Ораторське мистецтво правників

Основні жанри (роди й види) ораторського мистецтва

Істинно красномовним є той, хто звичайні предмети виражає просто, великі - звеличено, а середні - помірно.

Цицерон

Види ораторського мистецтва сучасності розрізняються на підставі ораторського монологу н ораторського діалогу (немонологічні «колективні» форми мовлення).

Розглянемо основні форми ораторського монологу, які виділяють більшість сучасних дослідників: соціально-політичне красномовство, парламентське красномовство, академічне, соціально-побутове, судове, лекціпііо-пропагапдпстськс, дипломатичне, військове, торговельне (рекламне), церковно-богословське красномовство.

Соціально-політичне красномовство є одним із найдавніших родів красномовства, яке уславило імена Цпцерона, Демосфена іі інших видатних ораторів Античності та пізніших часів. Демократизація суспільного життя стимулює ораторську творчість громадян на зборах, мітингах, сесіях Верховної Ради, сесіях Рад народних депутатів, у клубі, на польовому стані, на радіо, телебаченні тощо. Духовно-інтелектуальна енергія людей передається завдяки активізації публічного переконливого слова, яке під тиском соціально-економічної кризи, політичних ката- клізмів стає все гострішим, соціально вагомим, необхідним за умов відстоювання певних позицій, власних поглядів.

Політична промова - один із найважливіших видів соціально-політичного красномовства, класичний жанр ораторського мистецтва, до того ж найдавніший. Дієвість політичних промов змушує політиків надзвичайно вдумливо ставитися не лише до їх змісту, а й до форми - мови, стилю, композиції усного або письмового політичного виступу (тексту). Політичні промови античних ораторів, зокрема «Про вінок» Демосфена, «Філіппіки» Цпцерона - неоціненна скарбниця досвіду публічних виступів, особливо в період зростання національної самосвідомості народу України, його духовно-інтелектуального відродження.

Парламентське красномовство - різновид соціально-політичного роду ораторського мистецтва, в якому є чимало «секретів» публічного переконання аудиторії, зокрема оригінальність думок, ґрунтовні спостереження, яскраві описи, гумористичні сценки, щирі почуття тощо. Ці класичні постулати можуть не виконуватися, а цінність, дієвість парламентського красномовства девальвуватися від популістської маніпуля- тивної позиції парламентаря, що мало місце у парламентській діяльності ряду представників держав колишнього СРСР, а також СЛІД.

Мітингова промова має на меті з’ясувати, зробити зрозумілою якусь актуальну, значущу, хвилюючу громадську проблему, спонукати слухачів до певних дій. Вона перебуває на стику політичного й дипломатичного жанрів красномовства, відзначається посиленою експресивністю, виразністю, апелює до колективних емоцій, прагнень, часом виступає своєрідною прелюдією до мобілізації колективних зусиль для важливої та невідкладної мети.

Теоретичне й практичне оволодіння всіма різновидами соціально-політичного красномовства як формами публічного виступу необхідне тим, хто займається активною освітньо-виховною, громадсько-політичною діяльністю.

Академічне красномовство - один із найдавніших видів ораторського мистецтва, зокрема у риторичній традиції слов’ян. Просвітницька діяльність Ярослава Мудрого, князя Володимира та багатьох інших видатних діячів культури закладала основи академічного (шкільного, вузівського) красномовства. Видатні вчені, зокрема Феофан ІІрокопович, Іоаникій Галятов- ський, Григорій Сковорода, Михайло Ломоносов, Петро Могила та інші, були не лише творцями, а й пропагандистами наукових знань, які вони прагнули наблизити до найширших народних мас.

Академічне красномовство поділяється на три види:

1) власне академічне (наукова доповідь, реферат, огляд, дискусія);

2) вузівське красномовство (лекція, цикл лекцій);

3) шкільне красномовство (шкільна лекція, розповідь, опис, бесіда тощо).

Академічне красномовство, на думку багатьох дослідників, зокрема А.Ю. Михневича, є фундаментом, базою лекційної пропаганди, яка набула особливої популярності, масовості у 60-80-ті роки XX ст., але у 90-ті роки переживає кризу, шукає нові форми й методи роботи з масовою аудиторією, позбувається догматизму, схоластичності, певної заідеологізованості.

Питання вузівського та шкільного красномовства вчителя досліджували багато вчених; поїш відзначали могутній стпко-ес- тетичний, пізнавально-виховні їй потенціал живого слова вчителя, що було спрямоване не лише до розуму, а перш за все до серця вихованців. Педагогічна та риторична спадщина В.О. Су- хомлинського, Івана Огієнка, Григорія Вашснка, С.П. Іванової, Є.О. Ножина, Ю.В. Рождествеиського та інших справила значний вплив на формування академічного красномовства вчителя, вихователя, лектора за нових демократичних умов.

Соціально-побутове красномовство охоплюс сопіально значущі побутові ситуації. Сюди відносять ювілейну, похвальну промову, надмогильну, усну побутову оповідь, тост (застільна промова), анекдот тощо. Соціально-побутове красномовство має яскраво виражені національні традиції, виступає частиною національної духовної культури народу, його лого- сфери, живить розвиток усіх інших видів красномовства.

Спеціалісти відзначають велику роль побутового красномовства у розвиткові ораторських здібностей мовця, зокрема вчителя-вихователя, який повинен діяти адекватно ситуації, переконливо, впливово, у найрізноманітніших соціально-побутових ситуаціях виховувати комунікативну культуру своїх учнів, вихованців.

Неперевершеним розповідачем своїх усних гумористичних оповідань був український письменник Остап Вишня; блискучі «вечірні розмови» тривалий час вів із слухачами й читачами газет незабутній Максим Рильський. Особливою пошаною у всьому світі користуються майстри застільних промов (тостів) народів Закавказзя, Середньої Азії. Полонив серця вихованців усними побутовими оповідямн-імпропізаціямн, мудрими казками великий педагог В.О. Сухомлішськпй, який творив їх у Школі під Блакитним Небом, у Школі Радості.

Судове красномовство почало активно розвиватися в Росії із середини XIX ст. з появою суду як елементу демократизації суспільного життя, коли слово правозахисника ставало інструментом у відстоюванні закону.

Імена знаменитих судових ораторів, людей найвищої професійної кваліфікації, високого морального обов’язку, демократів за переконанням, стали відомими у політичній, науковій, громадській сферах - Л.Ф. Коні, О.І. Урусов, П.С. Пороховщи- ков, П О. Ллсксандров, Н.П. Карабчевський та багато інших.

У теорії російського судового красномовства вишам достоїнством вважається простота, ясність викладу, що досягається нелегко. Судовий стиль характеризується чітким вираженням мети, відсутністю штучної розпливчастості, манірності, доступністю у сприйнятті, вмінням доцільно використовувати художню літературу, засоби естетичного впливу на слухачів, правильний тон промовця тощо.

Високою є відповідальність судового промовця перед долею, а іноді і самим життям людини, тому він повинен приділяти величезну увагу підвищенню свого професіоналізму, зокрема рівню ораторської культури.

Судове красномовство поділяється на такі види:

1) звинувачувальна (прокурорська) промова;

2) захисна (адвокатська) промова;

3) самозахисна промова;

4) промова громадського обвинувача;

5) промова громадського захисника;

6) судова промова.

Судові оратори нагромадили величезний досвід високо- професійного використання красномовства в ім’я закону, правди, справедливості, демократії, гуманізму. Видатний судовий діяч Л.Ф. Коні писав: «Слово - один з найвеличніпшх видів зброї людини. Безсиле саме собою, воно стає могутнім та невідворотним, коли сказане уміло, щиро й вчасно».

Учитель-вихователь у своїй освітньо-виховній роботі часто використовує елементи всіх вплів судового красномовства, приділяючи значну увагу процесу набуття знань, умінь, навичок своїх вихованців з усіх видів красномовства, зокрема у са- мозахненій промові. Це може знадобитися їм у подальшій роботі, навчанні, відстоюванні власних позицій.

Лекційно-пропагандистське красномовство активно розвивалося у 30-80-ті роки XX ст.. але у 90-ті роки у зв’язку із глибокими соціально-політичними зрушеннями переживає певний кризовий період.

Цей рід ораторського мистецтва включає три основні види:

1) науково-теоретичні лекції;

2) науково-популярні лекції (лекція-концєрт, кінолекція, лекція-екскурсія);

3) науково-методичні лекції

У кожному із цих видів красномовства наукові проблеми розглядалися за трьома видами аудиторій; спеціалістів, неспеціалістів, спеціалістів-лекторів (методистів).

Науково-популярні лекції містять у собі, крім логічно побудованого наукового змісту, елементи експресивно-емоційні, які «включають» психологічні канали сприйняття слухачів, сприяють формуванню переконання. Вони мають досить багато підвидів; крім зазначених, це і лекція-інформація, і лекція- репортаж, і лекція-спогад, лекція-інструктаж, лекція-показ, лекція-бесіда тощо.

Педагогічна діяльність учителя, викладача вузу включає в себе безліч елементів лекційно-пропагандистського красномовства в усіх видах та підвидах, зокрема, вчитель може виступити і як оратор, і як полеміст, майстерно й доцільно використовуючи елементи науково-теоретичної, науково-популярної, науково-методичної лекцій з акцентом на науково-популярний напрям у молодших, середніх класах та науково-теоретичний - у старших; вузівський викладач на гуманітарних факультетах, зокрема на педагогічному, філософському, філологічному, журналістики, акцентує увагу студентів на методичних, технологічних засадах красномовства педагога, формуючи риторичну особистість майбутнього педагога - майстра усної переконуючої комунікації.

Учитель, викладач не повинні зловживати монологічними формами у своїй лекційно-пропагандистській практиці. Варто активно використовувати діалогічні й полілогічні форми комунікації, що стимулюють мисленнєво-мовлеинєву та комунікативну діяльність учнів, студентів.

Цикли лекцій створюються на основі єдності предмета і проблеми обговорення; вони є досить продуктивним шляхом у викладі ґрунтовних науково-теоретичних проблем, складних за змістом, широких за обсягом або популярних, модних, які відповідають запитам даної аудиторії.

Лекція-інформація містить у собі повідомлення про невідомі слухачам факти, є найпоширенішим видом у лекційній діяльності вчителя, викладача вузу.

Лскція-інструктаж готує слухачів до виконання якоїсь роботи, відзначається методичною спрямованістю.

Лекція-показ - це розповідь про певні методи роботи із демонстрацією того, як необхідно цю роботу виконувати.

Лекція-бесіда має діалогічну спрямованість, тому що мовець включає в інтелектуальну співтворчість аудиторію, чим значно активізує її увагу, інтерес до обговорюваних проблем.

Лекція-репортаж є розповіддю про побачене під час екскурсії, подорожі історико-культурними місцями рідної або зарубіжної країни, враженням про зустріч з цікавою людиною тощо. Найчастіше використовується на заняттях у групах із журналістським профілем навчання.

Лекція-спогад присвячена подіям історії, учасником чи свідком яких був оратор. Вона відзначається значним ступенем інтимізації процесу спілкування, довірливістю, емоційністю, яскраво виявляє духовно-інтелектуальний світ мовця, систему його цінностей, запити, потреби, цілі.

Педагог-оратор мусить володіти особливостями всіх цих видів та підвидів лекційно-пропагандистського красномовства, відчуваючи запити аудиторії, формуючи своїм живим словом нові високі громадсько-політичні інтереси слухачів, їхню життєву позицію, акцентуючи увагу на лскції-бесіді, пан- дсмократичнішому підвиді лекційно-пропагандистського красномовства в умовах гуманізації та демократизації освіти.

Дипломатичне красномовство - розвивається у державах, які проводять активну державотворчу політику, формують свій міжнародний авторитет тощо. Українське дипломатичне красномовство зазнало розквіту в різні періоди державного будівництва, зокрема за часів Богдана Хмельницького, Запорізької Січі, а також у період розбудови незалежної, суверенної України у 90-ті роки XX ст.

Дипломатичне красномовство включає в себе такі два основні види:

1) промова па міжнародній конференції;

2) промова у процесі дипломатичного акту.

Зазначимо, що дипломатичне красномовство вимагає від оратора високого рівня мисленнєво-мовленнєвої та комунікативної культури, зокрема абсолютно правильної вимови, вільного володіння рідною та іноземною мовами, ясності мислення і мовлення, точності, стислості, доцільності мовлення, розвиненого чуття мови, високого загальнокультурного рівня, освіченості, інтелігентності, індивідуального стилю мовлення, спілкування, думок, ідей, пропозицій.

Дипломатичне красномовство в Україні нині активно розвивається, закладаються основи українського національного красномовства дипломатів суверенної незалежної держави, яка повинна посісти гідне місце на міжнародній арені.

Красномовство людини, яка мусить ефективно діяти словом у різних комунікативних ситуаціях, зокрема при спілкуванні з іноземцями, має включати в себе елементи дипломатичного красномовства, яке дозволить досягти поставленої мети найкоротшим шляхом - шляхом професійного володіння живим переконуючим словом.

Військове красномовство є одним із найдавніших; воно розвивалося в усі часи та в усіх народів, зокрема й в Україні в період відстоювання нею своїх національно-політичних інтересів, боротьби із численними іноземними ворогами. Слово - це зброя, сила й могутність якої визнавалася й визнається провідними воєначальниками, політиками, державними діячами, а також спеціалістами у сфері ораторського мистецтва від часів античності й до наших днів.

Українське військове красномовство найяскравіше представлене в ораторській спадщині часів Запорізької Січі, а також у документах, матеріалах, мемуарних спогадах провідних військових діячів періоду Великої Вітчизняної війни, коли хід військових подій часом прямо залежав від сили переконливого слова командира.

Усім пам’ятне військове красномовство князів Київської Русі, котрі завжди попереджали порогів про тс, що йдуть на них війною: «Гіду па ви!»; талановита військова (теоретична й практична) спадщина О.В. Суворова - автора славнозвісної праці «Наука перемагати», де в одному з розділів Суворов виклав основи «Словесного повчання солдатам». Тут подано основні засади військового красномовства: говорити із солдатами їхньою мовою, мислити своєю головою, діяти відповідно до обставин, майстерно маневруючи, розвивати творчість, а не шаблонність у всьому з метою перемоги над ворогом, який може бути численнішим, але слабкішим духом від «солдат-героїв», «диво-богатнрів».

Мова військових відзначається лаконізмом, наближеністю до розмовного мовлення, насиченістю прислів’ями, приказками, афоризмами, оригінальністю, доцільністю, кмітливістю, дотепністю.

Військове красномовство має кілька основних різновидів: промова-наказ, інструктивна промова, виступ на військово- політичну тему, надихаюча промова, заклик. Комісари Великої Вітчизняної війни активно використовували такий різновид військового красномовства, як бесіда перед боєм, щира бесіда після бою, де широко використовувалися емоційно- психологічні фактори, зокрема гумор, гостре дотепне слівце.

Рекламне красномовство - один із різновидів соціально значущого красномовства, що активно розвивається на Заході і починає розвиватися у незалежній демократичній Україні.

Під рекламним мовленням на Заході мається на увазі особлива сфера практичної діяльності, продуктом якої є словесний твір - рекламний. Його основні риси - зміст і зовнішнє оформлення (відмінні від нерекламних), функціональні ознаки, місце у загальній сукупності текстів, які створюються даною мовою. Зокрема, американська реклама - це складна структура, у створенні якої беруть участь художник-ілюстратор, лін- гвіст-рекламолог, рекламний агент, менеджер та інші. Реклама - це особливий «товар»; її зміст не повинен зашкодити покупцям, тому в ній наявні елементи правових та етичних характеристик. Друкована реклама має на меті зачепити увагу покупця, зацікавити, викликати бажання купити товар, що рекламується. Логічна сторона тексту підпорядкована естетичній, вона повинна бути максимально зручною для сприйняття, а також бути ясною, привабливою, емоційною, як певний вид кодових ідеологічних текстів.

Рекламне красномовство в Україні робить перші кроки на шляху завоювання як внутрішнього, так і зовнішнього ринку, йому ще бракус професіоналізму, культури, інколи зраджує почуття міри й смаку, вже з´являються свої штампи, кліше, які не приваблюють аудиторію, відлякують «крикливістю», настирливістю або прямими запозиченнями.

Церковно-богословське красномовство (гомілетика) - один із видів церковного красномовства, який має давні традиції, спою історію, видатних майстрів слова, таких як Іоанн Златоуст, Василій Великий, Іоанн Богослов та інші.

Гомілетика - наука богословська; вона пояснює теорію церковної співбесіди, пастирського проповідування слова Божого, історію проповідницької літератури, визначає мету проповіді, надає практичні рекомендації, поради через «уроки віри й благочестя».

Релігійні оратори мають великий вплив на слухачів не тільки завдяки духовному змісту Біблії та проповіді, а й завдяки красі, естетичній силі всіх видів мистецтва - архітектури, живопису (іконопису), музики (хоровий спів у православних, органна музика у католиків), цілющим ароматам кадильниць тощо.

Церковно-богословське (гомілетичне) красномовство приділяє значну увагу ЗМІСТУ й ФОРМІ промови, проповіді, духовної бесіди, зокрема виховується людина в дусі християнської поведінки стосовно Бога, ближнього, самого себе, у т. ч. через вишуканість стилю мовлення, його багатство, пишність, ясність, експресивність тощо, а також завдяки зовнішньому виглядові проповідника, священика, який повинен бути благопристойним, благородним у думках, словах, вчинках, стриманим у рухах, не сміятися у храмі, говорити не голосно й не тихо, а відповідно до акустичних характеристик храму, до предмета мовлення тощо. Ці та інші поради церковно-богословських ораторів становлять для вчителя-внхователя значний інтерес, оскільки є частиною багатої духовної культури народу й усього людства, відкривають допитливому розумові нові грані художньо-ораторського мовлення церкви, важливі аспекти впливу не лише на розум, а й на емоції та волю слухачів, коли виховується довіра до мовця, бажання поділитися з ним найпотаємнішими думками й почуттями. На нашу думку, здібний учитель інтуїтивно використовує елементи гомілетики у світській щиросердечній бесіді з вихованцями, а свій виступ забарвлює сповідальними рисами.

Однією із суттєвих ознак демократизації життя суспільства є перехід від повчаючого МОНОЛОГУ до гострого ДІАЛОГУ з реальним чи уявним опонентом, розвиток еристики. Не применшуючи значення монологічної форми, зазначимо, що авторитарний монолог адміністративно-командної системи протирічив засадам демократизованого суспільного життя, яке будується на діалозі в політиці, пропаганді, навчанні.

Учені-методологи, методисти з проблем риторики, еристики, теорії аргументації пишуть про необхідність ефективного, інтенсивного підвищення мовної ерудиції суспільства, зокрема працівників у галузі освіти. Хто нині перемагає у полеміці, дискусії, науковому спорі? Очевидно, той, хто добре знає загальний настрій, інтереси групи, яка представляє в цілому громадську думку, хто завойовує її повагу, довіра, співучасть чесним, продуманим викладом своєї позиції, яка повинна бути витримана в інтересах суспільства суверенної держави.

Невміння вести демократичний, конструктивний діалог призводить до протистояння сил у суспільстві. Демократичні сили програють перед опонентами через цілу низку причин, зокрема через невміння зрозуміти, проаналізувати позицію опонента чи аудиторії через її незнання.

Учення про види, принципи і правила полеміки веде свій родовід із часів античності, коли існував високий рівень освіченості, цивілізованості, завдяки чому люди з могутнім інтелектуальним, моральним потенціалом мали величезну силу соціального, політичного впливу, спирались на високу активність суспільної діяльності усіх громадян афінського полісу. Зазначимо, що громадський діяч, який не міг перемогти у полеміці, втрачав вплив на державні справи, а часом його навіть виганяли з Афін, як Есхіла, який програв Демосфену славнозвісний діалог «Про вінок».

Філософське обгрунтування діалогу, полеміки дали давньогрецькі вчепі-філософи Сократ і Платон, сформулювавши основи діалектичного мислення, аподиктичної (конструктивної) полеміки: «Якщо я знаю, що нічого не знаю, але хочу знати, то знання про моє незнання примусить роздумувати й відшукати істину». У діалозі з внутрішнім опонентом вчили мистецтву переконувати Платон, Сократ, Аристотель, Цицерон. Античні оратори користувалися прийомом діалогізації монологу, ведучи у своїх трактатах з ораторики уявний діалог з опонентом.

Звертаючись до демократичної дискусії, цього основного рушія демократизації суспільства, ми спираємося на етичні засади ведення конструктивного діалогу, які були закладені античними авторами: «Усяке знання, відокремлене від справедливості, є крутійством, а не мудрістю», - писав Платон у діалозі «Горгій». Або: «Поки доброчинність не стане керівництвом до дії, ніяка кількість кораблів і ніякі укріплені стіни не врятують державу від розкладу й загибелі» (там само).

Античні філософи-діалектики будували теорію діалогу, як і всю теорію риторики, на основі трьох базових понять: етос, ідея, пафос. Першість належала етосу, ідея залежала від морально-етичної позиції оратора, який розвивав певну ідею. Ця позиція є базовою для всіх ораторів, які відстоюють моральну ідею, спрямовану на благо людства.

Життя свідчить: якщо дискусію, полеміку ведуть у конструктивному дусі, вони стають відчутною силою і сприяють перемозі нових ідей, уявлень в економіці, політиці, культурі, спонуканню найширших верств трудящих до активізації суспільного життя.

Дедалі більшого значення набуває діалог у зовнішній політиці, стверджуючи новий стиль міжнародних відносин на рівні обговорень, консультацій, переговорів, договорів тощо. Діалог

- вагомий компонент діяльності сучасних політичних лідерів нового політичного мислення, інструмент формування цивілізованих внутрішньодержавних, міжнародних відносин. Діалог відіграє все вагомішу роль у різних сферах духовного життя держави: серед вчених - у процесі міждисциплінарної та міжнародної інтеграції наукової творчості; серед мистецтвознавців

- через застосування у різних видах, жанрах мистецтва (література, театр, кіно). У сучасних міжособистісних стосунках діалог набуває нових рис щодо інтенсивності, характеру, змісту, виявляючи тенденції до більшої змістовності, дієвості. В академічній педагогічній ситуації діалог - найефективніший засіб освіти й виховання підростаючого покоління, який сприяє інтенсифікації навчального процесу, демократизації стосунків у школі нового типу.

Отже, діалог - це величезне надбання людства, не лише витвір людини, а й певною мірою творець людської особистості.

Основні різновиди діалогу: дискусія, диспут, полеміка, бесіда-полілог, спір тощо. На думку відомого болгарського дослідника Гіргіна Гіргінова, багате й повнокровне спілкування можливе між духовно багатими людьми гострий, змістовний і дієвий діалог характерний для діалектично мислячих людей, творчих особистостей, які постійно працюють над своїм духовно-інтелектуальним зростанням.

Діалог реалізується у декількох основних формах, серед яких найпростішою є спір, що виникає начебто сам собою, під час зіткнення двох різних точок зору, думок, позицій. Завчасно підготовлений, продуманий спір становить собою дискусію (диспут). Відомо, що у навчально-виховному процесі ця форма є дуже популярною і продуктивною, її охоче використовують різноманітні неформальні об’єднання молоді, у дискусійних клубах тощо.

Бесіда є ефективним навчально-виховним інструментом у спілкуванні з учнями, студентами, які прагнуть до самовираження, самореалізації у діалозі із вдумливим, доброзичливим співрозмовником.

Ділова нарада - ефективний спосіб інтенсифікації виробничих стосунків, пошуку оптимальних виробничих шляхів. У засобах масової інформації також охоче використовують значний духовно-інтелектуальний потенціал інтерв’ю, прес-конференції, де чітко, яскраво виявляється творча енергія кожної особистості. У навчальних та інших аудиторіях активно використовуються такі заходи, як ділова гра, «круглий стіл», вечір запитань і відповідей тощо, які максимально інтенсифікують комунікацію учасників, є оптимальним шляхом до активізації інтелектуальних ресурсів співрозмовників, особливо серед молоді.

Для більшості видів діалогу притаманна полемічність розмови, зіставлення, протиставлення різних точок зору, великі пристрасті, емоції, які часом не контролюються розумом, що різко знижує їхній творчий потенціал, призводить до конфронтації, про що завжди пам’ятає досвідчений, підготовлений диспутант, полеміст.

Демократичний діалог - досить складний соціальний феномен; будучи інтердисцинлінарним, він вимагає комплексного, системного вивчення, співпраці різних наук - логіки, філософії, мовознавства, психології, етики, педагогіки.

Педагог, викладач мусить глибоко вивчати, аналізувати такі аспекти діалогу, як логічний (суттєва форма мислення), соціальний і соціологічний (між різними соціальними групами), лінгвістичний (роль слова у діалогічному спілкуванні, сутність словесної творчості, структура, функції мови), психологічний (аналіз душевного стану співрозмовників), історичний досвід (осмислення багатющих за змістом, яскравих за формою взірців), аксіо- логічний (розкриття його ціннісного значення й сенсу), педагогічний (вчити вести творчий діалог, прищеплювати бажання висловлювати ідею, ділитися своїми думками, переконаннями, формувати почуття повага до співрозмовника), політологічний (ідейно-політичний характер діалогу, застосування, з’ясування ідейно-політичних моментів у різних формах діалогу).

Такою є загальна схема розподілу жанрів ораторського мистецтва на основні роди й види. Вона, звичайно, дещо спрощує реальну дійсність і не дає можливості побачити всю різноманітність живого мовлення, спілкування однак сприяє формуванню переконань на традиціях як античного світу, так кращих здобутків світової та національної риторичної спадщини.