Ораторське мистецтво правників

«Велесова книга» - культова пам’ятка української етнічної релігії

Одним з питань даної теми є питання часу прадавньої культури наших предків - українського язичництва, національної віри нашого народу, що збережена в обрядах, звичаях, переказах, легендах, заповітах, міфах. Первісне значення слова язичництво - «...віра племені людей, пов’язаних спільним звичаєм та спільним походженням». Воно походить від грецького, що означає «звичай» і має тлумачення - племінний, народний, язичницький

І. Франко, відповідаючи на питання, чим же була первісна релігія, писав: «Нічим, як тільки почитаниям природи, - котре на тім полягало, що первісний чоловік наділив цілу природу життям і чувствами, подібними до своїх власних». У язичництві людина все сприймає як таке, що перебуває у живому взаємозв’язку й активній взаємодії.

Найвищою ідеєю українського язичництва є філософія вічного життя, обожнення природнього начала Всесвіту, радість існування на землі. Культом цієї віри була єдність Землі і Неба, людинобогів та боголюдей, природи й людини, життя, смерті й безсмертя, добра й краси.

Людина вперше усвідомлює себе в міфах. Міф - по-давньогрецькому означає слово, а також мова, бесіда, казання, розповідь. Українські міфи цього періоду характерні тим, що вони надзвичайно природні, пов’язані з хліборобським та насушим побутом наших предків. Міфологічні сюжети забарвлені родинним побутом. Як писав Іван Нечуй-Левицький: «Ми не бачимо в народній фантазії охоти до нагарних, неестетичних, велетенських міфічних образів, до тих величезних, страшних, головатих та рогатих богатирів зі страшними антинатуральними інстинктами, які любить німецька і великоруська міфологія» .

Характерною особливістю української міфології є пантеїзм, тобто філософсько-релігійне вчення, за яким бог ототожнюється з природою. Багатобожжя - основа віри наших предків. Обожнювалися всі явища природи, небесні світила, дерева, річки. Крім головних богів українського пантеону, існувало ще багато різних духів та демонів. Вони належали до нижчих рівнів міфологічної системи. Якщо боги в ієрархії займали високе місце, як вияв духовної сили, то духи й демони пов’язані переважно з самою людиною, її тілом і життєвим простором. На 116-ій дощечці «Вересової книги» впорядкований пантеон богів:

А се таємниця велика, як і Сварог.

Перун і Світовид - ті обоє удержані в небі.

А з обох боків иг Білобог і Чорнобог б’ються? і ті небо тримають, аби світу не бути повергнутому.

А за тими обома - Хоре, Велес, Стрибог держать, а поза ними - Вишень, Лело, Літиць.

«Що нас так приваблює і хвилює в українських прадавніх міфах?... - Поетичне бачення світу. Це те, що ми втратили сьогодні. Вражає самобутність і духовна велич богів дохристиянської доби. Це тому, що їх, богів, творили люди - самобутні й духовно багаті в ті далекі часи» .

Ґрунтовною є праця митрополита Іларіона (Івана Огієнка) «Дохристиянські вірування українського народу», в якій досить повно описано язичницький світ наших предків. Важливо зазначити, що ця розповідь була відверто прихильною до язичництва, що саме собою кидало виклик існуючій у православ’ї традиції. На нашу думку, це пояснюється бажанням Івана Огі- єнка як видатного церковного діяча й ученого згармонізувати дуже потужні залишки прадавніх вірувань і обрядів, що залишилися в українській народній культурі, з православ’ям. Досі це поєднання відбувалося стихійно, всупереч церковним настановам. Історично-релігійне дослідження Івана Огієнка не було спрямоване проти такого поєднання, навпаки, воно немовби благословляло його, тому що завдяки йому українська православна церква набувала національної своєрідності, що само собою могло б стати колосальним чинником внутрішньої гармонізації українського суспільства, джерелом його духовної сили.

Дослідження сутності та специфіки міфологічно-язичницького світогляду давніх русичів має незаперечне значення для дослідження проблем зародження й становлення культури й світогляду як епохи Київської Русі, так і більш пізніх часів вітчизняної історії. Міфологічний світогляд Київської Русі виступає не як докультурне утворення або передлогічне мислення, а навпаки, як досить складна світоглядна система. Як один з головних чинників, що утворює світоглядний базис ки- єворуської духовної культури.

За умов культурно-національного відродження стало можливим озброєнням студентів знаннями народного світорозуміння та світосприймання: формування цілісних уявлень про історію розвитку суспільства і національної культури. І саме вивчаючи тему -»Вітчизняне ораторське мистецтво» детально зупиняємося на «Велесовій книзі», яка відкриває нам віру наших предків як дуже складне і цілісне духовне утворення, яке формувалося тисячоліттями. «Велесова книга» за своїм жанром є «цивілізованим архівом», точніше якоюсь його частиною. Ця книга - «формула мудрості», і не спиняючись на історії знайдення пам’ятки і дискусіях про її автентичність, розглянемо основні аспекти вивчення «Велесової книги», як культової пам’ятки української етнічної релігії, на заняттях з «Ораторського мистецтва». Аналіз «Велесової книги» дає благодатну можливість дуже точно визначити сам зміст їх духовної діяльності, її головні напрями. Слов’янське плем’я, шо породило «Велесову книгу», володіло потужною духовною силою. Про це свідчить сама «Велесова книга», її зарядженість неабиякою духовною енергією. Ідеологія «Велесової книги» - це ідеологія, спрямована забезпечити виживання й самоствердження племені, народу, нації. Які ж основні засадницькі елементи цієї духовної пам’ятки?

Перш за все потрібно уважніше придивитися до жрецького стану в середовищі якого й слід шукати вже назавжди безіменних для нас творців «Велесової книги». Найбільш грунтовно жрецький стан язичницької русі висвітлив акад. Б. Рибаков у монографії «Язичництво давньої Русі». «Жерці були невід’ємною частиною будь-якого первісного суспільства і що більше ускладнювалась його соціальна структура, що більше воно наближалося до верхньої межі докласової первісності, то ясніше й різноманітніше проявлялася роль загальноплемінних жерців, жриць і князів, які виконували частину жрецьких функцій».

Треба однозначно прийняти такий висновок: стан жерців (волхвів) був органічною частиною язичницького суспільства, в якому він виконував виключно важливу функцію, що є аналогічною тій функції, яку в більш розвинених суспільствах виконує духовна еліта (вчені, митці, церковні діячі тощо). У дохристиянські часи народ сприймав волхвів як носіїв світлого духу - на мініатюрі Радзивілівського літопису 1071 року волхва зображено в багатому одіянні білого кольору. До речі, це єдине живописне свідчення того, як виглядали волхви, і воно досить красномовне. Іван Огієнко неодноразово підкреслює, що волхви користувалися в людей великою повагою: «Люди вірили, що волхви мають надлюдські знання, що вони віщі, відуни, що вони добро знають, чим і як уласкавити богів, а тому стоять близько до них. Волхви були в великій пошані як народу, так і князів. Волхви були у нас носителями таємної глибокої мудрості, і саме слово волхв в Євангелії (Мт. 2.1) визначає мудрець». До всього сказаного треба додати й таке: «Два важливих елементи світової культури ми можемо якоюсь мірою пов’язати зі станом жерців, з його найвищим прошарком, близьким до княжого середовища, так би мовити, з єпископатом язичницької Русі. Це, по-перше, писемність, а, по-друге, знання грецької мови». Літописання було розпочате зовсім не монахами християнських монастирів, а язичницькими жерцями. Вони відчували найсерйознішу відповідальність за долю свого племені, їх ідейний вождізм, забезпечували його духовну силу.

«Велесова книга» відкриває віру наших предків як дуже складне і цілісне духовне утворення, яке формувалось тисячоліттями і має чимало спільного з іншими давніми світовими релігіями. Могутність цієї віри виявляється в тому, що вона не зникає безслідно, а продовжилась у православній обрядовості.

«Велесова книга» дає нам виразне бачення й розуміння труднощів виживання суспільної одиниці (роду, общини, племені) в тому жорстокому світі. Життя такої суспільної одиниці - це щоденна боротьба за існування не тільки у важких природних умовах, але і в умовах постійного ворожого оточення. У «Вересовій книзі» названо чимало племен і народів, з якими русичі перебували в перманентному збройному протистоянні. Багато з них безслідно зникли з історичної арени. Русичі вижили. У той час виживав сильніший. І сила та мала як фізичний вимір, так і духовний. Обидва виміри, до речі, взаємопов´язані. Є всі підстави вважати, що племена й навіть більші суспільні об’єднання зникали з історичної арени в тих випадках, коли їх духовний вимір виявлявся надто слабким, з тієї чи іншої причини недорозвиненим.

Слов’янське плем’я, що породило «Велесову книгу», володіло потужною духовною силою. Про це свідчить сама «Велесова книга», її зарядженість неабиякою духовною енергією. Текст пам´ятки доніс до нас цю енергію.

Ідеологія «Велесової книги» - це ідеологія, спрямована забезпечити виживання й самоствердження племені, народу, нації. Перш за все йдеться про збереження історичної пам’яті. Волхви давали відповідь на питання: хто ми? звідкіля і куди йдемо? Відповідь цю варіювали, постійно повторювали, акцентували увагу на славних, переможних сторінках своєї історії - саме тому так часто повторюється спогад про перемогу над могутніми готами, над їхнім царем Германаріхом. Автори не забувають згадати поразки, проте, коли йдеться про перемоги, їх розповідь набуває особливої образності та пафосності:

І тут бо руси кинулися до битви, як леви, і сказали: *Пропадемо, якщо Перун про нас не подбає».

І той їм допоміг: готи були розбиті, а хозари перші

спробували праху, вперше були розтрощені.

Отже, таким чином плекалася історична пам’ять. У неї виховна сутність: така пам’ять налаштовує на перемогу, вона виховує переможців. Духовні вожді русичів дуже глибоко, майже на філософському рівні розуміли необхідність збереження історичної пам’яті. Про це свідчить такий по-афористичному змістовний вислів:

Поучившись старому, зануримо душі наші в нього, бо є те наше,

як се бо вже найшло на коло нам.

Автори «Велесової книги» постійно проводили ідею відповідальності перед прийдешніми поколіннями. Пращури не зникають назавжди в пітьмі часу, їхні душі - в Ірію (в небесному раю), і вони світять зорями своїм одноплемінникам. Тексти «Велесовоі книги» наділені сильним патріотичним зарядом. Виховання любові до своєї землі, прагнення захистити її від зазіхань войовничих чужинців, прославлення тих, хто не пошкодував життя заради волі своєї Батьківщини, постійні заклики бути мужніми - все це провідні мотиви пам’ятки, їх значущість та особлива енергетика, виявились у створенні системи «сильнодіючих» виражальних прийомів. Виховання патріотизму на- йорганічнішим чином пов’язане з вихованням міцного войовничого духу:

І де пролита кров наша, там е земля наша.

І се вороги знають.

І се вони стараються, fee старання марне.

Кожне слово тут дише рідною Землею, безмежною любов’ю до неї.

Як і належить жерцям, у цих текстах вони приділяли особливу увагу зміцненню у своєї пастви релігійних почуттів. Значну увагу приділяли теологічним питанням - тобто тлумачили теоретично основу своєї віри. Тексти дощечок постійно навіюють у свідомість їхніх читачів думку, що найвиразніше звучить у таких словах:

Будете синами своїх богів, і сила їхня пребуде з вами до кінця.

Автори «Велесової книги» передають своїм слухачам думку про те, що вони, русичі, є Дажбожі внуки, тобто є людьми пев- ною мірою обраними. Що більше в них буде віри у своїх богів, то прихильнішою буде до них доля, то більше допомоги вони відчують від зверхніх, божеських, сил - ця думка втілилась у такий прекрасний образний вислів:

Дажбожі внуки ви, улюбленці божеські, і боги мило не десниці тримають на ралах ваших.

«Вірте у богів своїх, скріплюйте молитвою душу й тіло, і вони допоможуть вам у всьому, в ратних справах і у справах трудівничих, хліборобських» - таке запевнення звучить з вуст служителів язичницького культу. Віра в богів - це теж одна із запорук виживання, бо саме віра несе в собі об’єднуюче начало. А в ті давні часи у нас не було єдності: «І лишилися ми без Велеса як віск». Відсутність віри чи її ослабленість («лишились ми без Велеса») позбавляє народ єдності, робить його м’яким «як віск», а тому й не здатним вистояти в жорсткій боротьбі за своє майбутнє.

Тема єдності народу є наскрізною у «Велесовій книзі». Важливо зазначити, що вимога єдності поєднана з вимогою дотримуватися суспільної ієрархічності. Таким чином, у життя народу вносився сильний елемент організованості:

Отож переможемо до кінця і продовжимо до віків множеських завдяки богам, і ніщо нас не знищить.

Станьте як леви один за одного

і тримайтеся князів своїх.

На тлі чудесної природи - вільне життя вільних людей — «...і ніхто не поневолений у краї тому, і нема рабів там...».

У текстах «Велесової книги» звучить найгарячіший заклик до оборони від загроз рідній віри та самого існування народу. В іншому місці ця думка уточнена таким чином: «Отже, Книга Велеса - це перша тепер відкрита і блискуча оборона віри предків, а рівночасно заклик до рішучої боротьби перед загрозою поневолення України з боку Візантії» . Дощечка 6-а Книги Велеса чудово формулює думку наших предків про справжню суть християнства: «А греки, хотячи охрестити нас, аби ми забули своїх богів, сподівалися, що в такий спосіб вони навернуть нас до себе та зроблять з нас своїх невільників» .

«Велесова книга» чітко засвідчує, що багато століть життям слов’янських племен управляло віче. Автори всіляко стверджують привабливість вічової форми правління:

І так правили п’ятнадцять віків через віче.

А збиратися на нього і судити будь-кого із старшин годилося вночі...

1 так правили наші отці.

Всяк міг слово сказати - і те було благом.

Як бачимо, в часи сивої давнини люди розуміли величезну перевагу суспільства, в якому була свобода слова, тобто «всяк міг слово сказати». Власне у суспільстві, де кожний може виразити свою думку і де думка кожного буде почута і врахована, зменшується загроза йти неоптимальними, неефективними шляхами розвитку. Часи, коли правило віче, автори «Велесової книги» вважають найщасливішими.

«Велесова книга» відкриває віру наших предків як дуже складне і цілісне духовне утворення, яке формувалось тисячоліттями і має чимало спільного з іншими давніми світовими релігіями. Могутність цієї віри виявляється в тому що вона не зникла безслідно, а продовжилась у православній обрядовості.

Отже, духовний досвід етнічних спільнот, які заселяли територію сучасної України в прадавні часи, стали основою процесу зародження, становлення та розвитку духовної культури українців. Усі прояви духовного й матеріального життя, що реалізувалися на землях сучасної України, успадковані культурою українського народу, ввійшли до національного духовного надбання.

Разом з християнством прийшли до нас церковні закони. Принесло їх болгарське і грецьке духовенство, а князь наказав зібрати їх в одну книгу, що зветься Уставом Володимира. Цей устав не дійшов до нас у первісному вигляді, бо пізніше не раз духовна влада його змінювала і доповнювала; але є у ньому кілька постанов, що, напевно, належать до часів Володимира.

У першій частині Уставу князь назначає десятину на утримання церков. Ця десятина обіймала різні роди доходів: з суду, з торгу, з домів, зі збіжжя, з ловів, зі стад і взагалі з усяких прибутків.

У другім розділі князь затверджує церковний суд. До суду духовенства належали передовсім справи, що торкалися поганських звичаїв. Церковний суд карав умикання, цебто старовинну крадіжку дівчат для шлюбу, знахарство, чарівництво, відьомство, зашіптування, варення чудодійного зілля, молитви і жертви по лісах і водах - всякого роду останки давніх вірувань. Далі розглядалися тут злочини проти християнства: як хто порубає хрест або посіче стіну церкви, добуде мерця з могили, заведе худобу до церкви і зневажає як-небудь християнську віру. Нарешті, до церковного суду належали справи про неправні подружжя, розлучення, спори за майно, побиття батька або матері. Позатим у всіх справах підлягали судові церкви т. зв. церковні люди. Це були передовсім члени духовного сану і їх родини: ігумен, чернець, священик, діякон, попадя, попович, проскурниця (жінка, що пекла проскурки); далі також люди, що шукали захисту при церкві, різні старці і каліки: «прошении», що добув чудесне виздоровлення; «задушний чоловік», - невільник, пущений на волю, за чиюсь душу; «сторонник», - прочанин; сліпець, хромець та ін.

Нарешті, єпископам віддано догляд за мірами й вагами в містах; мали вони берегти їх справедливості, «не умножати ані умаляти».