Ораторське мистецтво правників

Михайло Сперанський «Правила вищого красномовства»

А щоб під час проголошенні не спіткнутися або й зовсім не зупинитися, для того повинен ритор промову свою твердо напам’ять вивчити...

Михайло Сперанський

Правила вищого красномовства (фрагменти)

Основою красномовства... є пристрасті. Сильне почуття і жваве уявлення для оратора необхідні абсолютно. І у зв’язку з тим, що ці дари залежать від природи, то, власне кажучи, ораторів стільки ж народжується, як і поетів.

...Красномовство є дар потрясати душі, переливати в них свої пристрасті і віддавати їм образ своїх понять. Першим наслідком цього визначення є те, що, власне кажучи, навчати красномовства неможливо, бо не можна навчити мати пишну уяву й сильний розум. Але можна навчати, як користуватися цим божественним даром; можна навчати... яким способом це дорогоцінне каміння, чисте породження природи, очищати від їхньої кори, примножувати шліфуваням їхнє сяяння. І ось це, що, власне, називається риторикою.

Ми помічаємо, що й сама річ під час певного розташування думок діє на нас сильніше, а при іншому - слабіше... Таким-то способом попередній стан душі сприяє чи шкодить дійсному враженню. Ви хочете вирвати із слухачів сльози - схиліть серце їхнє поступово до суму, приготуйте їх до цього і не робіть їм раптових переломів. І ось на чому лежить справжнє підгрунтя вступу. Воно є вступом чи приготуванням душі до тих понять, які оратор хоче їй навіяти, або до тих пристрастей, які в ній він хоче збудити. Звідси самі собою випливають усі правила для вступу.

1. Він повинен бути простим, бо мудрувати у підготуванні не є пояснювати свої поняття, але затемнюючи їх, ритори прямо й майже ніяких рухів не’вживають, а коли що сильними доказами доводять і стрімкими чи ніжними фігурами промову свою пропонують, тоді зображують її разом руками, очима, головою й плечима...

А щоб під час проголошення не спотикнутися або й зовсім не зупинитися, для того повинен ритор промову свою твердо напам´ять вивчити... не є вводити слухача в матерію, або тягти його туди силою... слід перш за все познайомитися із своіми слухачами, привчити їх слідувати за собою.

2. Горацій сміється над цими пишними і багатообіцяючими вступами... Справді, зробити досить пишний початок - це зобов’язатися показати щось потім ще більше. Але взагалі помічено, що примусити багато чого від себе чекати є вірний спосіб упасти.

Але слід наважитися зневажати дурних або відмовитися від похвал освічених. Люди із чистим смаком знаходять свої красоти як у простому, так і у величному. Кидайте риси легкі, вводьте поняття ясні, пропонуйте їх стилем плинним, ступайте іноді по квітах, але завжди оглядайтесь, чи іде за вами ваш слухач.

Докази, говорить Роллен, у слові є те саме, що й кістки та жили у тілі. Округлість, білизна, жвавість членів становить красу тіла, але не силу й твердість. Але слід визначити точніше роди доказів і показати, який із них найбільш властивий церковному слову. Філософи помітили (визначили), що, власне кажучи, одна може бути у світі істина. Усі інші є лише її гілки, вони всі прикріплені до одного спільного кореня. Спускаючись поступово, дійти до цього кореня - значить довести істину. Такою є природа істин взагалі...

Отже, моральні істини можуть бути доведені двояко: 1) розв’язанням їх на загальний початок істин; 2) приведенням їх до почуття.

Отже, доводити моральну істину у проповіді значить відкрити ті стосунки, якими вона з’єднується з нашим серцем, значить знайти такі таємні нитки, якими вони з ним зв’язуються. Ясно, що потрясіння, яке дається ним, передається серцю і створить те, що, власне, й називається пристрастю. І ось джерело пристрасного у слові... слід знати природу пристрастей, їх хід і їхню мову...

1. Усі докази, занадто тонкі й метафізичні, є порочні (зіпсуті) в істинному красномовстві.
2. Докази, занадто звичайні, є порочними (зіпсутими) в істинному красномовстві... Справа хорошого оратора повернути предметам власну їх важливість і красу.
3. Необхідно, щоб один доказ не тільки не зашкодив іншому, але і підтримував його.

Під пристрасним у слові я розумію ті місця, де серце оратора промовляє серцю слухачів, де уява запалюється уявою, де захоплення породжується захопленням... Оратор повинен бути сам пронизаний тією пристрастю, коли хоче її породити у слухачів. «Плач сам, якщо хочеш, щоб я плакав», - говорить Горацій. Душа, спокійна зовсім, інакше дивиться на предмети, інакше мислить, інакше звертається, інакше говорить, ніж душа, яка збурена пристрастю. Читай, роздумуй, роздрібнюй, розсікай на частини кращі місця, вивчи всі правила, але, якщо пристрасть у тобі не дихає, ніколи слово твоє не оживиться, ніколи не запалиш уяви твоїх слухачів, і твій холодний ентузіазм зобразить більше розумову несамовитість, ніж пристрасть. Це тому, що щирий хід пристрастей може пізнати одне тільки серце і що вони особливу свою мають мову, якої не навчаються, але отримують разом із ними від природи...

Отже, я розрізняю головні частини у нашому плані: частину логічну, або філософську, в якій оратор повинен говорити до розуму, і частину красномовства, в якій він повинен говорити до пристрасті.

Про вигляд оратора

Про обличчя

Хто відчуває, й відчуває сильно, того обличчя є дзеркалом душі... Звідси виходить, що мова обличчя завжди була визнана найточнішим тлумачем почувань душевних. Часто один погляд, одне опускання брови говорить більше, ніж усі слова оратора, а тому він повинен вважати найістотнішою частиною свого мистецтва вміння настроювати обличчя відповідно до мовлення; а особливо око - орган душі настільки сильний, наскільки й виразний, як і мова, - повинно слідувати за усіма його рухами і передавати слухачам почування його серця. Найпрекрасніша промова руху стає мертвою, коли не оживлюється її обличчя.., таким-то способом набуває він (оратор Аріст) необмеженої влади над умами й стає маленьким тираном сердець.

...Покласти за правило спрямовувати думку, кожен порух обличчя на одного кого-небудь із передстоячих, щоб здавалося, ніби він саме йому говорить. До цієї перестороги слід приєднати ще іншу, щоб розділити спрямування погляду поперемінне до усіх, щоб кожна думка стосувалася до одного із слухачів, але щоб ціла промова не стосувалася одного й того самого, а розподілена була на певні частини.

Щасливий той, кому природа дарувала гнучкий, сильний, чистий, який ллється, і дзвінкий голос. Давні настільки поважали це обдаровання, що винайшли науку робити його приємним. Часті вправи, напруження грудей і смак до музики можуть доповнити або приховати недоліки природи. Ллє ми занадто мало турбуємося про всі ці зовнішні обдаровання оратора, можливо, тому, що занадто мало знаємо серце людське і занадто мало погоджуємося з тією істиною, що сутність красномовства заснована на пристрастях і, отже, на передсуді, а тому більшою мірою на зовнішньому вигляді.

Ті помиляються, говорить один оратор із найновіших, які плутають напруження голосу з ного ключем, або тоном. Можна говорити зрозуміло й низьким тоном, бо гучність голосу не залежить від підвищення його, а тільки від напруження.

Про вимову

Язик твердий, який виливає кожне слово, не стрімко й не повільно, який дає кожному звуку належний наголос, є частина, необхідна для кожного оратора. Часто ми слухаємо людину, що розмовляє, із задоволенням лише тому, що язик її рухомий і вимова тверда... Хто має справу з людьми, той повинен мислити добре, але говорити ще краще. Усі правила вимови є у цій думці: «язик швидкий, але не стрімкий; спокійний, але не уповільнений.

Про рухи

Роздумуючи про вигляд оратора взагалі, ми відкрили істинний початок рухів руки і побачили зв’язок, який існує між ними і словом. Ми знайшли, що рука доповнює думки, які не можна висловити, і, відповідно, рух її тоді лише потрібен, коли оратор більше відчуває, ніж може сказати, коли серце його зігріте пристрастю і коли язик його не може йти за швидкістю його почуттів. Звідси можна вивести важливе правило, що рука тоді тільки повинна діяти, коли слід доповнювати поняття. Холодний розум не повинен до неї торкатися; для нього досить одного органу; одна тільки «пристрасть може рухати усіма частинами тіла оратора і надавати рух руці... рука рухається тільки тоді, коли вдарить у неї серце, тобто у місцях пристрасних, гарячих і жвавих (живих). Решту часу вона може лежати спокійно.

...Щоб у ній (риториці) себе удосконалити, немає іншого способу, як помічати з усім напруженням уваги недоліки й досконалості ораторів, а для цього слід мати цей тонкий і швидкий удар очей, який уловлює з першого погляду Гораціє- ве: «те, що личить обставинам».