Міжнародні відносини
Зусилля зі скликання форуму для досягнення розрядки в Європі
У двоблоковому протистоянні Радянський Союз був стороною, найбільше зацікавленою у розрядці. Це пояснювалось кількома причинами. Першою треба назвати матеріальний фактор — США мали значно більші економічні і фінансові ресурси для боротьби з суперником, ніж мав Радянський Союз. По-друге, за марксистсько-ленінською теорією, постулатами якої керувалась радянська політика, «імперіалізм» мав вже давно «згинути». Організований після другої світової війни могутній опір з боку Заходу, просуванню комунізму поза межі Радянського Союзу, був для радянського керівництва неприємною несподіванкою. Радянська дипломатія всіляко намагалась розвалити західну єдність, про що свідчить пропозиція СРСР вступити до НАТО, з якою радянська сторона виступала на конференції великих держав в Женеві в 1954 р. і пізніше. Зменшити тиск Заходу на соцсистему, послабити жорстку конфронтацію між двома «таборами» було одним із головних завдань радянської зовнішньої політики.
Тому перші пропозиції про скликання наради європейських держав для обговорення заходів по забезпеченню колективної безпеки поступили від блоку ОВД з Варшави в січні 1965 р. Як можна було чекати, пропозиції були відхилені, тим більше, що в них проглядалось намагання відділити європейські країни від США.
У1966 р. країни ОВД в Бухаресті прийняли декларацію, в якій виклали своє бачення шляхів послаблення напруження в Європі. Пропонувалось одночасно розпустити НАТО і ОВД, заявити про непорушність існуючих кордонів і т. ін. З цією метою пропонувалось для обговорення скликати конференцію європейських держав.
Природно, що на ліквідацію НАТО Захід погоджуватись не збирався. В 1969 р. керівники ОВД, які засідали в Будапешті, закликали Захід «прискорити підготовку до скликання загальноєвропейської наради» і скористатись для цього пропозицією Фінляндії, яка запропонувала свої послуги для проведення такої наради. Було ще кілька пропозицій ОВД. Але всі вони з позицій Заходу були неприйнятними через те, що передбачали чисто європейську акцію, відсуваючи від неї керівну супердержаву Заходу — Сполучені Штати. США, які вже вважали себе безперечним керівником «вільного світу», давати на таке згоду не збирались.
Захід в умовах, які на той період склалися, не бачив перешкод для скликання пропонованої наради, але лише за умов участі в ній Америки. Звичайно, ініціативу в цьому мав проявити блок НАТО і зробити це по-своєму. У грудні 1967 р. НАТО за пропозицією міністра закордонних справ Бельгії Армеля («доповідь Аріеля») прийняв рішення концентрувати сили НАТО «для підвищення стабільності в міжнародних відносинах», необхідної для «тривалого і справедливого миру в Європі», а також розпочати з ОВД переговори щодо пропорційного скорочення збройних сил Заходу і Сходу.
Інтервенція збройних сил ОВД в Чехословаччину в 1968 р. застопорила справу, спонукнула НАТО на збереження свого військового потенціалу. Лише в 1969 р. НАТО погодився обговорювати з ОВД питання про скликання спільної наради, хоча негативно поставився до її негайного скликання. При обговоренні цього питання 4—5 грудня 1969 р. в Брюсселі Рада НАТО підкреслила, що для досягнення справжнього миру необхідно вирішити фундаментальні проблеми європейської безпеки. А для цього потрібна тривала й ретельна підготовка.
У травні 1970 р. НАТО вперше виявив готовність розпочати багатосторонні консультації з зацікавленими урядами відносно скликання конференції. Пропонувалось обговорити на ній питання про «вільне пересування людей, ідей та інформації», розширення культурного, наукового, технічного та економічного співробітництва.
Радянський Союз, де «залізна завіса» не була вигадкою буржуазної пропаганди[1], розцінив вимогу вільного пересування, як провокацію. Разом з тим радянському керівництву довелося погодитися на активну роль США у встановленні європейської безпеки і замислитись над тим, як ставитись до проблеми вільного пересування людей та ідей під час переговорів з Заходом — адже питання це мало неодмінно постати.
Далі події розгортались скоріше. На сесії Ради НАТО в Лісабоні 3-4 червня 1971 р. міністр закордонних справ Франції М. Шуман запропонував конкретний план проведення наради країн Європи та Північної Америки. Він виклав своє бачення організації наради, яке майже співпадало з тим, за яким і проходила через певний час Гельсінкська нарада. Проте було вирішено зачекати остаточних результатів вирішення Берлінської проблеми.
Підписання 3 вересня 1971 р. чотиристоронньої угоди про Західний Берлін зняло можливі заперечення проти скликання наради. В результаті зустрічі керівників СРСР і ФРН 19 вересня 1971 р. було заявлено, що віднині ситуація сприяє скликанню загальноєвропейської наради за участю США і Канади.
Подальші міжнародні події високого рівня також сприяли цьому. Під час офіційного візиту Брежнєва до Парижу 25—30 жовтня того ж року Л. Брежнєвим і Ж. Помпіду було підписано ряд важливих угод, серед яких і документ «Принципи співробітництва між СРСР і Францією», що закладав основу юридичного визнання Францією радянського принципу «мирного існування». В радянсько-французькій декларації про зустріч вказувалось, що передбачена нарада поглибить процес розрядки в Європі і буде «сприяти такій поступовій трансформації відносин між європейськими державами, яка дасть змогу подолати розкол континенту на військово-політичні угрупування».
30листопада — 1 грудня 1971 р. у Варшаві нарада міністрів закордонних справ країн ОВД«підтримала пропозиції» уряду Фінляндії щодо проведення багатосторонніх консультацій з приводу підготовки загальноєвропейської наради. А 9—10 грудня 1971 р. Рада НАТО в Брюсселі також висловилась за проведення багатосторонньої підготовки Наради. Був також визначений можливий зміст наради — пропонувалось розглянути такі питання: 1) безпека; 2) вільне переміщення людей та ідей; 3) співробітництво в економіці та науковій галузі; 4) співробітництво в охороні навколишнього середовища.
І знову Радянський Союз назвав пункт про вільне переміщення людей і ідей «провокаційним і неприйнятним», таким, що порушує принципи суверенітету і невтручання у внутрішні справи держав. Проте головним було те, що Захід прийняв ідею скликання наради.
І тут хотілося б звернути увагу на незначну дипломатичну деталь. Радянська сторона, яка була найбільше зацікавлена в скликанні Наради, тепер, коли питання було вже принципово позитивно вирішено, займає, як це видно з редакції вищеназваних рішень ОВД і НАТО, більш індиферентну позицію, ніж Захід. Робилось це з метою посилення позицій Сходу у співпраці з Заходом під час підготовки Наради. Подальший розвиток подій в цьому напрямку дійсно не мав переважної зацікавленості Сходу у скликанні Наради — вони проходили в тонусі обопільної зацікавленості.
У січні 1972 р. Політичний консультативний комітет країн ОВД ухвалив рішення по практичній підготовці проведення загальноєвропейської Наради. 30—31 травня того ж року остаточне рішення про участь країн західного блоку в багатосторонніх консультаціях з підготовки загальноєвропейської Наради прийняла сесія Ради НАТО в Бонні. У вересні 1972 р. радник президента США з питань національної безпеки Г. Кіссінджер прибув до Москви і в переговорах з Л. Брежнєвим остаточно встановили, що багатосторонні консультації з підготовки загальноєвропейської Наради розпочнуться в Гельсінкі 22 листопада 1972 р. Оскільки було вирішено, що паралельно з Нарадою мають відбуватися переговори про взаємне скорочення збройних сил і озброєнь у центральній Європі, то консультації з цього питання розпочнуться у Відні в січні 1973 р. 23 жовтня Нарада НАТО в Брюсселі ухвалила ці дати.
Складний процес вирішення питання про скликання загальноєвропейської Наради з безпеки і співробітництва в Європі за участю всіх європейських країн, як членів НАТО так і ОВД, в якій братимуть участь також США і Канада, був нарешті завершений. Попереду був може ще складніший процес підготовки і проведення такої Наради. Адже на ній треба було розглянути і спробувати якось вирішити найголовніше питання тодішніх глобальних міжнародних відносин — взаємодію двох ворожих військово-політичних блоків з метою усунення загрози третьої світової війни і розрядки міжнародного напруження, в якому світ перебував вже майже 30 років.
[1] В СРСР для виїзду за кордон, навіть у соцкраїни, треба було «оформити» величезну кількість документів, пройти спеціальну комісію, яка вирішувала, чи можна випускати особу за кордон, на що відводилося від 3 до 6 місяців. Радіопередачі зарубіжних станцій ретельно глушились, на що витрачались великі кошти.
