Міжнародні відносини
Міжамериканські відносини (середина 60-х — середина 70-х років)
На відносини між США і країнами Латинської Америки чималий вплив мала американська війна у В’єтнамі. Тут вона позначилась двома протилежними факторами: США в цей період намагались посилити доцентрові моменти в міжамериканських відносинах, в той час як їх невдачі і кінцева поразка в Індокитаї сприяли посиленню відцентрових моментів у відносинах двох американських континентів.
Це позначилось в першу чергу на провалі США у спробах надати міжамериканському співробітництву в межах ОАД характеру політично-військової єдності. ОАД, яка за задумами США мала стати політично-військовою спільнотою американських держав для захисту від комуністичної загрози, стала рішуче відходити від цього напрямку у бік соціально-економічної інтеграції. Намагання США на Третій Надзвичайній міжнародній конференції ОАД в Буенос-Айресі в 1967р. створити в системі ОАД на юридично оформленій основі міжамериканські збройні сили провалились. Статут ОАД був доповнений положенням про посилення соціально-економічної діяльності організації. Реформа передбачала рівноправне економічне співробітництво, інтеграцію між країнами-членами, змінювалась дещо структура ОАД.
Звичайно, говорити після цього про рівноправні економічні відносини між латиноамериканськими країнами і США було не реально. Реалізувати ці положення статуту латиноамериканським країнам повністю не вдалося. Проте США змушені були переглянути свою відверто імперативну політику відносно південних сусідів.
Можна говорити і про подальший розвиток процесу відходу ОАД від політичного (скоріше — антикомуністичного) напрямку і переходу до налаштованості на поглиблення соціально-економічної інтегрованості. У квітні 1973р. III сесія Генеральної Асамблеї ОАД висловила «загальне незадоволення результатами діяльності міжамериканської системи» і закликала до перегляду як структури ОАД, так і її доктринальної основи. ОАД відмовилась від доктрин «несумісності» (Америки з комунізмом) і «першочерговості» (боротьби з комунізмом). 13 грудня 1975 р. була розпущена Спеціальна консультативна комісія з питань безпеки при ОАД, яка займалась питаннями виявлення комуністичної загрози в Західній півкулі. Ще в листопаді 1973 р. на конференції міністрів закордонних справ ОАД в Боготі (Колумбія) було поновлено членство Куби в ОАД.
Паралельно з складним процесом загальноамериканських відносин, тобто відносин США з країнами Латинської Америки, відбувався і процес непростих відносин між самими латиноамериканськими країнами, в якому хотілося б відзначити перш за все один важливий момент — наявність потягу до економічної інтеграції. Вона була і залишається засобом зміцнення суверенітету південноамериканських держав і певним захистом від всесилля як могутнього північного сусіда, так і хижацької діяльності транснаціональних корпорацій (ТНК). Дю- розель прямо пише: «Для більшості латиноамериканських республік проблема полягала у звільненні від політичного впливу США та певних могутніх американських компаній»[1].
В 1960 р. було створено Центральноамериканський спільний ринок (ЦАРС), який створили п’ять держав: Гватемала, Гондурас, Коста-Ріка, Нікарагуа і Сальвадор. Тоді ж було створено Латиноамериканську асоціацію вільної торгівлі (ЛАВТ) у складі 11 країн: Аргентини, Бразилії, Мексики, Парагваю, Перу, Уругваю, Чилі, Болівії, Венесуели, Колумбії та Еквадору. В 1968 р. держави Карибського басейну створили Карибську асоціацію вільної торгівлі (КАВТ), яка в 1973 р. трансформувалась у Карибський спільний ринок (КСП), який згодом перетворився на Організацію східнокарибських держав (ОСКД). Туди увійшли: Антигуа, Барбадос, Беліз, Гаяна, Гренада, Домініка, Монтсеррат, Сент-Вінсент, Сент-Кристофер-Невіс-Ангалья, Сент-Лусія, Тринідад і Тобаго та Ямайка. У 1969 р. було створено так звану Андську групу, куди увійшли Болівія, Венесуела, Колумбія, Перу, Еквадор та Чилі. Ці економічні об’єднання разом з чисто економічними функціями вели боротьбу проти всесилля іноземного капіталу, іноземних монополій, транснаціональних компаній (ТНК), яких в Латинський Америці було вдосталь і в основному з американським капіталом.
Проводилась робота по звільненню національної економіки від іноземного контролю. Інтеграційні об’єднання здійснювали і зовнішньополітичну діяльність — в них були створені міжнародні органи, які виконували зовнішньополітичні функції. Зовнішньополітична діяльність займала чільне місце в роботі таких об’єднань як Андська група, КСП, ЛАВТ, ОСКП. В Андській групі був створений парламент.
Американський капітал перестав відчувати себе безконтрольним в «зоні доктрини Монро».
В 70-ті роки інтеграційний процес в країнах Латинської Америки посилився і набув характеру державної зовнішньополітичної діяльності. Латиноамериканські країни стали активними ініціаторами постановки в ООН питання про прийняття Програми дій щодо встановлення Нового міжнародного економічного порядку (НМЕП). У квітні — травні 1974р. така програма була прийнята на шостій спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН. Вона передбачала утвердження необмеженого суверенітету країн над своїми природними ресурсами, включаючи право їх націоналізації і поширення цього права на ресурси континентального шельфу. Це було надто важливо для латиноамериканських країн, як і для інших (в минулому колоніальних країн), оскільки давало їм законне право боротися шляхом націоналізації проти економічної експансії, що здійснювалась іноземним капіталом і ТНК[2].
В 70-ті роки латиноамериканські країни почали розширення інтеграційного процесу до рівня участі в міжконтинентальних галузевих корпораціях. В 1974 р. — в Міжнародній асоціації бокситовиробничих країн (увійшли Гаїті, Гаяна, Домініканська Республіка, Сурінам, Ямайка), Асоціації країн-виробників вольфраму (Болівія, Бразилія, Перу), Міжнародній асоціації експортерів залізної руди (Венесуела, Перу, Чилі) та ін. створився ряд могутніх континентальних міжнародних компаній: в 1975 р. — Асоціація латиноамериканських карибських держав-експор- терів цукру (об’єднала 22 держави), Союз країн-експортерів бананів тощо.
Отже, далекосяжний прихований принцип доктрини Монро — «Латинська Америка для Сполучених Штатів», який серйозно спіткнувся на Кубі, і надалі провалювався внаслідок зростання економічного посилення латиноамериканських країн і їх нестримного прагнення до національного суверенітету, до звільнення від «опіки» північноамериканського «доброго сусіда». Посилення цих факторів, яке співпадало з піднесенням революційно-демократичного руху в латиноамериканських країнах, спонукало Вашингтон кидатись від силових замахів (доктрина «Джонсона-Манна»[3]) до жестів «доброго сусіда» у вигляді «Союзу заради прогресу».
Після проголошення «Гуамської доктрини Ніксона»[4] політика США до Латинської Америки стала визначатись як «диференційований підхід» — підтримка Сполученими Штатами певних латиноамериканських держав і негативне ставлення до інших, які не йдуть у фарватері зовнішньої політики США. До останніх з осені 1970 р. була зарахована Чилі.
