим способом і не відрізняється нічим, хіба тільки необхідністю.

Треба знати, що цього роду опис необхідний там, де або розповідь не може бути зрозумілою без нього, або цього вимагає справа і не можна тут подати іншого доказу. Бо здебільшого буває так, що, не пізнавши добре однієї речі, не розуміємо всієї справи або всієї промови Тому фігура гіпотипосис описує також те, що сприймається легко і без опису Отже, знай, що цього роду опис не такий легкий, як може здатися, бо дуже часто трапляється така річ, яку важко знати і пізнати, але найважче викласти словами. Цього вчив Августин у своєму визначенні часу, бо що таке час, можна, очевидно, зрозуміти, але не легко пояснити. Я розрізняю чотири роди речей, що їх виклад вважається важким.

По-перше, Божественні таємниці, як, наприклад: єдність Троїці і Трійця в єдності, твори провидіння, милосердя і Божественна справедливість.

По-друге, таємниці природи або чотирьох елементів, сполука двох частин, які філософи називають матерією і формою, поєднаних в одній речі, або якщо б ти хотів пояснити, як застигають метали, збільшується каміння, виростають рослини, яким чином тепло витягає із землі вологу, яка піднімається вгору, зводиться в краплі, потім або переходить у дощ, або розпорошується снігом, або замерзає в град, як, нарешті, людська душа тісно поєднується з тілом та й багато іншого.

По-третє, мистецькі винаходи та різні ремісничі майстерні, якби хтось, наприклад, хотів описати механізм годинника, справді натрапив би на чималі труднощі з приводу великого числа, різнорідності і майже непояснюваного ланцюга деталей. Те саме треба сказати і про багато інших речей.

По-четверте, нарешті, також важко пояснити те, що трапляється з людьми або речами завдяки якомусь дивному випадкові, звичайно як, наприклад, якийсь стрілець, як розказують, однією стрілою застрілив рибу, ластівку і зайця. Походжаючи берегом ріки, він побачив зайця, що вигрівався на сонці на другому березі, і випустив у нього стрілу. Дивним випадком сталося таке, що в той самий час у воді підскочила риба і ластівка налетіла на стрілу. Прошивши їх, тому що стріла була випущена з великою силою, вона прошила також зайця. Так що на тій самій стрілі зависли всі троє: риба, ластівка і заєць.

А причиною того, чому цього роду речі важко нам передати в розповіді, є недостатній словниковий запас: божественні справи - з уваги на їх глибину, природні - з уваги на таємничість і неясність природи, мистецькі - з уваги на геніальну новизну, а випадки - з уваги на їх незвичайність. Зверни також увагу, що у поясненні цього роду речей потрібне старанне і довге обду- муванне, бо якщо, довго роздумуючи, проникнеш у суть справи, то легше також вбереш її у слова. Однак рідко вживай слова у прямому значенні, бо вигідніше користуватися відповідними метафорами. Тому й у античних авторів, що писали про цього роду речі, повно метафор, наприклад, у Колумелли, Вітрувія, Вегеція, Плінія та ін. Звідси - геніально винайдені військові машини називалися одні «баранами», інші «шопами», інші «ліліями» та ін. У таких описах стиль повинен бути низьким: прості слова й короткі члени або синтагми періодів без жодних фігур, бо це в незрозумілих справах ще збільшує неясність. Хочеться подати тут як приклад неясності декілька віршів якогось автора в Мурета, де тонко описується праця селянина, котрий крутить жорна, що, зрештою, було важкою працею:

Тіло підносить поволі, що звисло з нужденого ліжка, І обережно рукою просліджує тьму нерухому, Щупає вогнище, що відчуває рукою, попікшись. З недогорілої гілочки ще залишилась головня, й попіл приховував світло прикритого вугля, що тліло. Він прикладає до нього ліхтарик, схилившись,

Голкою клоччя сухе, без вологості, він туди вводить. Дуючи часто, вогонь роздуває, що вже загасає.

Потім підходить, при жорнах лежить невеличка дощинка, Що стіна вміщену в собі для вжитку цього зберігала. Там кладе, потім скидає він одяг, щоб руки звільнити. Підперезавшися поясом із волохатої кізки, Камінь хвостом замітає,- жорен так вичищує лоно. Кличе до праці небіжчиків тіні, надвоє розбившись.

Ліва рука для обслуги, а права готова до праці. Ця обертає кругом і виконує круг безперервно. (Сильним ударом двох кременів розмелене зерно спливає). Інколи ліва вже змученій йде на підмогу сестриці, і виручає по черзі. То пісню сільську заспіває, голосом працю свою він сільським потішає...

Сказане тут про опис речей треба мати на увазі, коли доведеться про них говорити, але може бути інший і різний спосіб викладу.

По-перше, за допомогою синонімії можна сказати більше й іншими словами і легше можна пізнати річ, оскільки ми краще бачимо те, що довше оглядаємо.
По-друге, вживання прикладів або порівнянь, бо в них, неначе в дзеркалі, пізнається правда.
По-третє, за допомогою визначень речей і етимології, тому що думка частіше здається неясною, коли ми не можемо збагнути значення того або іншого слова.
По-четверте, за допомогою викладу протилежного, бо коли ми сприймаємо одне з протилежних, легко охоплюємо також інше.
По-п’яте, якщо слово буде сказане загально, то ти зведи його до виду і покажи, що про дану справу йдеться як у цьому, так і в тому вигляді, як повідомляє взагалі саме речення.
По-шосте, коли ти схочеш простежувати думку не свою, а висловлену іншим, то звертай найбільше уваги на його намір, і з якою метою він це сказав, і на яку тему, потім дивись, що він насамперед, після цього виголосив.
По-сьоме, можуть бути наведені також інші думки того або іншого автора, що стосуються того самого місця, але вони більш зрозумілі.
По-восьме, нарешті, май на увазі таке загальне і дуже важливе правило викладу: вельми докладно проглядай і розмірковуй, чому якесь речення здасться менше зрозумілим і що затемнює зміст, чн якась невідома річ, чтг слово або словосполучення та ін. Отже, усунувши заслону, ти зробиш його ясним і зрозумілим, і можна буде сказати, що ця думка означає не те, що може інші думають. Та найдосконалішим викладом був би той, у якому вживаються не один з наведених способів, але більше.

Тепер ознайомимося з прикладами розповіді та викладу, а тому що вони вимагають окремого місця, ми призначуємо окремий розділ.