Ораторське мистецтво правників

«Золоте слово Святослава» - перлина ораторського мистецтва Київської Русі

Слово про похід Ігорів, Ігоря, сина Святослава,
внука Олега

Тоді великий Святослав ізронив золоте слово, зі сльозами змішане, і прорік:

« О мої сиповці, Ігорю і Всеволоде!

Рано есте почали Половецькую землю мечами разити, а собі слави шукати.

Та без честі одоліли,

без честі - бо кров погану ви пролили.

Ваші хоробрі серця в жорстокім харалузі сковані,

а в одвазі загартовані

Що ж натворили ви моїй срібній сідині?

І уже не бачу влади сильного, і багатого, і многоратного брата мого Ярослава з чернігівськими вельможами, з воєводами, і з піатранами, і з шельбирами, і з топчаками, і з ревугами, і з ольберами.

Це ж вони без щитів з ножами захалявними кликом полки побивають, дзвонячи в прадідівську славу.

Ви ж сказали: «Мужаймося самі - минулу славу самі заберем і прийдешню самі поділим!»

А чи диво се, браття, старому помолодіти?

Коли сокіл линяв - високо птиць ганяє:

не дасть гнізда свойого в обиду.

Та се зле: князі мені - не пособники, нінащо година обернулась.

Се в Римові кричать під шаблями половецькими, а Володимир під ранами.

Туга і печаль сину Глібовому!»

Великий княже Всеволоде!

Не мислю б тобі прилетіти іздалека - отчий золотий стіл постерегти!

Ти-бо можеш Волгу веслами розкропити, а Дін шоломами вилляти!

Коли б ти тут був - то була б рабиня по ногаті, а бранець - по різані,

Ти-бо можеш посуху живими самостріюми стріляти - удалими синами Глібовими!

Ти, буй Рюриче, і Давиде!

Чи не ваші золочені шоломи по крові плавали?

Чи не ваша хоробра дружина рикає, яко тури,

ранені шаблями гартованими на полі незнаємім?

Вступіте, господарі, в золоті стремена

за обиду часу нашого,

за землю Руськую,

за рани Ігореві,

смілого Святославича!

Галицький Осмомисле Ярославе!

Високо сидиш ти на своїм злотокованім столі,

підпер гори угорськії своїми залізними полками, -

заступивши королеві путь,

зачинивши Дунаю ворота,

метаючи гагарі через хмари,

суди рядячи до Дунаю.

Грози твої по землях течуть,

одчиняєш ти Києву ворота,

стріляєш ти з отчого золотого стола салтанів

за землями.

Стріляй, господарю, Кончака, раба поганого, за землю Руськую,

за рани Ігореві,

смілого Святославича!

И слици ляцкін, и щити?

Загородите полю ворота своїми острыми стрілами за Землю Руськую, за рани Игореві, смілого Святиславича.

А ти, буй Романе, і Мстиславе! хоробра мисль носить ваш ум на подвиг.

Високо пливеш ти на подвиг в сміливості, наче сокіл на вітрах ширяючи, хотячи птицю в смілості здолати.

Єсть-бо у вас залізні молодці під шоломами латинськими.

Од них загула земля, і багато країн - Хинова, Литва, Ятвяги, Деремела, і половці сулиці свої покидали, а голови свої підтопили під тії мечі харалужнії.

Але. вже, княже, Ігорю померк сонця світ, а дерево порочило листя не з добра: по Росі і по Сулі городи поділили.

А Ігоря хороброго полку - не воскресити!

Дін тебе, княже, кличе і зове князів на побіду. Ольговичі, хоробрі князі, успіли на бій!

І Інгвар і Всеволод, і всі три Мстиславичі, - не лихого гнізда шестикрил.

Ви не правом переможців володіння собі захопили! Нащо ж ваші золоті шоломи,

І сулиці ляскїі, і щити.

Загородіте полю ворота своїми гострилш стрілами За землю Руськую,

за рани Ігореві,

смілого Святославича!