Міжнародні відносини
Зовнішньополітичні доктрини та концептуальні настанови держав
Європейсько-американський регіон
СРСР. Засади зовнішньої політики. Базувались на «безсмертному вченні марксизму-ленінізму», яке передбачало перемогу комунізму в усьому світі. І хоч Ленін передбачав «ліквідацію буржуазії як клас», підкреслювався мирний характер зовнішньої політики радянської держави. Провідним принципом такої політики був принцип «мирного співіснування» двох систем — капіталізму та соціалізму. На першому етапі існування СРСР (1922—1939), коли країна знаходилась у «ворожому», капіталістичному оточенні, необхідність мирного співіснування обумовлювалась потребою створення сильної в політичному, військовому та економічному плані соціалістичної держави; в період другої світової війни, користуючись сприятливими обставинами, СРСР вступив в союзні відносини з наймогутнішими країнами капіталістичного світу і, використавши екстремальні можливості соціалістичного ладу, який перетворив радянський народ і країну виключно на засіб здобуття перемоги, відіграв головну роль в її здобутті; ставши завдяки цьому однією з супердержав, СРСР, як головний переможець у війні, приєднав до своєї території Східну Прусію з центром Кенігсберг (Калінінградська область з центром Калінінград) і до Польщі — територію по Одеру-Нейсе; за участь у війні з Японією отримав Південний Сахалін, Курильські острови, а також позиції в Маньчжурії, якими володі- ла колись Росія — порти Порт-Артур та Дальній і Ки- тайсько—Чаньчуньську залізницю[1].
В країнах, визволених від фашизму Червоною Армією — Польщі, Чехословаччині, Румунії, Болгарії, Угорщині та НДР і в тих, де за підтримки СРСР перемогли ліві сили — в Югославії та Албанії; в Азії—в Північній Кореї був встановлений соціалістичний лад (КНДР); соціалізм переміг також в Китаї (КНР) та Північному В’єтнамі (ДРВ). СРСР також намагався отримати право користуватись іранською нафтою, вимагав від Туреччини повернення округів Карсу та Ордагану[2] і встановлення разом з Туреччиною радянського контролю над Чорноморськими протоками[3], намагався допомагати комуністам в Греції захопити владу.
В 1950—1953 рр. була спроба збройним шляхом розповсюдити соціалістичний лад на Південну Корею (Корейська війна 1950—1953 рр.).
Отже, була створена «світова соціалістична система» — величезний геополітичний моноліт, який простягався від Центральної Європи (НДР), країн Східної та Південно-Східної Європи, через величезну радянську євроазійську територію, Китай, аж до майже південнішої точки Південно-Східної Азії (ДРВ).
В СРСР виношувалась ідея подальшого «наступу на капіталізм» (Сталін). Існувало дві точки зору на здійснення цього: «продовження великого альянсу» (Жданов—Вознесенський: підтримання певний час дружніх стосунків з західними союзниками аби з їх допомогою вийти з тяжкого післявоєнного становища) і «забезпечення гарантії безпеки» (Маленков-Бе- рія: створення для СРСР сприятливого, дружнього оточення» у вигляді соціалістичних держав). У зв’язку з рішучою поведінкою США та більшості інших країн Заходу — початком «блокової політики», політики «стримування», СРСР вдався до методу «гарантії безпеки». Офіційним же курсом радянської зовнішньої політики проголошувалось «мирне співіснування». Воно набуло різних форм: від гострої конфронтації до пропозицій щоб СРСР вступив до НАТО, уклав договір «про дружбу» зі США і т.ін. Але справжня мета зовнішньої політики СРСР завжди (до «перестройки», з 1985 р.) зводилась до використання будь-яких можливостей для здійснення головної мети «безсмертного вчення марксизму-ленінізму» — просування соціалізму в межі «вільного світу» (капіталізму).
США, друга супердержава, яка прийняла такий статус після другої світової війни, головним завданням своєї зовнішньої політики вважала боротьбу проти «комуністичної загрози». Ця боротьба набувала різних форм і методів, які формулювались американськими урядами у вигляді доктрин1, але мета в них була одна — не дати Радянському Союзу і світовому комунізму здійснити мету «безсмертного вчення марксизму-ленінізму». І здійснюючи це, США всіляко посилювали свій гло- балізм, претензію на світову гегемонію.
США. 1945-1952. Політика стримування. Уряд президента Г. Трумена намагався поставити перепону поширенню соціалізму на інші країни світу. Практичні заходи: доктрина Трумена, закон про національну безпеку 1947 р., «план Маршалла», резолюція конгресу США № 239 («резолюція Ванденберга»), створення НАТО.
СРСР. 1947. «Доктрина Жданова». А. Жданов (вважався провідним ідеологом СРСР) в доповіді на засіданні в Польщі, де був створений Комінформ, оголосив, що світ розколовся на «два табори» — «імперіалістичний і антидемократичний» на чолі зі США і «антиімперіалістичний демократичний» на чолі з СРСР; перший — готує розв’язування нової світової війни, другий — відстоює мир.
США. 1953—1960. «Відкидання» або «масованоївідплати» доктрина. Уряд президента Д. Ейзенхауера вважав «стримування», яке здійснював уряд Трумена, не ефективним (адже «стримування» не завадило СРСР створити світову соціалістичну систему). Запроваджена Ейзен- хауером—Даллесом доктрина «відкидання» або «масованої відплати» передбачала у випадку комуністичної агресії давати відсіч не лише в місці її здійснення (як було, наприклад, в Кореї), а нанесення глобального удару по головних центрах СРСР. Державний секретар США Дж. Ф. Даллес оголосив політику «балансування на межі війни», яка передбачала залякування супротивника. Не дивлячись на смерть Сталіна (5 березня 1953 р.) і сподівання на зміни в зовнішній політиці СРСР (вони були розвіяні подіями в Польщі і Угорщині та кризовою ситуацією на Близькому Сході в 1956 р.) уряд Ейзенхауера фактично не відмовився від цієї доктрини. Проте поява в СРСР «засобів доставки» (балістичної міжконтинентальної ракети — 1957 р.) змусила уряд Ейзенхауера змінити провідну зовнішньополітичну доктрину США на доктрину «обмеженої війни». Смерть Даллеса (1959 р.) покінчила з політикою «балансування на межі війни».
США. 1957. «Близькосхідна доктрина Ейзенхауера». Наслідок поразки трьохсторонньої агресії Великобританії, Франції і Ізраїлю проти Єгипту, яка спричинилась зіткненням інтересів Великобританії та Франції з інтересами США, призвело до перемоги єгипетського уряду Насера і могла значно послабити позиції Заходу на Близькому Сході. «Близькосхідна доктрина Ейзенхауера « надавала президенту США в разі прямого комуністичного нападу або агресії країн, які «контролюються міжнародним комунізмом « проти будь-якої близькосхідної країни право застосовувати там силу». Оскільки такий акт мав здійснюватись за згодою відповідної близькосхідної держави, то арабським країнам, які погодяться на таку «американську допомогу» і приймуть доктрину, передбачалось надання американської допомоги в розмірі 200млн доларів.
ФРН. 1955—1968. «Цікава позиція Аденауера». Федеральний канцлер ФРН К. Аденауер завдяки поблажливій позиції США щодо ремілітаризації ФРН, особливо після втягування ФРН в НАТО, вважав, що оскільки гітлерівська Німеччина вже не існує, то ФРН не має визнавати рішення Ялтинської та Потсдамської конференцій, результатів війни, зокрема кордонів, які склалися в результаті поразки Німеччини. Аденауер настоював на приєднанні НДР до ФРН, створенні «Німеччини в кордонах 1937 р.» (тобто повернення Німеччині Східної Прусії та території по Одеру-Нейсе), озброєння ФРН ядерною зброєю. Така позиція голови уряду ФРН сприяла появі «доктрини Хальштейна».
ФРН. 1955. «Хальштейнадоктрина». Статс-секретар МЗС ФРН В. Халь- штейн після вимушеного з боку канцлера Аденауера встановлення дипломатичних відносин з СРСР, оголосив, що держава, яка офіційно визнає НДР і встановить з НДР дипломатичні відносини, буде розцінена як ворожа щодо ФРН і та розірве з такою державою дипломатичні відносини. Уряд К. Аденауера таку погрозу здійснював на практиці.
США. 1957. «Взаємозалежності доктрина». Занепокоєння в США появою в СРСР міжконтинентальної балістичної ракети, здатної доставити на територію США зброю масового знищення, призвела до обговорення в жовтні 1957 р. між президентом США Д. Ейзенхауером і прем’єр- міністром Великобританії Г. Макмілланом питання про спільні дії НАТО в разі загрози Сполученим Штатам.
США. 1961—1963. «Гнучкого реагування» або «дозованого використання сили» доктрина. Президент США Дж. Кеннеді, враховуючи наявність в СРСР не лише ядерної зброї, але вже й засобів її доставки, змушений був відмовитись від доктрини «масової відплати», як небезпечної вже для США, і остаточно замінити її на доктрину «гнучкого реагування» або « дозованого використання сили» в такому місці і в такій кількості, щоб забезпечувати інтереси США, мінімально піддаючи Америку небезпеці глобальної війни.
Франція. 1958-1968. «Європеїзації Європи» політика де Голля. Вважаючи, що США при підтримці Великобританії принижують роль Франції в Європі і поза неї, намагаючись звести її до другорядної, Ш. де Голль виступав проти американізації Європи, за її «європеїзацію», створення єдиної Європи від Атлантики до Уралу, проти гегемонії США в НАТО. Це проявлялось в недопущенні Великобританії (головного партнера США) в ЄС, в виступах з критикою США, в демонстрації зближення Франції з СРСР та іншими соцкраїнами Європи, і, нарешті — у виході Франції з військової організації НАТО (1966). До позиції де Голля за змістом примикав «план Фуше», французького представника в ЄС, який в листопаді 1961 пропонував створити конфедерацію європейських народів, яка б стояла над ЄС і певною мірою протистояла НАТО. (Відхилений більшістю).
США. 1964-1968. «Наведеннямостів»політика. Президент США Л. Джонсон проголосив політику «наведення мостів» з СРСР та соціалістичними країнами шляхом поширення відносин з ними в гуманітарних та інших сферах з метою зламати так звану «залізну завісу», що була створена Радянським Союзом з метою недопущення «ворожого впливу Заходу» на соціалістичні країни. («Пильність» радянської сторони не дозволила досягти цього).
США. 1963. «Манна доктрина». Помічник держсекретаря США з міжамериканських справ Т. Манн сформулював доктрину, що передбачала прихильне ставлення США до тих латиноамериканських держав, які здійснюють антикомуністичну політику. Знайшла продовження в «доктрині Джонсона».
США. 1965. «Джонсона доктрина». У зв’язку з внутрішньою боротьбою в Домініканській Республіці президент США Л. Джонсон в травні 1965 р. оголосив, що американські країни «не допустять створення в Західній півкулі ще одного комуністичного уряду», чим виправдовувалось збройне втручання США (формально ОАД) в домініканські події і встановлення в Домініканській Республіці потрібного США уряду.
США. 1966. «Тихоокеанська доктрина Джонсона». Оскільки неоголошена війна США у В’єтнамі викликала хвилю засудження не лише з боку соціалістичних держав, але і ряду країн Південно-Східної Азії та «третього світу», президент США Л. Джонсон намагався обгрунтувати законність дій США в Індокитаї. Доктрина Джонсона підтверджувала рішучість США, як тихоокеанської держави, виконувати свої зобов ‘язання щодо азіатських країн.
СРСР. 1968. «Доктрина Брежнєва». З’явилась у зв’язку з вторгненням збройних сил п’яти держав ОВД на чолі з СРСР в Че- хословаччину. Сам Л. Брежнєв офіційно нічого не проголошував, він був людиною «скромною»: зібравши на своїх грудях найвищі нагороди СРСР та більшості соцкраїн, він не прегендував на роль класика марксизму-ленінізму (тобто — безбрежного марксизму-ленінізму). В основному тому, що лише прочитати «безсмертні твори» класиків було трудом каторжним.Сутність її: соціалістичні країни на чолі з СРСР мають надавати «братню допомогу» тим соціалістичним країнам, де склалась загроза соціалістичним завоюванням. Як усе, що робилось в СРСР і соц- таборі, «доктрина Брежнєва» мала своє «глибоке теоретичне тлумачення». Вона походила від постулату «пролетарського інтернаціоналізму» (в період Жовтневої революції — допомога світового пролетаріату своїм російським «братам по класу»/; в період існування світової соціалістичної системи вона переросла в «соціалістичний інтернаціоналізм» (допомога соціалістичного світу тим «братнім соцдержавам», де склалася загроза соціалізму з боку імперіалістичних сил). В Чехословаччині існувала та «специфіка», що «загроза соціалізму» виникла не від ворожих імперіалістичних сил, а від керівництва КПЧ на чолі з Дубчеком, яке «пішло на поводу у інтелігентських кіл», яке намагалось підірвати «ґрунтовні засади соціалізму». Цей новий момент і відображала «доктрина Брежнєва»: якщо якісь «окремі комуністичні керівники» «помилятимуться», то решта їх «виправлятиме « (введе танки).
США. Кінець 60-х — перша половина 70-х років. Кіссінджера доктрина.
Сформульований Г. Кіссінджером тривалий зовнішньополітичний принцип, за яким реально визначена стратегічна рівновага між двома наддержавами, США та СРСР, спонукає відмовитись від силового військового методу вирішення конфліктів, як такого, який є загрозливим для існування людства та планети Земля і сконцентруватись на дипломатичних засобах, як єдино можливих за сучасних умов. Фактично такого принципу додержувались вже президенти Дж. Кеннеді, Л. Джонсон, Р. Ніксон, Дж. Форд та Дж. Картер. Відкинутий він був Р. Рейганом.
США. 1969—1970. «Ніксона доктрина»або «Гуамська доктрина». На о. Гуам на прес-конференції, а офіційно в посланні конгресу президент Р. Ніксон сформулював доктрину, яка передбачала, що США і надалі виконуватимуть свої зобов’язання щодо союзників, проте ті також мають брати на себе «головну відповідальність у забезпеченні своєї свободи»; Сполучені Штати ж не братимуть на себе в усьому обсязі оборону «вільного світу», а будуть робити це там, де воно відповідатиме їхнім інтересам, а не повсюдно. (Приводом до «доктрини Ніксона» послужило ніби намагання «в’єтнамізувати» американську війну у В’єтнамі).
США. 1970. «Нова стратегія в інтересах миру». Проголошена президентом Р. Ніксоном після приходу до влади як провідна лінія зовнішньої політики США в умовах складного зовнішньополітичного становища країни: нелегкої американської війни у В’єтнамі, напружених відносин з СРСР та КНР (коли ці дві могутні великі держави були вже у ворожих відносинах між собою). «Нова стратегія» передбачала вихід з складного становища дипломатичними засобами, оскільки подальша конфронтація поглибила б нелегке становище США, а військовий шлях вів у прірву ракетно-ядерної війни.
США. 1971. «Реалістичного стримування» стратегічна доктрина. Висунута міністром оборони США М. Лейрдом, передбачала врахування чотирьох головних факторів існуючої реальності: стратегічного (військового потенціалу), фінансового, політичного та людського потенціалу.
США. 1974. «Доктрина Шлезінджера» або «доктрина обмеженої ядерної війни».
Міністр оборони США Дж. Шлезінджер висунув ідею «перенацілювання ракетно-ядерних та інших видів зброї з «громадських» на воєнні об’єкти супротивника».
США. 1975. «Форда доктрина» або «Тихоокеанська доктрина Форда». Після провалу американської політики в Індокитаї новий президент США Дж. Форд, намагаючись відновити похитнувшийся імідж США в країнах Східної та Південно-Східної Азії та зберегти американський вплив в Тихоокеанському регіоні у «післяв’єтнамсь- ку еру» шляхом «балансу сил», проголосив 7 грудня 1975 р. в Гонолулу (Гавайські острови) доктрину. «Мир з усіма та ворожість ні до кого».
Азійський регіон
Індія - Китай. 1954. «Панча шила» (хінді: п’ять принципів). Викладені в індо-китайській угоді 1954, включають: взаємну повагу територіальної цілісності й суверенітету; ненапад; невтручання у внутрішні справи; рівність та взаємна вигода; мирне співіснування.
Японія. 1946-1954. «Йосіда доктрина». Прем’єр-міністр Японії Йосіда в умовах поразки Японії в другій світовій війні і підлеглості країни Сполученим Штатам проводив «економічну дипломатію»: концентрування зусиль на завданні економічного посилення держави.
Японія. 60-ті роки. Національних інтересів доктрина. Досягнення національної безпеки на засадах широкого спектру завдань, які здійснюватимуться в умовах миру і стабільності в світі.
Південно-Східна Азія, АСЕАН. 1971. Концепція нейтралізації. Створення зони миру, свободи і нейтралітету, інтегрування держав на таких засадах.
Японія. 1977. Фукуда доктрина або «Манільська доктрина». Сформульована прем’єр-міністром Японії Т. Фукудою у виступі в Манілі в серпні 1977 р., де викладені принципи ставлення Японії до країн Південно-Східної Азії: відмова Японії від ролі військової держави; Японія виступає «як справжній друг» цих країн, який здійснюватиме відносини з ними з позицій «рівного партнерства» з метою «укріплення солідарності та стабільності».
Латиноамериканській регіон
Латинська Америка. 1954. «Несумісності комунізму» доктрина. Прийнята в березні 1954 Організацією американських держав в Каракасі (Венесуела). Проголошувала комуністичну ідеологію небезпечною для миру і безпеки країн ОАД і вимагала колективної відсічі їй.
