Міжнародні відносини

Гельсінкська Нарада з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) 1973-1975 років

На той час Гельсінкська нарада 35 держав — 33 європейських і двох північноамериканських — розглядалась як щось надзвичайне. Насправді, вперше після другої світової війни мали зібратися за круглим столом учасники двох протилежних військово-політичних блоків, країн буржуазних і соціалістичних, великих і малих. Зібратись, аби вирішити питання міжнародної розрядки, співіснування двох протилежних соціально-економічних і політичних систем, забезпечення безпеки та співробітництва в Європі. Сам процес організації такої Наради, визначення питань, які мали вирішуватись, був нелегкою справою. Ще складнішою справою було остаточне узгодження проектів рішень Наради. Тим більше, що розуміння головних умов «європейської безпеки» — тобто того, чого хотіли головним чином домогтися протилежні блоки — було різним. Якщо для СРСР головним було домогтися визнання Заходом непорушності державних кордонів, які склалися в Європі після другої світової війни, то блок НАТО йшов на Нараду головним чином з метою ліквідації «залізної завіси» між Сходом і Заходом, змусити соціалістичний табір виконувати «права людини».

Отже, з 2 листопада 1972р. до 8 червня 1973р. в Гельсінкі проходили консультації з організаційних питань, тобто вироблення положень про організацію роботи Наради, її порядок денний, час і місце проведення, процедуру й фінансування. Головні рекомендації консультацій зводились до того, що Нарада мала відбутись в Гельсінкі в період 1973— 1975 рр. в три етапи: 1-й, початковий, на рівні міністрів закордонних справ, який мав остаточно узгодити всі суттєві і організаційні моменти проведення Наради; ІІ-й, центральний, робочий етап, на якому експерти у складі профільних комісій і підкомісій під керівництвом Координаційного комітету (складався з представників міністрів закордонних справ) мали підготувати проект остаточних рішень Наради; і ІІІ-й, завершальний етап, самміт, на якому голови держав і урядів мали розглянути, обговорити і затвердити підготовлені проекти рішень.

Розпочалась Нарада з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) вґельсінкі3—7 липня 1973р. На її першому етапі міністри закордонних справ 35 держав (33 європейських та США і Канади) ухвалили заключні рекомендації відносно програми Наради, розроблені внаслідок попередніх багатосторонніх консультацій. На Нараді ряд держав представив свої проекти основ європейської безпеки і співробітництва. Більшість з них відповідали рекомендаціям Консультативного комітету, за якими мали працювати профільні комісії. Делегація СРСР передала на розгляд Наради проект генеральної декларації про основи європейської безпеки і принципи відносин між державами, в яких викладалось радянське бачення проблеми. З своїм баченням її виступили також Болгарія, Великобританія, Греція, Італія, Канада, НДР, Польща, Сан-Маріно, Туреччина, Угорщина, Чехословаччина, Франція, ФРН і Югославія. Хоча позиції держав відрізнялись одна від одної, на форумі підтримувався дух співробітництва і консенсусу, внаслідок чого створилась реальна основа для подальшої плідної роботи Наради.

Перед початком другого етапу Наради 29 серпня — 3 вересня 1973 р. було проведено засідання Координаційного комітету, який складався з глав делегацій держав-учасниць і мав на другому етапі вирішувати питання принципового значення в роботі профільних комісій.

Другий етап Наради розпочався в Женеві 18 вересня 1973р, і був самим важким. Проходив він з перервами майже два роки, до 19 липня 1975р. Робота йшла в трьох комісіях, кожна з яких мала свій чітко визначений профіль, який в дипломатичній практиці отримав назву «кошика». Перша комісія займалась питанням безпеки («перший кошик»). В її складі було дві підкомісії. Друга комісія («другий кошик») звертала увагу проблемі взаємовідносин, тобто в основному економічним питанням. Вона мала п’ять підкомісій. Третя комісія («третій кошик») звертала увагу гуманітарним питанням, в центрі яких стояли права людини. Вона мала чотири підкомісії.

Це була дуже клопітка і нелегка робота, точки зору здебільшого розходились. І не лише між СРСР і США, часто і між країнами одного військово-політичного блоку. Проте на тому початковому етапі руху НБСЄ між державами-учасниками переважав дух консенсусу, і це допомагало кінцевому вирішенню проблем. Головні труднощі, як і слід було очікувати, виникали у третій комісії («третьому кошику»), де Радянський Союз намагався виступати проти загальноприйнятих в демократичному суспільстві норм в правах людини. Захисним моментом для радянських представників був загальноприйнятий принцип невтручання у внутрішні справи інших держав. Проте було зрозуміло, що відстояти позицію повної відсутності в державі прав людини, як це мало місце в СРСР, радянським представникам не вдасться. І вони пішли шляхом, яким в міжнародних відносинах часто йшли — погоджувались на рішення, які заздалегідь не збирались виконувати. Зірвати ж через «таку дрібницю» прийняття Нарадою узгоджених рішень Радянський Союз ніяк не міг: в рішеннях Наради, які мали безперечно міжнародно-правовий характер, вперше за післявоєнний період чорним по білому було зафіксовано принцип непорушності кордонів. Радянський Союз певною мірою саме заради цього й домагався скликання такої Наради.

Найгостріші незгоди між Заходом і СРСР довелося вирішувати сторонам під час зустрічей на найвищому рівні — між СРСР і США під час зустрічі Л. Брежнєва з президентом США Дж. Фордом під Владивостоком 23—24 листопада 1974 р. і між СРСР і Францією під час візиту Л. Брежнєва до Парижу 4—7 грудня того ж року. Було також домовлено завершити нарешті ІІ-й етап Наради у найстисліший термін і перейти до ІІІ-го, завершального етапу. 19липня 1975р. Координаційний комітет ІІ-го етапу Наради прийняв рішення про завершення цього етапу і про початок ІІІ-го завершального етапу в Гельсінкі 30липня 1975р.

Третій, заключний етап Наради відбувся 30липня—1 серпня 1975р. в Гельсінкі. Тут зібрались найвищі керівники 33 європейських держав, а також США і Канади, 35 керівників найрозвинутіших держав світу — подія безпрецедентна в новітній історії і в історії міжнародних відносин. Звичайно, сподівання на цю Нараду покладались великі. І вони ніби виправдались: 1 серпня 1975р. всі учасники самміту підписали Заключний Акт НБСЄ, який фіксував досягнуті домовленості.

В Преамбулі Заключного Акту визначалися цілі держав-учасниць в розширенні і активізації міжнародного співробітництва в політичних, економічних, науково-технічних, природоохоронних галузях; мета співробітництва — зміцнення миру, сприяння економічному та соціальному прогресу, поліпшення життєвих умов народів, вперше формулювалась ідея широкомасштабного співробітництва держав на довгостроковій основі.

В основі Заключного Акту лежала «Декларація принципів, якими держави-учасниці керуватимуться у взаємних відносинах». Всі вони були послідовно викладені і досконало розтлумачені:

Суверенна рівність, повагу прав, притаманних суверенітету. Вказувалось на необхідність поважати «своєрідність» прав кожної держави, яка визначається національними традиціями і звичаями. Говорилося, що йдеться про повагу всіх прав й верховенства кожної держави в межах своєї території. Йшлося про повагу права держави вільно вибирати «свої політичні, соціальні, економічні та культурні системи, а також право встановлювати свої закони та адміністративні правила».
Незастосування сили або погрози силою. Вказувалось, що жодні мотиви не можуть виправдовувати застосування сили або погрозу її застосування з метою порушення територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої держави. Водночас це не виключало необхідної жорсткої відсічі будь- яким актам агресії та міжнародного свавілля, для чого повною мірою можуть використовуватися можливості ООН. Право ООН застосовувати силу законно, воно ніяк не обмежувалось.
Непорушність кордонів. Визнавалась непорушність кордонів усіх держав-учасниць як на момент підписання документу, так і в майбутньому. Вперше в історії міжнародних відносин цей принцип було зафіксовано на багатосторонній основі.
Територіальна цілісність держав. Передбачалось утримання держав-учасниць від будь-яких дій, спрямованих на підрив територіальної цілісності, політичної незалежності або єдності будь-яких з держав-учасниць.
Мирне врегулювання суперечок. Будь-які суперечки між держа- вами-учасницями мали вирішуватись мирними заходами аби не підірвати міжнародний мир, безпеку та справедливість.
Невтручання у внутрішні справи. Держави-учасниці зобов’язувались відмовитись від прямого чи непрямого, індивідуального чи колективного втручання як у внутрішні, так і у зовнішні справи будь-якої з держав-учасниць. Відповідно до цього принципу вони мали утримуватись від надання прямої чи непрямої допомоги терористичній, підривній або іншій діяльності, спрямованій на насильницьке повалення режиму іншої країни-учасниці.
Поважання прав людини та основних свобод, включаючи свободу совісті, релігії та переконань. Поважання прав людини та основних свобод проголошувалось істотним фактором миру, справедливості та благополуччя, необхідними для забезпечення розвитку дружніх відносин і співпраці між державами. В гуманітарній сфері держави-учасниці зобов’язувались діяти у відповідності з принципами Статуту ООН та Загальної декларації прав людини, іншими міжнародними пактами про права людини.
Рівноправ’я як право народів розпоряджатися своєю долею. Всі народи світу мають невід’ємне право визначати свій внутрішній та зовнішній політичний стан, свій політичний, економічний, соціальний та культурний розвиток.
Співробітництво між державами. У відповідності з цілями й принципами статуту ООН держави-учасниці мають сприяти взає- мопорозумінню та довірі, міжнародному миру, безпеці, справедливості, піднесенню добробуту народів, скороченню розриву в рівнях їх економічного розвитку.
Сумлінне виконання зобов’язань за міжнародним правом. Країни-учасниці мали сумлінно виконувати норми сучасного міжнародного права, міжнародних договорів, чітко виконувати умови відносин між собою в інтересах миру та міжнародної безпеки.

Останній розділ Заключного Акту — «Подальші кроки після Наради» проголошував намір держав-учасників продовжувати процес посилення європейської безпеки та співробітництва, розпочатий Гельсінською НБСЄ, який в наступному отримав назву «гельсінського процесу» або руху НБСЄ.

З метою деталізації планів, накреслених в основоположному Заключному Акті, Нарада в Гельсінкі також прийняла такі документи: Співробітництво в галузі економіки, техніки, навколишнього середовища, Співробітництво в гуманітарних та інших областях, Питання безпеки та співробітництва у Середземному морі, Документ про заходи зміцнення довіри і деякі аспекти безпеки і роззброєння.