Ораторське мистецтво правників

Риторика в Римській імперії

Перехід Риму від республіки до імперії (І ст. н. е.) трагічно позначився на розвитку римського красномовства. Воно повторило долю давньогрецького красномовства на межі переходу від демократії до монархії. З утратою політичних свобод занепадає політичне красномовство (пристрасне, жваве, активне, дійове), натомість процвітає урочисте, епідиктичне. Воно красиве, але не дійове і недостатньо результативне. Застигало і твердло римське право, у судових промовах меншало юридичного змісту, а більшало формального блиску. Відходило Цицеронове багатослів’я, і [оступаючись дорогою новому красномовству: короткі сентенції, гострі антитези, рубаний короткий стиль, предмети промов на вимогу дня. І тільки в риторичних школах збереглася класична риторика як предмет вивчення.

Основним методом навчання в римських риторичних школах було заучування кращих промов видатних грецьких і римських ораторів та декламація їх. Відповідно навчальними посібниками були збірники декламацій (тексти зразків з техніки риторики) та риторичні задачники з різноманітними завданнями з побудови промов. Обов’язковою вимогою до учнів було засвоєння методики побудов суазорігі, тобто переконувальних послідовних монологічних промов, та контроверсій - промов суперечливих, парадоксальних, які можуть мати і монологічну, і діалогічну форми. У науковій літературі наводиться такий приклад контроверсиву зі збірника декламацій Сенеки Старшого: «Хворий вимагав, щоб раб дав йому отруту. Той відмовився Помираючий наказав спадкоємцям розіп’ятії раба. Раб шукає захисту у трибунів.

Ритор, що виступає проти раба, вигукує: «Вся сила заповіту загинула, якщо раби не виконують волю живих, трибуни - волю мертвих. Невже не господар рабу, а раб господарю визначає смерть?».

Ритор, який захищає раба, заперечує: «Безумним був той, хто наказав убити раба; хіба не безумний той, хто і себе хотів убити? Якщо вважати смерть покаранням, то навіщо їі просити? Якщо благом, то навіщо нею погрожувати?».

У Римі, що заснований у 753 р. до н. е. і до початку нової ери вже став великою і могутньою державою, мав писану славну історію, тільки у І ст. н. е поступово узаконюють в школах викладання латинською мовою.

Педагогічна риторика Квінтиліана

Марк Фабій Квінтиліан був прихильником педагогічної риторики. Він бачив зміни в риториці та занепад традиційного красномовства, а причину цього явища вбачав у поганому навчанні та вихованні ораторів. На думку Квінтиліана, вирішальне значення для розквіту красномовства має особистість кожного оратора, його освіта і моральність, заняття філософією, вироблення смаку, достойність у поведінці й вишуканість у мовленні. Про це він написав у великій праці «Ораторська освіта» (100 р. н. е.).

Квіитиліан високо цінував красномовство Цицерона, вивчав його твори і використовував їх у своїй риторичній школі. Учням говорив: «Чим більше тобі подобається Цицерон, тим більше будь упевнений у своїх успіхах». Однак сам Квінтиліан Цицероном не став: інший час, інша ситуація, інша особистість. Проте Квінтиліан перевершив усіх у педагогічній риториці. Якщо Цицерон вважав основним ритором життя практичну освіту в сенаті і на форумі, досвід ораторів-сучасників і постійне вдосконалення до самої смерті, то Квінтиліан дотримувався тієї думки, що для оратора є обов’язковим навчання в риторичній школі, засвоєння всіх премудростей риторичної науки, практичної риторики - техне, використання зразків великих ораторів минулого. Цицерон бачив в образі оратора філософа, мислителя, добродія, благодійника. Квіцтиліан намагався вивчити і виховати оратора як гарного, вишуканого стиліста, він вважав, що «різноманітність засобів словесного виражання повинна мати свої межі, блиск - мужню стриманість, а винахідливість мас бути поміркованою». Цицерон був у вічному пошуку натхненної риторики, а Квінтиліан сумлінно досліджував те в риториці, що вже зробили інші, і про це написав 12 риторичних книг під загальною назвою «Іпвгіиніо огаїогіа».

Нова риторика періоду Римської імперії

Учень Квінтиліана Пліній Молодший став відомим як автор великого, на 100 сторінок, енкомію володарю «Панегірик Траяну» та дев’яти книг послань (листів) до різних осіб і однієї книги ділового листування з імператором Траяном. Стилем він намагався бути схожим на Цицерона, але це тільки підкреслювало велич Цицерона, а не його.

Про нові течії у риториці свідчила творчість популярного у І ст. н. е. філософа і мораліста Луція Аннея Сенеки У філософських трактатах Сенека впроваджує нову форму тексту, новий стиль - діатрибу. Це проповідь-суперечка, в якій проблема розглядається одночасно з різних боків, тому текст має не лінійну композицію, аргументація тримається не на послідовності зв’язків, а на суміжності, сурядності окремих, коротких •«набігів» думки. Не розгортання тези, а емоційні повтори в несподіваних мовних формах одного міркування є характерними для Сенеки. Він не користувався складною системою засобів класичної риторики, а витворював свою, і писав короткими фразами, перебиваючи сам себе запитаннями, вводив розмовну лексику, творив неологізми. Про римську риторику цього часу О. М. Корнілова писала: «Так із вільного словника і несуворого синтаксису складалася та мова, яку прийнято називати «срібною латинню», а з логіки коротких ударів і емоційного ефекту - той стиль, який у Римі називали «новим красномовством».

Зразком такого стилю може бути публіцистичний памфлет Сенеки на імператора Клавдія після його смерті «Огарбузен- ня», який і треба розуміти як каламбур до слова «обожнювання». Кожного померлого імператора причисляли до сонму божеств. Комізм ситуації породжувався тим, що в Римі гарбуз був символом дурості. Майстерно висміюючи Клавдія за допомогою високих цитат Гомера, Еврипіда, Вергілія та народних приказок і грубих слів, Сенека прославляє молодого, вихованого ним імператора Нерона. Та доля насміхається і над Сенекою: за наказом того ж Нерона йому доведеться перетнути собі вени.

Про те, яким бути оратору і красномовству в цілому, знаходимо цікаві думки в оратора й історика Корнелія Тацита в його риторичній праці «Розмова про оратора». Тацита хвилюють не окремі питання риторики, а її місце в новому суспільстві. Класичне красномовство було пишним і красивим, бо мало міцну основу - мораль і філософію. У суспільстві, де владарює тиран, такому красномовству місця немає, потрібне інше. У своїй «Історії» Тацит відмовився від цицсронівської пишноти, а звеличив трагічну монументальність. Однак, це шлях геніїв.

Для розуміння розвитку риторики важливими є два поняття: першої софістики і другої софістики. Вони розмежовуються значним часовим простором і змістом. Час першої софістики - це V ст. до н. е., коли вчителі риторики і водночас логіки, філософії - любомудри, - мандруючи Елладою, творили красивий світ, заснований на розумі і знаннях. Час другої софіс- тики - це II ст. н. е. в Римській імперії, уже без пієтету логіки і філософії і без мрій удосконалити суспільство. Це певний синтез грецької і римської культур, але обмежений групою інтелектуалів, які не можуть кардинально вплинути на суспільство. Імператорська влада не давала простору для її обговорень. Політичне красномовство зачахло. Судове красномовство, що раніше проголошувало моральні та політичні ідеали, тепер, призначене і дозоване імператором, також не мало значення в суспільстві. Воно вироджується в апологію самого себе та в інвективу на супротивника. Поживу для розвитку одержало тільки епідиктичне красномовство - безкінечні похвали богам, владі, містам, особам, речам. Віртуози слова жартували, складаючи похвали навіть горшкам, мишам, мухам.

Горгій

Похвала Олені (фрагменти)

Славою служить місту сміливість, тілу - краса, духу - розумність, мовленню наведеному - правдивість; все протилежне цьому - лише безславність.

Слово - найвеличніший володар: вилом мале й непомітне, а справи творить чудові - може страх припинити і печаль відвернути, викликати радість, посилити жалість.

Однакову могутність мають і сила слова для стану душі, і склад ліків для відчуттів тіла. Подібно до того, як із ліків різні по-різному виводять соки з тіла, й одні припиняють хвороби, інші ж - життя, - так само й промови: одні засмучують, інші захоплюють, цих лякають, а іншим, хто слухає їх, вони хоробрість навіюють. Буває, недобрим своїм переконанням душу вони зачаровують і заворожують.

АристотельРиторика (фрагменти)

Риторика - мистецтво, відповідне до діалектики, тому що обидва вони торкаються таких предметів, знайомство з якими може певною мірою вважатися спільним надбанням усіх і кожного і яке не належить галузі якоїсь певної науки. Внаслідок цього усі люди певним чином причетні до обох мистецтв, бо усім так чи інакше доводиться як розглядати, так і підтримувати якусь думку, як виправдовуватися, так і звинувачувати. У цих випадках одні чинять випадково, інші діють відповідно до своїх здібностей, які розвинені звичкою. У зв’язку з тим, що можливі обидва´шляхи, то, очевидно, можна звести їх у систему, оскільки ми можемо розглядати, внаслідок чого досягають мети як ті люди, які керуються звичкою, так і ті, які діють стихійно, а що подібне дослідження є справою мистецтва, з цим, очевидно, погодиться кожний.

Риторика корисна, тому що істина й справедливість за своєю природою сильніші за свої протилежності...

Якщо хто-небудь скаже, іцо людина, яка несправедливо користується подібною здатністю слова, може принести багато шкоди, то це зауваження можна (деякою мірою) однаково віднести до усіх благ, виключаючи доброчинності, і переважно до тих, які найбільш корисні, як наприклад, до сили, здоров´я, багатства, воєначальства: людина, користуючись цими благами як належить, може принести багато користі, але несправедливо користуючись ними, може зробити дуже багато шкоди.

Отже, очевидно, що риторика не торкається якогось окремого класу предметів, але, як і діалектика, має відношення до усіх галузей, а також, що вона є корисною і що справою її є - не переконувати, але у кожному даному випадку знаходити способи переконання...

Крім того, очевидно, що до галузі того самого мистецтва належить вивчення як дійсно переконуючого, так і удавано переконуючого...

Отже, визначимо риторику як здатність знаходити можливі способи переконання відносно кожного даного предмета...

Із способів переконання бувають «нетехнічні», інші ж - «технічні». «Нетехнічними» (аІесЬпоі) я називаю ті способи переконання, які не нами винайдені, але існували раніше (поза нами); сюди належать: свідки, показання, дані під катуванням, письмові договори тощо; «технічними» ж (епІесЬпоі) я називаю ті, які можуть бути створені нами за допомогою методу і наших власних засобів. Отже, першими з доказів треба лише користуватися, другі ж треба (попередньо) знайти.

Що стосується способів переконання, які надаються мовленням, то їх є три види: одні з них знаходяться у залежності від характеру мовця, другі - від того чи іншого настрою слухачів, треті - від самого мовлення. Ці останні виявляються у дійсному чи уявному переконанні.

Переконання досягається за допомогою морального характеру (мовця) у тому випадку, коли промова проголошується так, що викликає (навіює) довіру до людини, яка її промовляє, тому що ми взагалі й швидше віримо людям хорошим, а у тих випадках, де немає нічого ясного, де наявні вагання, - тим більше...

Переконання знаходиться у залежності від самих слухачів, коли останні збуджуються під впливом промови, тому що ми приймаємо різні рішення під впливом вдоволення і невдоволення, любові чи ненависті.

Нарешті, сама промова переконує нас у тому випадку, коли оратор доводить дійсну чи уявну істину із доказів, які виявляються наявними для кожного даного питання.

Оскільки доведення здійснюється саме такими шляхами, то, очевидно, ними може користуватися лише людина, здатна до висновків і дослідження характерів, доброчинносте» та пристрастей, - що таке кожна з пристрастей, якою вона є за своєю природою і внаслідок чого і яким способом з’являється, - тому риторика виявляється начебто галуззю діалектики і тієї науки про натуру, яку справедливо називають політикою.

...Є три види риторики, тому що є стільки ж родів слухачів. Промова складається з трьох елементів: із самого оратора, з предмета, про який він говорить, та з особи, до якої він звертається; вона ж і є кінцевою метою усього (я маю на увазі слухача). Слухач буває обов’язково або простим глядачем, або суддею, до того ж суддею або того, що звершилося, або ж того, що може звершитися. Прикладом людини, яка розмірковує над тим, що може бути, може слугувати член народного зібрання, а розміковуючої про те, що вже було, - член судилища; людина, яка звертає увагу (тільки) на обдаровання (оратора), є простий глядач. Таким чином, природно виявляється три роди риторичних промов: дорадчі, судові, епідіїктпчні. Справою промов дорадчих є прихиляти чи відхиляти, бо як люди, яким доводиться радитися у приватному житті, так і оратори, які проголошують промови публічно, роблять одне з двох (чи схиляють, чи відхиляють).

Що стосується судових промов, то справою їх є звинувачувати чи виправдовувати, тому що позивачі завжди роблять неодмінно що-небудь одне з двох (чи звинувачують, чи виправдовують).

Справою епідиктичної промови є хвалити чи осуджувати. Що стосується часу, який мається на увазі в кожному з указаних родів промови, то людина, радячись, має на меті майбутнє: відхиляючи від чогось чи схиляючи до чого-небудь, вона дає поради щодо майбутнього. Людина-позивач має справу з минулим часом, тому що завжди з приводу подій, які вже відбулися, один звинувачує, а другий захищається. Для епідиктич- ного оратора найбільш важливим вважається теперішній час, тому що усякий проголошує похвалу чи хулу з приводу чогось існуючого; проте оратори часто зверх того користуються й іншим часом, згадуючи минуле чи роблячи передбачення стосовно майбутнього. У кожної з цих трьох родів промов є відмітна мета: у людини, яка дає поради, мета - користь і шкода: один дає пораду, стимулюючи до кращого, інший відмовляє, відвертаючи від гіршого; інші розуміння, як-от: справедливе й несправедливе, прекрасне й потворне - тут на другому плані.

Для позивачів метою служить справедливе й несправедливе, але й вони приєднують до нього інші міркування.

Люди, які промовляють хвалу чи хулу, керуються прекрасним і потворним, хоч сюди також привносяться й інші міркування.

Те, про що люди радяться і з приводу чого висловлюють свою думку оратори, зводиться, можна сказати, до п´яти головних пунктів. Вони такі: фінанси, війна і мир, захист країни, ввезення й вивезення продуктів і законодавство.

У кожної людини зокрема й усіх разом є, можна сказати, відома мета... ця мета, коротко кажучи, є щастя (еисіатопіа) з його складовими частинами.

Визначимо щастя як добробут, поєднаний з доброчинністю, або як задоволення своїм життям, або як найприємніший спосіб життя, поєднаний з безпекою, або як надлишок майна і рабів у поєднанні з можливістю охороняти її та користуватися ними. Адже, можна сказати, усі люди згодні визнати щастям одну або декілька з цих речей.

Якщо насправді щастя є щось подібне, то одним з його головних чинників має бути благородність походження, численна кількість друзів, дружба з хорошими людьми, багатство, хороші й чисельні нащадки, щаслива старість, крім того, ще переваги фізичні, якими є здоров’я, краса, сила, ставність, спритність у змаганнях, а також такі достоїнства, як слава, шана, удача, тому що людина найбільш щасливою є тоді, коли вона володіє усіма благами, що знаходяться у ній самій та поза нею; інших же благ поза цими немає. У самої людини є блага духовні й тілесні, а поза нею - благородність походження, друзі, багатство і шана. До цього, па нашу думку, слід приєднати могутність та удачу, тому що у такому випадку можна користуватися у житті найбільшою безпекою.

Мета промови дорадчої - користь, користь - благо.

Визначимо благо як щось таке, що бажане саме собою, заради чого ми бажаємо й іншого, до чого прагне усе або, принаймні, усе здатне відчувати й наділене розумом, або якщо воно було б наділене розумом. Благо є те, що відповідає вказівками розуму; для кожної окремої людини благо є те, на що їй вказує розум стосовно кожного окремого випадку; благо - щось таке, присутність чого робить людину спокійною й са- мозадоволеною; воно є щось самодостатнє, щось сприятливе для виникнення й продовження такого стану, яке заважає протилежному стану і відхиляє його.

Таким чином, благом слід визнати щастя, тому що воно бажане саме собою й має властивості самодостатності; крім того, заради нього ми обираємо багато чого. Справедливість, мужність, помірність, великодушність, щедрість 1 тому подібні якості, тому що це - доброчинності душі. Краса, здоров’я і тому подібне - також блага, тому що все це - доброчинності тіла... Уміння говорити й майстерно діяти, тому що все подібне створює блага. Сюди ж належать пам’ять, розумність, кмітливість й усякі подібні якості, тому що воші створюють блага. Подібним чином до них належать усі галузі знання і всі мистецтва. Саме життя є благо, тому що якби з ним ле було пов’язане ніяке інше благо, воно є бажане саме собою Нарешті, справедливість є також благо, тому що вона корисна усім.

Прекрасне - те, що, будучи бажаним саме заради себе, заслуговує ще похвали, або що, будучи благом, приємне тому, що воно є благо.

...У зв´язку з тим, що сама риторика існує для винесення рішення (crisis) - адже й у дорадчих справах приходять до певного рішення, і суд також виносить своє рішення, - необхідно не лише турбуватися про те, щоб промова була переконливою й збуджувала довіру, але також показати себе людиною певного складу і настроїти певним чином суддю, тому що для переконливості промови досить важливо (особливо у промовах дорадчих, а потім і у судових), щоб оратор здавався людиною певного складу і щоб (слухачі) зрозуміли, що він до них ставиться певним чином, а також, щоб і вони були до нього прихильні відповідним чином.

Є три причини, що викликають довіру до мовця... через які ми віримо без доказів, - це розум, доброчинність і благона- строєність...

Переконуючі промови використовуються заради вирішення (бо для того, що ми знаємо і стосовно чого прийняли відповідне рішення, не треба ніяких промов), а це буває у тому випадку, коли хто-небудь за допомогою промови схиляє чи відхиляє якусь окрему особу, як, наприклад, роблять люди, умовляючи й переконуючи, бо одна людина є все-таки суддя;

взагалі кажучи, той суддя, кого треба переконати... Таким же чином слід чинити і в епідиктичних промовах, бо промова передбачає начебто суддю у слухачеві.

Є три пункти, що мають бути обговорені щодо ораторського мовлення; по-перше, звідки виникають способи переконання, по-друге, про стиль (lexis), по-третє, як належить будувати частини мови.

...Недостатньо знати, що слід сказати, але необхідно сказати це так, як треба; це значною мірою сприяє тому, щоб промова справила необхідне враження.

...Достоїнство стилю полягає в ясності (saphe); доказом цього служить те, що, коли промова не є ясною, вона не досягає своєї мети. Стиль не повинен бути ні занадто низьким, ні занадто високим, але повинен відповідати предметові мовлення...

Слова загальновживані, які належать рідній мові, метафори - ось єдиний матеріал, корисний для стилю прозаїчного мовлення.

Метафора великою мірою має бути ясною, приємною і чарувати новизною і не можна запозичувати ії від іншої особи.

Чотири причини, які сприяють холодності стилю; вживання складних слів, незвичних виразів, надмірне користування епітетами, використання невідповідних метафор.

Стиль буде відповідно якісним, якщо він наповнений почуттями (pathetice), якщо він відображає характер (ethice) і якщо він відповідає істинному станові речей. Останнє буває тоді, коли про важливі речі не говориться злегка, і про пусте не говориться урочисто, і коли до простого імені (слова) не приєднується прикрашання; у противному випадку стиль здається клоунівським...

Стиль мовлення писемного - найточніший, а мовлення полемічного - найбільш акторський. Існує два види останнього стилю: перший - етичний (зачіпає нрави), другий - патетичний (збуджує пристрасті).

Промова має дві частини, бо необхідно назвати предмет, про який ідеться, й довести його... перша з цих двох частин є виклад (ргоГЬевіз), друга - спосіб переконання (рІБІЇз), як начебто хтось розділив промову на частини, з яких перша - завдання, друга - розв’язання... Отже, необхідні частини промови - виклад і спосіб доведення; вони становлять її невід’ємну приналежність, але частіше бувають: передмова, виклад, спосіб доведення, висновок...

Що стосується жартів, які, очевидно, мають певне місце у дебатах, то, як каже Горгій, слід серйозність супротивника відбивати засобами жарту, а жарти - засобами серйозності.

Під час складання епілогу оратору необхідно: по-перше, постаратися викликати добре ставлення слухачів до себе і погане -до супротивника, по-друге, застосовувати перебільшення й применшення, по-третє, розпалити пристрасті слухачів, по-четверте, нагадати, для чого проголошено промову.