Ораторське мистецтво правників

Судова реформа 1864 року в Росії, її вплив на суспільство і на розвиток судової теорії

На початку XIX ст. Росія була феодальною державою з монархічною формою правління. Влада імператора (царя) була необмеженою. У руках царя зосереджувалася як законодавча, так і виконавча влада. Не існувало і єдиної судової системи. Суди були становими, і судові функції виконували місцева адміністрація і поліція.

Феодальний лад Росії базувався на зовнішній, фізичній силі, на звичай, що виливався у суворо визначені, незмінні формули, Цей період в історії Російської імперії, зокрема і України (бо вона була частиною Росії) можна охарактеризувати словами дослідника О. Тимофєєва: «Вершителем доль держав і приватних осіб був меч, а не слово».

Незважаючи на те, що у першій половині XIX ст. феодально-кріпосницька система була пануючою, в усіх сферах економічного життя йшов процес розвитку товарно-грошових відносин.

Переломним етапом економіки Російської імперії в цілому і України зокрема став кінець 50-х - початок 60-х років. Поразка в Кримській війні (1853-1856 р.), яку розв’язав Микола І, та загальне невдоволення населення змусили царизм піти на кардинальні реформи.

Реформи Олександра І можна сміливо назвати першою буржуазно-демократичною революцією в Росії, що була проведена зверху.

Головною серед інших реформ була селянська реформа, яка була проведена в 1861 році. Ще в 1860 році розпочалася фінансова реформа, в 1862 році - військова, але найдемокра- тичнішими серед усіх проведених реформ були судова, земська та міська.

Судова реформа в Російській імперії, що розпочалася в 1864 році, була найбільш радикальною, новаторською і технічно досконалою з усіх реформ другої половини XIX ст. у історичному значенні її можна зрівняти хіба що зі скасуванням кріпосного права.

Хоча цивільне і кримінальне право не реформувалося, нова інституційна і процесуальна структура системи судочинства являла собою розрив з попередньою правовою традицією, а також приклад творчої адаптації досягнень юриспруденції і судової практики західноєвропейських країн.

Судові установи, обнародувані 20 листопада 1864 року, і нове процесуальне цивільне і кримінальне законодавство ввели систему незалежних судів, де засідали професійно підготовлені судді.

Суди були відокремлені від адміністрації і навіть за імператором залишалося тільки право помилування.

Принципи правосуддя, які були введені під час судової реформи, створили важливі гарантії демократичних судових процесів. Ще в той час були введені такі демократичні принципи як публічність і гласність судових засідань, принцип змагальності сторін, введення суду присяжних і адвокатури, які й нині застосовуються у всіх демократичних країнах і без яких правосуддя нині практично неможливе. Відбулася також реорганізація прокуратури.

У відповідності з реформою передбачалася заміна старих станових судів, що зберігалися з часів Катерини II, на загальні суди. У загальних судових установах повинні були розглядатися справи щодо всіх станів, отже, формально усі судилися в одних і тих же судах, за одними і тими ж законами, при одному і тому ж порядку судочинства.

Але це була лише формальна сторона Насправді ж ефективність судової реформи значно зменшувалася тим, що вона зберегла інститут станових судів для інородців (іноземців), комерційний суд, а також військові та духовні суди. Реформа містила багаторазові застереження та обмеження. Незважаючи на це, царизм проводив реформу, хоч і повільно.

Та все ж незважаючи на всі недоліки реформи, її результати були кроком до демократизації суспільства.

Зокрема, указом від 17 квітня 1863 року було заборонено жорстокі покарання (шпіцрутени, «косики» і частково «плети"), а різки зберігалися лише до збудування достатньої кількості в’язниць, а також для солдатів дисциплінарних батальйонів і селян. Для жінок тілесна кара взагалі скасовувалася.

Відбувалися вдосконалення стадій кримінального процесу, де, зокрема, вводилися стадії слідства і дізнання.

Можливими були подання апеляційного та касаційного оскарження.

Ця реформа активізувала суспільство, адже засідання стали відкритими, запроваджувався суд присяжних, адвокатура. Усе це потребувало висококваліфікованих юридичних спеціалістів, від яких вимагалося володіння словом (бо щоб переконати суд присяжних потрібно було мати добрий ораторський талант).

Розвитку судової риторики сприяв і принцип змагання, адже між звинуваченням і захистом проходили публічні змагання, які вимагали неабиякого ораторського таланту. Найкращі і найгучніші промови друкувалися у пресі, чим викликали інтерес громадськості.

Саме ці, а також деякі інші фактори, зокрема, лібералізація державної влади, деякі демократичні тенденції, економічний зріст господарства, тобто перехід до буржуазного ладу, сприяли розвитку судової риторики.

У цей час з’являється ціле сузір’я талантів, серед яких - Сергій Андрієвський, Микола Карабчсвський, Микола Холе- ва, Анатолій Коні.

Основними особливостями їхнього судового красномовства були, по-перше, широта гуманістичного підходу до фактів, що розглядалися в суді. На риторів дивилися як на виразників громадської совісті й моралі; по-друге, вони були громадськими діячами і в буквальному, і в широкому розумінні цього слова; по-третє, майстерне володіння усною і письмовою мовою, вони навіть публікували свої романи, збірки віршів.

Характерною рисою діяльності цих особистостей є високий професійний рівень, прекрасна загальна та юридична підготовка, знання кількох мов. Вони дивилися на суд, як на «школу для народу», в якій, за висловом А. Ф. Коні, «повинні виноситися уроки служіння правди і поваги людської гідності».

Отже, судова реформа 1864 року в Російській імперії зробила великий вплив на суспільство, а особливо на розвиток судової риторики.

Хоч під час її проведення, в життя були втілені не всі ті ідеї, які передбачалися, але саме тоді в царській Росії були закладені демократичні основи судоустрою та судочинства. Це сприяло розвитку суспільства, правової бази держави. Саме в після- реформений період з’явилася прогресивно свідома громадськість, яка прагнула і розвивала тенденції до правових перетворень у державному ладі царської Росії, суспільство якої потерпало від кріпосницьких пережитків. І, незважаючи на всілякі спроби царату зупинити ці перетворення, вони відбувалися і досить швидкими темпами.

Другу половину XIX ст. можна назвати часом поступового занепаду риторики як науки про прозу, бо працями О. О. Потебні та його однодумців російська філологічна думка поверталася до вивчення художньої літератури й поетичних форм мовлення. Тому в період 1850-1917 рр. із шкіл та вищих навчальних закладів виключалися ораторські види промов (ділові, наукові), що тяжко відбилося на якості освіти в Росії, не кажучи вже про гноблені у національно-мовному будівництві народи Росії - українців, білорусів. Згадаймо лише указ царського сатрапа Валуева 1863 р. про те, що малоруської мови, як і народу не існує...

Щодо судової риторики, то це був період її відродження. Завдяки введенню адвокатури зросла потреба в юристах, які здатні були б кваліфіковано, сумлінно здійснювати свої функції. Тому в післяреформенпіі період з´явилася ціла плеяда спеціалістів, що сумлінно працювали на правовій ниві, були талановитими ораторами. їхні праці увійшли до скарбниці судової риторичної спадщини. Вони і нині використовуються як зразки для аналізу при вивченні курсу «Судова риторика».