Міжнародні відносини
Американський регіон до середини 60-х років
Після другої світової війни, коли світ став біполярним, Сполучені Штати суворо стежили за тим, щоб в різноманітті південноамериканських держав не з’явилося «комуністичної загрози». І Дюрозель вважає, що «відносини між латиноамериканськими країнами та Сполученими Штатами в післявоєнні роки значно похолоднішали[1]". Антикомуністичний напрямок став головним у політичних відносинах США з країнами Латиноамериканського континенту. Саме через це Сполучені Штати, одна з найдемократичніших держав світу, підтримувала диктаторські режими в ряді латиноамериканських країн — ті нищівно давили будь-які прояви лівих рухів. Для цієї мети США намагались використовувати панамериканську ідеологію[2], яка знаходила в новітні часи конкретний прояв в діяльності Організації американських держав (ОАД).
За часів перебування на посаді державного секретаря США Джона Фостера Даллеса (1953—1959 рр.) Сполучені Штати намагались перетворити ОАД на відверто антикомуністичну організацію. На 10-й панамериканській конференції у березні 1954 р. в Каракасі (Венесуела) було прийнято резолюцію, яка проголошувала: «Вплив або контроль політичних інституцій будь-якої з американських держав міжнародним комунізмом, що являє собою силу, чужу для нашого континенту, загрожує суверенітету і політичній незалежності американських держав, а отже, становить небезпеку для миру в Америці й вимагатиме консультаційної наради для можливого вжиття відповідних заходів». Сполучені Штати за допомогою правих, часто, відверто, диктаторських режимів в латиноамериканських державах, душили будь-які прояви революційних рухів. Так було під час буржуазно-демократичних революцій в Болівії (1952 р.) і в Гватемалі (1944—1954 рр.) — останню за сприяння США було придушено у червні 1954 р. реакційним режимом Самоси з сусідньої Нікарагуа.
Сполучені Штати намагались використовувати країни Латинської Америки в своїй глобальній стратегії боротьби проти очолюваного Радянським Союзом ворожого соціалістичного блоку. На етапі розвитку відносин з латиноамериканськими країнами в період з 1948 до середини 60-х років це їм ніби вдавалось. Вищезгадана резолюція, прийнята в 1954 р. в Каракасі та ряд інших документів доводять, що Сполученим Штатам вдалося втілити доктрину «несумісності комунізму» з американською системою в ідеологію латиноамериканських країн. В той період США вдалося укласти з 12-ма латиноамериканськими державами двосторонні договори про військову допомогу і використання збройних сил цих держав поза межами Західної півкулі. Це створювало атмосферу домінування США в ОАД і дозволило США в січні 1962 р. на восьмій консультативній нараді ОАД в Пунта-дель Есте (Уругвай) домогтися виключення Куби з цієї організації. Це також дозволило Сполученим Штатам організувати під прапором ОАД інтервенцію проти Домініканської Республіки, де з кінця квітня 1965 р. по червень 1966 р. точилась громадянська війна між лівими і правими політичними угрупованнями. Сполучені Штати «навели порядок» в Домініканській Республіці і встановили там прихильний до США уряд. З цього приводу президент США Ліндон Джонсон проголосив «доктрину Джонсона» — про боротьбу проти комунізму в країнах Латинської Америки.
Проте, як пише Дюрозель, поступлива прихильність латиноамериканських країн до могутнього та багатого північного сусіда пояснювалась почуттям «скоріше покори, ніж ентузіазму»: побоюванням втратити економічну, фінансову та технічну допомогу, «якої не одержала б країна, що наважилась проголосувати проти»[3]. Хоча допомога США країнам Латинської Америки не була досить великою. Латинська Америка не була тим «гарячим регіоном», де вирішувалась доля людства — бути йому капіталістичним чи комуністичним. Тому країни Латинської Америки отримували американську допомогу за залишковим принципом і, в усякому разі, значно меншу, ніж прихильні до США країни з інших континентів. В період 1950—1960 років допомога США країнам Латинської Америки складала 5,24% від усієї допомоги, наданої Сполученими Штатами зарубіжним країнам[4].
Президент Дж. Кеннеді (1961—1963 рр.) вирішив надати увагу південним сусідам. 13 березня 1961 р. було прийнято програма допомоги латиноамериканським країнам під назвою «Союз заради прогресу». Вона передбачала надання країнам Латинської Америки щорічної допомоги з боку США на суму 2 млрд доларів протягом 10 років. Проте, ці гроші передбачались не стільки на соціально-економічний розвиток країн, як офіційно проголошувалось, скільки на «мирне врегулювання революцій». Але більша частина громадськості латиноамериканських держав не лише не проявила великих симпатій до багатого північного сусіда, а була прямо налаштована проти нього. Масові виступи громадськості наприкінці 50-х років привели до провалу планів Пентагону і реакційних кіл регіону встановити постійні зв’язки між ОАД і НАТО. Були зірвані спроби військової верхівки країн Південної Америки за допомогою США створити Південноатлантич- ний пакт.
Американська допомога по лінії «Союзу заради прогресу» мала змінити негативне ставлення буржуазно-реформістських сил латиноамериканських країн до США, створити сприятливий грунт у відносинах між США та цими країнами. Але той факт, що США традиційно підтримували в країнах Латинської Америки реакційні сили, диктаторські режими, утискували південних сусідів в зовнішньоторговельних відносинах, підтримало той негативний фон, який історично склався у відносинах між Північною і Південною Америками.
Мізерні наслідки для США від «Союзу заради прогресу», особливо після загибелі президента Кеннеді, зменшили інтерес американської адміністрації до цієї акції, і вона заглохла[5]. Реакційні сили в регіоні використали цей провал для здійснення військових переворотів: такі відбулись в 1963 р. в Гватемалі, Гондурасі, Домініканській Республіці, Еквадорі; в 1964 р. — в Бразилії. США фактично підтримали ці акції, розраховуючи на допомогу диктаторських режимів цих країн у досягненні того, що не було здійснено в межах «Союзу заради прогресу». У зв’язку з кризою у цьому зачинанні США посилили жорсткість курсу щодо латиноамериканських держав. Ті, в свою чергу, проявляли все більше самостійності і незалежності від північного сусіда, що наочно позначалось на голосуванні цих держав в ООН: почастішали випадки, коли латиноамериканські держави голосували проти позицій США.
[1] Ж.-Б. Дюрозель. Вказана праця, с 444.
[2] Вважається, що основу панамериканізму заклала панамериканська конференція, скликана Сімоном Боліваром у 1826 р. Сам же Панамериканський союз було створено у 1890 р.
[3] Ж.-Б. Дюрозель. Вказана праця, с 554.
[4] В період з 1946 по 1960 роки США надали зарубіжним країнам допомогу в 84 млрд доларів, з яких країнам Латинської Америки — 4,4 млрд доларів, що і складає 5,24 %.
[5] В листопаді 1969 р. після відвідування представником президента США Нельсоном Рокфеллером країн Латинської Америки було остаточно констатовано, що програма «Союз заради прогресу» провалилась.
